(Роман Піхманець У своїм царстві… – Снятин: ПрутПринт, 2010)

Нарешті ся книга таки вийшла. Чи потрапить вона до читача, – важко сказати, бо видана в рамцях Програми книговидання за фінансової підтримки Івано-Франківської обласної державної адміністрації та обласної ради, а се значить, що з тисячного тиражу 850 примірників піде у школи і бібліотеки области і тільки 150 примірників авторських, які той, напевне, трохи порозсилає знайомим.

Сей роман має на диво “тєжку” видавничу історію. Коротко я її нагадаю, оскільки вона є симптоматичною для українського книговидання останніх двох десятиліть.  Наприкінці 80-х років минулого століття молодий науковець Інституту літератури, який тільки-но видав монографію “Психологія художньої творчості”, в основі якої лежав творчий феномен Василя Стефаника, пише психологічний роман про великого галицького новеліста під назвою “У своїм царстві…”. Роман приймає до друку львівський журнал “Жовтень” (“Дзвін”), де редактором відділу прози є Роман Іваничук. Але. Зміни суспільні, а за ним економічний колапс, призводять до того, що журнал заледве животіє і відкладає друкування цього непростого для читання твору на невизначене майбутнє. Паралельно роман подається у видавництво “Молодь”, і є прийнятий до видання. Але. Знову повторюється ситуація. Видавництво банкрутує, і роман “зависає”.

Потім рукопис сього роману декілька років був у мене (з Романом Піхманцем, якого ще знав студентом по Львівському університеті, на початку 90-х років ХХ ст. почали працювати у Прикарпатському університеті й жили в одному гуртожитку). Нарешті, на межі 2006/2007 років він появився в івано-франківському журналі “Перевал” із моїм переднім словом. Тоді ж я запропонував подати рукопис на Обласну Комісію  з книговидання, де винесено схвальне рішення, і тільки на початку травня цього року, коли вже рукописом зацікавився Василь Теремко, який перед сим видрукував “психоделічний” роман Степана Процюка, присвячений Василеві Стефаникові, гроші на видання були виділені й роман вийшов окремою книгою. Ще буквально за вихідні Роман Піхманець із Романом Бачкуром, викладачем кафедри української мови, зробили новий дизайн обкладинки, в оформленні якої використано роботу Д.Периколяна і фотопортрети Василя Стефаника різних років, і се монументальне дійство розпочало свою нову історію мандрів…

Я перечитую сей роман втретє (перший раз у рукописі; вдруге – журнальний варіянт, і тепер – книжковий).  Не кажу, що  легким є се читання, але щораз інші сторінки вгризалися в мою пам’ять, витворюючи цілісне полотно Стефаникової кари/муки, яка зробила його володарем мужицького царства, одним із родини олімпійців, про якого Вацлав Морачевський, приятель Стефаника, сказав дуже вірно: “Не треба йому було світу. У своєму рідному Русові знайшов усю долю й недолю людську, знайшов мудрість філософів і поезію життя. Знав, хоч і не усвідомлював, що належить до кола поетів, які ані часу, ані місця не знають, які є вічні й говорять слова нескороминущі”.

Сам роман закроєний не на хронології біографічній, а на психологічному проникненні у внутрішній світ Василя Стефаника. Тому композиційний прийом, використаний Романом Піхманцем, – часового обрамлення: кілька грудневих днів 1900 року, коли Стефаник, повертаючись із Кракова, зупинився в Городку біля Львова у свого приятеля Леся Мартовича, є умовним. Се лише “зачіпка” для того, аби спробувати проникнути у внутрішні сум’яття молодого письменника, відкритого до болей і радостей людських. Тому домінуючою формою, використаною Романом Піхманцем у творі, є наскрізний внутрішній монолог Стефаника, помережений  короткими діалогічними формами – Лесь Мартович, Ольга Кобилянська, Ольга Гаморак, Катря Гриневичева, Софія Окуневська, батько Семен, мати Оксана, Євгенія Калитовська, Євгенія Бачинська, алегоричні образи – пані Задуха, душа письменника, творчий демон, чортик Антипко, –  і полілогічними партіями героїв новел Василя Стефаника, – Антіна із “Синьої книжечки”, наймита Федора із “Палія”, Івана Дідуха із “Кам’яного хреста”, родини Басарабів, – тих скривджених, забутих, покинутих, немічних і сильних у своїй правді й своїй кривді.

У структурі роману поєднуються новели Стефаника, авторське слово, фрагменти листів, критичні відгуки сучасників (Іван Франко, Станіслав Пшибишевський, Іван Труш, Лев Турбацький, Вацлав Морачевський та ін.), спогади про Стефаника. Весь цей матеріял органічно поєднаний формою суцільного потоку. Все відбувається на зрізі реального та ірреального. Домінуючим героєм цього психологічного роману є також фантазія Стефаника, яка проводить його крізь простір і час, дозволяє йому бути в різних місцях і в різні періоди (навіть праслов’янський, коли Василь себе бачить на язичницьких дійствах і стає свідком варварського навернення слов’ян-язичників у християнство). А ще Роман Піхманець використовує тексти Святого письма (Пісня Пісень, Послання Павла, Іоанна), наскрізний Шевченків контекст поетичний і, звичайно, фольклорний.

Таке дійство неможливо переповісти, його можна відчути, пройнятися ним, наблизитися до тієї межі внутрішнього болю, яка створила зі Стефаника Творця-Будівничого “свого царства”: “Кожен мій новий твір – то нова бантина. Бо що таке література?.. Якщо вона для тебе не пуста набавка, як ви вважаєте, не лише засіб для існування і не холодна техніка, а нагальна потреба, жива кузня в серці з гарячим металом людського болю, народного слова й любові; якщо чуєш і віриш, що герої твої плоть від плоті і кров від крові твої діти і мусиш їх мордувати, ставити шибениці на їх дорозі, – то нема гіршої кари на землі!” (с.242).

Романові Піхманцю вдається кількома штрихами, незначними нібито деталями витворити цілісні психологічні портрети Василя Стефаника, Леся Мартовича (дуже симпатичний і співчутливий образ цього геніяльного галицького гумориста-трагіка, пародиста-сатирика, недооцінений і забутий нами), Ольги Гаморак…

Органічною є мова роману: вдало поєднано форму літературної мови з використанням покутського діалекту, витриманим є інтонаційно-смислове обрамлення кожного героя цього роману – від Стефаника до героїв його новел. Не знаю, видається мені сей роман одним із найвдаліших проникнень у світ болю/мсти, болю/кривди, болю/радости, що виривався із душі Стефаникової закривавленими “кленовими листками”-новелами…

Я не буду порівнювати сей роман із романом Степана Процюка. Скажу тільки, що це зовсім різні твори з різними підходами і різними завданнями, які ставилися авторами. Обидва твори талановиті і яскраві (що би там не писали про роман С.Процюка). Але знаю, що Стефаникове царство живе: “Але моє царство будувалося на живій крові й на живих кістках. І що раз розігралося на верховинах мого душевного “я”, повік утвердило за собою право на життя і має, може, більшу вагу, ніж дійсне. У моїм царстві я волостелин. Що раз перейшло творчою ходою через моє єство а вигострилося на кремені душі, то мусить бути саме таким. Раз перевернута до сонця скиба мусить лежати в мене так, а не інакше. І річка в мене вгору потече, і на камені трава виросте” (с.183). Живе не тільки тому, що живими залишаються герої стефаникових новел, і защораз говорять з нами, тільки-но ми відкриваємо сторінки сеї величної античної трагедії, озвученої Стефаником. Живе тому, що знаходить живий відгук у сучасному житті. Знаходить бажання почути і зрозуміти, а зрозумівши — донести.

“Психологічний роман” Р.Піхманця із ряду талановитих “проникнень” у внутрішній світ українського новеліста, вся творчість якого є натхненною піснею, “піснею, яка криє в собі любов і ненависть, піснею, сповненою радості і розпуки, піснею, яка розмовляє з богом, сонцем і землею самобутнім, єдиним у своєму роді словом”. Гадаю, в моїх словах є не тільки патетика і захоплення твором, але й розуміння його естетичної і етичної вартости.

Олег Соловей. Штука, яка вбиває

(Степан Процюк С. Троянда ритуального болю: Роман про Василя Стефаника. – Київ: ВЦ „Академія”, 2010)

Передо мною стояв новий світ, новий і чорний.
Василь Стефаник. Моє слово.

Як не дивно, біографічна белетристика, що її в нашій літературі започаткував Віктор Петров двома романами й кількома початими, але не завершеними повістями, до сього року майже не зверталася до життя та творчості Василя Стефаника, який є не лише окрасою вітчизняної новелістики, але й засновником надпотужної експресіоністичної течії в українській літературі. Роман Степана Процюка „Троянда ритуального болю” є першою спробою серйозного художньо-психологічного осмислення постаті Стефаника як людини й мистця (щоправда, у 2006–2007 рр. журнал «Перевал» видрукував роман Р.Піхманця «У своїм царстві», який нещодавно з’явився окремим виданням). Отже, безпосередньо порівнювати майже ні з чим. Якщо ж опосередковано, то підсвідомо біографічну белетристику я особисто завше вирівнюю за еталонними зразками, закладеними ще доктором Петровим. Уже перше враження свідчить про те, що роман про Стефаника виглядає не гіршим, аніж романи про Костомарова та Куліша. Ризикну і висловлю думку, що Процюк, можливо, навіть, цікавіший для нинішнього читача, позаяк уникає власне документально-наукової каталогізації трудів і днів Стефаника, апелюючи, натомість, до приватніших, інтимніших нюансів і обертонів; намагаючись зануритися у психічну структуру такої складної творчої особистости, як Стефаник: „Адже Стефаник у глибині душі двояко ставився до власного писання. З одного боку, вважав його найбільшою цінністю власного життя, з іншого – соромився. <…> Його душа складалася із такої мозаїки, збагнути яку дуже складно. Іноді здається, що майже непосильно”. Перше, що відкривається читачеві, – це те, що великий і блискучий Стефаник, до того ж, визнаний громадський діяч і майже політик, – був безкінечно самотньою та глибоко нещасливою людиною. Ось як звучать у романі передсмертні слова матері письменника: „Відай, нещасливий мій син, коли люди так плачуть над його писаннями…” І це виглядає як правда. Так виглядає доба, зокрема, позначена Світовою бойнею. Так виглядає його талант і його покликання. Може, навіть, – прокляття письменника, свідомого літописця людського болю (експресіоніста не лише за стильовою домінантою, а й за світоглядом, що є важливіше). Того, хто так рано збагнув: життя – то є мука, безкінечна купіль печалі, але треба його любити… С.Процюк зауважує, зраджуючи вже безпосередньо свій голос у тексті: „Нинішня доба витворила моду на скриптора-ремісника. Уявляю кпини і докори щодо „романтизації” письменника тих літературних заробітчан, хто не відає, що таке літературна метафізика…” Оця хистка метафізична грань людського та мистецького узаємнення Процюка зі Стефаником і вирішує, в підсумку, якість і результат зробленого нашим сучасником. А кпини згаданих заробітчан не забаряться, в тому немає сумнівів. Можна було б піти простішим шляхом – показати майже хрестоматійно відомого письменника в оточенні громадсько-політичних катаклізмів на тлі страшної соціяльної ситуації з епіцентром у вигляді кривавої світової війни. Натомість Процюк уперше пішов шляхом ризиків і небезпек, подавши читачеві художню версію психоісторії геніяльного Стефаника: „Між гордістю і тривогою, між потребою писати і соромом за писання протікало його життя, в тому числі і літературне. Із його спалахами і довголітніми перервами. Це були дія і протидія, дві рівновеликі сили, що тягнули у різні боки, – один із найважливіших символів стефаниківської метафізики”.

Степан Процюк узяв за матрицю свого твору не так загальновідомі біографії і листи, як автобіографічну суґестивну новелу Стефаника „Моє слово”, що початково мала назву „Confiteor”, – так само, до речі, як і відомий маніфест С.Пшибишевського. „Не поділяючи змісту цього маніфесту, автор „Синьої книжечки” дещо скористався з форми пророцького і, водночас, „неврастенічного” вітійства Пшибишевського, за його зразком творив свої незвичайні, вишукані тропи, взяв надривно-сумний тон” (Лесин В. Творчість Василя Стефаника (Ідейно-творчі шукання письменника. Новелістична майстерність: Монографія. – Львів: Видання Львівського університету, 1965). Цей же надривно-сумний тон спробував узяти й С.Процюк, і, як на мене, – не помилився. Важливо, що наш сучасник зіперся саме на цей твір Стефаника, який дослідник В.Лесин трактує як „ліричну сповідь перед Євгенією Калитовською”, наголошуючи на його приватному, передовсім, характері, хоча водночас „Моє слово” густо перегукується з відомими автобіографіями письменника, зокрема й автобіографією 1926-го року. С.Процюк вихідним пунктом драми письменника бачить зіткнення білого (чистого й доброго) материнського світу Стефаника зі світом „парнокопитних”, світом однокласників і вчителів письменника. Ось як про це говорить сам Стефаник у автобіографії: „До того часу і відтоді дотепер я не чув більшого встиду, і здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той встид мене не отруїв”. У цьому невеличкому етюді сконденсоване все духовне життя та етико-естетична суть людини й письменника Василя Стефаника, попри те, що писався етюд, як стверджував В.Лесин, для цілком конкретного адресата.

Це наріжне зіткнення білого материнського світу Стефаника зі світом чорним, соціяльним, метафізично чужим і глибоко несправедливим С.Процюк уловив дуже тонко, а відтворив у формі заледве не самого покутського Майстра. Письмо Процюка в цьому випадку є на диво ощадливе й лаконічне, можливо навіть, – по-своєму страшне; окремі сцени – бездоганні й виразні в сенсі необхідної суґестивности. Такою, приміром, для мене є сцена втаємниченого взаємнення скривдженого світом школяра Стефаника зі сліпою жебрачкою, людиною так само скривдженою життям, але в суті своїй – усе ще чистою й духовно щедрою. Саме ця марґінальна істота нівелює апокаліптичні переживання дитини, гамуючи безмежність чорного кольору: „Навколо все було чорним. Чорні хмари, чорна Коломия, чорний біль. Байдужі перехожі, байдуже сонце. Може, його би втішив місяць, але ще був день. Під плотом господининого будинку побачив сліпу жебрачку. Се була Павлина. Вночі господиня давала їй куток на кухні. Довго дивився на неї. Врешті розповів. У гнаних і упосліджених нерідко є більше співчуття до ближнього, ніж у тих, що мають нормальну долю. Павлина мовчки витягнула із торби кілька яблук і жменю монет. <…> Брав не монети і яблука. Брав милосердя. Вперше в житті”. Брав, аби потім його повертати – і на громадській роботі, і у своїх страшних і водночас прекрасних творах.

Мав свою рацію і більшовицький колишній льокай: Стефаник писав коротко, сильно і страшно. Зокрема, і в художній версії власної автобіографії. Писав так, як у нашій прозі не пише ніхто. Він був тим, хто пішов добровільно на муки, але привітав свій убогий народ, зробивши його безсмертним. Це збагнули навіть поляки (sic! – принаймні, модерніст-естет Станіслав Пшибишевський). Тож, писав і коротко, й сильно, і страшно. Або взагалі не писав, утрачаючи сенс у такій праці, поступаючись іноді чорному відчаю, що навалювався на свідомість разом із усім чорним світом, і який так рано відкрився мистцеві, – лишень устиг вийти за обійстя батьків і потрапити до школи. Знаки чорного світу цяткують і гноблять; можна лише уявити, як велося в чужому світі маленькому білому хлопчику, і перше, що вражає цю світлу маленьку українську людину – зверхність учнів-поляків і жорстокість викладача. Викладача-садиста, зрештою, можна й забути – це звична, хоч і ненормальна освітня практика; від цього потерпав не лише Стефаник. Інша річ – однокласники, які проголошували себе a priori вищими, себто шляхтичами. Й жоден Андрухович після цього не переконає, що в часи Стефаника в Галичині був заледве не рай.

Мій улюблений твір Василя Стефаника – „Діточа пригода”. Але я не впевнений, що завдав би собі солодкої праці перечитати цей невеличкий твір у квітні сього року (на клясиків часто бракує часу, хоч це й неправильно, я розумію, але так уже є), якби не роман С.Процюка. Тож окремий респект за подібний для мене стимул і поштовх. Сподіваюся, так буде і з іншими читачами. Єдине, з чим не можу погодитися зі Степаном Процюком, то це з його твердженням, що Стефаник, мовляв, свідомо себе накручував, пишучи виключно про людську біду, а відтак, користуючись лише чорним і білим кольором для зображення життя покутських селян. Ось автор надає слово самому Стефаникові: „Мене переважно цікавлять лише трагічні уламки ідеального раю, яким мало би бути наше життя: батько, який топить свою дочку, звірства і глум над людською гідністю, порожнеча і безпросвітність рутини. Мені чогось здається, що такі історії мають потрясати читальника, очищати і оздоровлювати його. Інакше література – лише афішування і комедіянство. <…> Бо я дивлюся на людину – і хочу ридати, а не сміятися”. Міркуючи про природу неврозу Стефаника, С.Процюк, зокрема, говорить про невроз як стимулятор творчости: „Покутські селяни у своєму загалі не топили у річці своїх дочок, не вбивали конокрада, не бажали своїй дитині смерті із найглибшого відчаю. Їх життя було сповнене важкої фізичної праці, невеличких статків, своєрідного стоїцизму, мовляв, так Бог дав, і обмеженого світогляду, де не було місця ні великим радощам і екзальтованому ідеалізмові, ні великим потрясінням. Але таке існування не надто цікавило письменника. Йому треба було занурень в атмосферу межових психічних станів. Життя і побут покутського села кінця ХІХ – початку ХХ віку не можна вивчати за його творами! Бо він не реаліст-побутописець, а співець екзистенційної епілепсії…”. Що Стефаник не реаліст і, поготів, не побутописець – це зрозуміло. Він найближче стоїть до експресіоністичного світогляду й відповідної поетики. Ігор Костецький так сформулював основні засади цієї поетики: „Революцію деталі відбув той з-поміж модерних стилів, якому першому судилося набрати на певний час універсального значення: експресіонізм. З пут типового він звільнив виняткове, поодинокому надав автономного значення, а надавши – звів значення в новий тип. Мистці навчилися екстатично випинати те, в чому екстаза найменше підозрювалася. Права громадянства здобув символ неповторного”(Костецький І. Тло поетичної місії Езри Павнда // Костецький І. Тобі належить цілий світ: Вибрані твори. – К.: Критика, 2005). Але чи направду не можна вивчати життя цих людей за творами Стефаника, як це стверджує Степан Процюк? У цьому випадку він приєднується до згубної сучасної традиції, закладеної представниками Станіславського феномену, що нівелює гуманістичний і викривальний патос творчости таких письменників, як Стефаник. Як на моє розуміння, хоча я людина з українського Сходу, життя тих згорьованих, чорних від праці і болю ґазд передовсім варто вивчати саме за новелами Стефаника. І М.Черемшини, і О.Кобилянської, й за страшною поемою-повістю Осипа Турянського „Поза межами болю”… Бо, віддавши належне високій штуці (будучи неабиякими, наприклад, стилістами та новаторами), вони зберегли й відчуття причетности до малих і упосліджених зі свого роду, давши нащадкам можливість бачити і відчувати, як добре жилося в чужих імперіях, – хай навіть і европейських – на позір, освічених і культурних…

Не знаю, наскільки є виправданою назва роману – „Троянда ритуального болю”, але най уже буде – це справа автора й тільки його; не знаю також достеменно, наскільки близько стоїть наш сучасник Степан Процюк до розенкрейцерів і тамплієрів – можливо, просто було забагато психоаналізу у колишній лектурі, але добре вже те, що роман про Стефаника цими речами не перевантажений. Утім, психоаналітичну розтяжку, за яку замість ґранати зачеплено голову Карен Горні, кожному вільно прочитати по-своєму. Дистильований біль, біль у чистому вигляді, несподіваний біль під нігтями – як включення до світової містерії, як частка тебе в Його алхемії – чи це не щастя для людини, яка відчуває? Маю на увазі не лише Стефаника, а й Процюка – у цьому романі таки відбувалося їх взаємнення, а наслідки того дійства у пропонованій нині книзі. А ще пригадується славнозвісна штукарська фраза Ґертруди Стайн, у яку вона вклала своє розуміння причетности до невимовного та безкінечного: „Троянда це троянда це троянда це троянда”; фраза, яку за кілька десятиліть чи то іронічно, або й цілком траґічно скориґувала її дещо безумна співвітчизниця Кеті Акер: „Троянда – це моя піхва”… Що тут можна додати? Троянда, як така, є невичерпним символом і осердям людських різнобарвних емоцій, і на це вже немає ради, – є лише стоси відповідної окультно-містичної та наукової літератури й традиція тлумачення довжиною у кілька тисяч років. Тим часом, дещо гіпертрофований психоаналіз у творчій методі С.Процюка – давно всім відома річ. І це його вибір, це його право; це, як сказав би Улян, якби стояв зараз поруч зі мною, – у нього так очі поставлені. (Критикувати письменника за цю гіпертрофію можна було ще далекого 2002-го року, коли він додавав до своїх творів навіть авторські жанрові маркери на кшталт фройдистська повість (йдеться про повість „Червона троянда, чорна троянда”), адресуючи читачеві окремий акцентований месидж, на що я відгукнувся тоді доволі критичною рецензією „Фройд як дурник на панахиді”, а от, скажімо, ІБТ – підозріло апологетичною післямовою „Ім’я троянди, або Гамбурзький рахунок Степана Процюка” – до книги „Серафими і мізантропи”). Врешті-решт, створюючи психоісторію письменника Стефаника, іґнорувати психоаналіз, певно, не випадає. Аби визнати право С.Процюка на використання психоаналітичного підходу, зовсім не обов’язково бути адептом цієї теорії й практики; поготів, у зв’язку із романом „Троянда ритуального болю” не варто кумкати про психоаналіз як такий, його час уже давно минув, це всім зрозуміло. Утім, попри всю свою непопулярність у нинішніх ліберальних стратеґіях (якщо помітили, ліберали вимагають від нас почуватися лише щасливими) невротичний тип особистости залишається актуальним. Принаймні, у мистецьких дискурсах. Мішель Уельбек, який ще від першого свого роману постійно знущається з психоаналізу, психоаналітиків та їх клієнтури, у своєму ранньому трактаті-маніфесті „Залишатись живим” (1991), зокрема, писав: „Шануйте філософів, але не наслідуйте їх; ваша путь, очевидно, інша. Вона нерозривно пов’язана із неврозом. Шляхи поезії та неврозу перетинаються і найчастіше на останньому етапі остаточно поєднуються – поетичний струмінь майже неминуче розчиняється у кривавому потоці неврозу. Але вибору у вас немає. Іншої дороги також” (Уэльбек М. Оставаться живым: Стихи. – М.: Иностранка, 2005). Свого часу Карен Горні назвала невротичний тип особистости героєм тієї доби. Невротичний тип направду визначав гуманітарне обличчя майже всього ХХ століття – без останніх, можливо, двох-трьох декад, у які вже почав панувати лібералізм, і якому невротик плутав карти й псував остаточно гру в демократію. Ліберали почали витісняти невротичний тип навіть із мистецьких теренів – подалі на марґінеси та в резервації; відтак про невротиків почали говорити виключно як про реакціонерів і мізантропів. Насправді ж, вони всього-на-всього залишаються вірними своєму світогляду, первні якого склалися в другій половині ХІХ століття як реакція на введення нового світового порядку, передовсім, у економіці розвинутих европейських країн і США. Зрозуміло, поступ того порядку не міг обійтися без двох найкривавіших війн і кількох революцій.

Читач, безперечно, зверне увагу і на просту аскетичну кольорову гаму, що повністю визначала світогляд і поетику експресіоніста Стефаника, а сьогодні – художню версію його біографії від С.Процюка. Лише два кольори – чорний і білий – і цілий світ у безперервному творенні хаосу, а заразом і гармонії. У цьому романі С.Процюк чи не вперше опанував стилістичну прозорість і легкість, майже позбувшись свого потягу до важкостравних і аж надто специфічних неологізмів у вигляді лексичних зрощень. Нині це найбільш читабельний із усіх його творів. І це – безперечний успіх письменника, навіть якщо роман залишиться під теперішню пору не прочитаним і не відрецензованим. Це не було би дивно, ми давно вже до цього звикли. Дуже тонко і обережно С.Процюк говорить про приватне життя Стефаника. Дещо відвертіше – про його складні стосунки з батьком, а зовсім обережно і навіть витончено – про відносини із жінками: „Кожного року чотирнадцятого травня, на день його уродин, вона виконувала ритуал. Одягнена в темні кольори, наче в жалобі за невідбулим щастям, вона грала на фортепіано Бетховена. Він любив ці кольори і цю музику. Разом із нею брав участь у дивному священнодійстві її син Юрій, який пізніше стане одним із найжертовніших і найвідданіших друзів Харизматичного Невротика”. Зрештою, інакше, мабуть, і не можна, коли направду йдеться про пошук людського в людях: „Бо насправді йдеться про пошук людського тепла, який сприймається багатьма як гонитва за сексуальними скальпами…” Оці сексуальні скальпи я особисто залюбки б викреслив, якби мав таку можливість. Ця коротка словосполука понижує цілу сторінку, якщо не кілька, апелюючи до спрощеного мислення, відсилаючи увагу читача до белетристики зовсім інших ґатунків. Утім, ніхто не буває довершеним і бездоганним.

Потужний реквієм останньої сторінки роману – навіть суто графічно з останніх кількох рядків витворює образ чаші, випитої Стефаником до денця, випитої за нас усіх теперішніх сущих, не лише за покутських ґазд. Тому Стефаник живе й житиме далі. А завдяки романові С.Процюка – він повертається і стає актуальнішим аніж, скажімо, ще рік тому. Нещодавно в „Кур’єрі Кривбасу” Віктор Неборак, розмірковуючи про автобіографізм сучасної прози та її неспішний, але логічний рух у напрямку художнього біографізму, висловив досить притомні та слушні думки: „Біографія проростає з автобіографізму, тому можна сподіватися на сплеск у сучасній українській прозі романів-біографій. Питання лише у тому, чиї біографії приваблять сучасних українських письменників. <…> Чи проросте з українських автобіографічно-біографічних жанрів нова українська белетристика? Увага до життя іншої людини навряд чи буде належною без уважного ставлення письменника до власного життя. Творення прозових персонажів – складна алхімічна процедура, яку неможливо підмінити мультиплікацією, ляльковим театром чи карнавальною травестією. Так чи інакше, усі ми — читачі, критики, письменники – в очікуванні досконалих оповідачів, які спроможуться так талановито записати свої правдиві й нафантазовані історії, свідчення, легенди й навіть вигадки про себе та інших, дійсних і сотворених уявою, що рядочки літер самі собою перетворюватимуться у струми пульсуючого життя” (Неборак В. Польоти над узвозами сучасної української прози: Від роману-автобіографії – до біографічного роману // Кур’єр Кривбасу. – 2010. – №№ 244-245 (березень-квітень). Сподіваюся, він буде почутий, і справдиться цей позитивний проґноз, і українська белетристика додасть до роману С.Процюка ще хоча б кілька цікавих і мистецьки вартісних творів у цьому жанрі. Насправді, нам є кого пам’ятати і є про кого писати.

Бо ми всі тут направду пов’язані – в цьому світі ґіпермаркетів і симулякрів. Нас небагато, і дехто із нас накладає на себе руки лише тому, що поезії більше немає місця у цьому світі, як це зробив нещодавно поет Герасим Люка у Парижі Але нас іще трохи є. І доки ми є, світ ще трохи протягне, спираючись саме на наші убогі рамена, а зовсім не на ресурси МВФ, як то здається політикам і банкірам. „Світ мистецтва відкривається тільки тим, кого трохи нудить від світу реального. Щасливі книжок не читають і навіть кінотеатри відвідують зрідка”, – так написав Мішель Уельбек у есеї про одного з найбільш нещасливих, на його думку, – про Говарда Лавкрафта. А все те, що написав Уельбек, культурний світ уже давно розібрав на цитати. Зичу художній біографії Стефаника вдячного читача, хоча розумію, що знайдуться й інші. Світ, як було сказано ще Стефаником, поєднує в собі і білий, і чорний кольори…