Від читання книжок ми не стаємо кращими − слова Гарольда Блюма. Не знаю, видається, що це його помилка. Сучасну українську літературу буквально прознобило романом Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Українська сага, роман-епопея − жанрові дефініції, якими можна назвати цей текст на 830 сторінок. Традиції світової подібної розлогої епіки досить давні: «Сага про Форсайтів» Джона Ґолсуорсі, «Будденброки» Томаса Мана, в українському контексті прикладом може бути «Стежка в траві»Валерія Шевчука.

Роман цей про життя в окупованій країні, окупованій в різні часи і різними методами, але від того суть незмінна: «В усіх із нас, кому за тридцять і хто змалечку ріс у свідомості свого українства, рідко трапляється така природна − незащемлена − гідність: для такої постави треба мати за спиною щонайменше три-чотири покоління предків, внутрішньо незнайомих із будь-якими формами соціального приниження, − ситуація явно не наша, в Україні після ХХ-го століття практично вже не можлива» [64]. Роман цей якраз про цю «природню, незащемлену гідність», про її інсталяцію в українському просторі. Звісно − це тільки один невеликий фрагмент смислів з усього об’єму філософської рефлексики твору.

В тексті Оксани Забужко кожен може знайти для себе щось близьке йому, те, що прозвучить в унісон з його думками. Тема УПА − одна, напевно, з найскладніших у цьому романі. Хто хоч трохи «сидить в темі», знає, що проблеми фізіології в поколінні, яке творило опір у 40-50-х, є абсолютним табу. Найбільше, що можна знайти − це спогади про муки голоду, дистрофії, цинги, виразок, але ні слова про статеві стосунки і все, що з цим пов’язано. Складалось враження, що це не люди, а серафими, зіткані з екстракту ідеї. Цим вони притягують і цим самим породжують безліч непростих запитань у фізично здорової та психічно адекватної людини. Як можуть місяцями перебувати молоді хлопці віком 20-26 років з дівчатами того ж віку під землею, в закритому приміщенні − це породжує безліч побутових проблем про які ні слова від учасників? До речі, тут скажу, що пізніше, в радянську армію на підводні човни брали служити переважно юнаків з західної України, вони набагато успішніше переносили довготривале перебування в закритому просторі на відміну від представників з інших регіонів. Хто знає, можливо це генотипні зміни. Але повернімось − де можна було довідатись правду про побут, коли очевидці мовчать і тим самим ставлять невидиму, але непроникну заслону між собою і нами. Оксана Забужко спробувала «підсадити» нас у криївку і крізь фокус «ми теж серед них» подати можливі життєві ситуації, передбачаючи певні психологічні ходи персонажів, тим самим показуючи, що людська природа незмінна − пристрасть, страх, відчай, зрада − це поняття вічні, вони не зникають і не змінюються у різноманітних історичних циклах. Упівська частина роману вразить кожного по-різному. Хтось не допускає фізіологічної симптоматики у цій темі, але вона саме те, що вже давніше постало як самотній знак запитання. Зрозуміло, читаючи Декалог націоналіста, і у цьому ракурсі спогади учасників бойових дій, ми не можемо не дивуватись самозреченню і багато чому, що від нього похідне. Разом з тим, часто наштовхуємось на безмір пафосних тонів, на щось штучне, позбавлене життєвої активності, на експонати в музеї. Тут зроблю коротенький відступ і пригадаю, як кілька років тому розмовляв з одним хлопцем з Донбасу, шахтарем за професією. Думаю не потрібно розповідати яке ставлення у більшості людей у східній частині України до УПА. Так от він переповідав те, що чув від свого діда (дід був кримінальний (побутовик) і сидів у Норильську) − бандерівців боялись практично всі, включно з адміністрацією пенітенціарних закладів. Там, де були вони, злодійська ієрархія і їхні закони не поширювались. З ними не можна було домовитись − принципи були понад життя. Не знаю, чи пройнявся би пошаною до упівців цей хлопець від пафосу сучасної ура-патріотики, чи більше дали йому розуміння близькі йому по своїй природі розповіді діда? Питання риторичне. В романі «Музей покинутих секретів» є велика ймовірність наштовхнутись саме на ту психологічну конфігурацію персонажа, яка буде близькою, адекватною і зрозумілою читачеві.

У Середньовіччі казали: «Милий Бог заховався у дрібницях». Бог як сенс, як ідея, проглядає крізь кожну деталь. В «Музеї … секретів» деталь є сходами у внутрішню сторону образу. Напис на книзі, залишений батьком Дарини − це по суті відкриття лейтмотиву цього твору. А конкретніше − виказування характеру батька, який «попер» проти течії, і остання деталь, яка виринала у спогадах Дарини − це запах сечі від батька, коли вона провідувала його у психлікарні вже абсолютно сколотого, «вилікуваного». Це дві деталі: з однієї почалась його історія, а з іншою закінчилась. В центрі цього сюжету життя його жінки, яка залишилась на руках з малою донькою. Доль подібних − тисячі, саме дрібничкові побутові деталі роблять їх живими.

Ідеально працює деталь і в низці інших, досить відвертих у плані викриття епізодах. Ми молоді (хто знає 70-ті з книжок і переказів) часто стикаємось (загалом це повальне явище) з підміною понять. Ті, хто непогано почувався у компартійній атмосфері, намагаються сугестувати нам думку, що вони чистої води дисиденти, ховаючи подалі у шухляди похвальні грамоти і відзнаки тих часів. Подібним персонажем у романі є «відома переслідувана поетеса» (не берусь тут проводити аналогії, скоріше за все це збірний персонаж): «Здоровезне, гергеписте бабисько з кепським прикусом, бризкаючи на мене слиною й раз у раз хвицаючи головою, щоб метлялись поріділі фарбовані кучері (жест, який сорок років тому міг асоціюватись у невибагливих мужчин водночас і з темпераментом молодої огириці, і з патріотичною нескореністю)» [47-48]. Переслідування її полягало у тому, що на ювілей їй не надіслали зі Спілки привітання, а подія ця «жахлива» збігалась у часі з другим арештом Стуса. Ось такі життєві контрасти, які розставляють все по місцях у не такій вже й давній історії. Є ще одна подібна story про викладача-мистецтвознавця, якого Дарина розкручує на розмову і зрештою виявляє, що він стукач у минулому. Портретний опис і поведінка цього чоловіка − абсолютно характеротворчі, вони не залишають шансу на його моральну реанімацію.

Позитивом роману є крім усього те, що авторка не зациклюється у своїх художніх викладах лише на мистецтвознавчих, а ширше − на гуманітарних проблемах. Вона добре обізнана з життям по ту сторону літератури. У романі згадано прізвище Савлохов − київський гангстер, за походженням осетин, тренер збірної України з вільної боротьби, був розстріляний у Києві. Хлопець Юлі (секретарки Андріана) працював у його команді (бригаді), звідси вона знає як звучить автоматна черга. У даному випадку широта художньої споглядальності авторки викликає пошану.

Окреме місце у романі займає критика сучасного «пластмасового» покоління, яке не здатне на вияви справжнього почуття − доба ксероксу і (за Олегом Лишегою) «пиріжків у целофановій обгортці». Передача «Діогенів ліхтар», ведучою якої є Дарина, є чи не єдиним несимуляційним світлом у ефірі, завдяки, зрозуміло, ведучій. Тут вчувається паралель з «Закритою зоною» Ар’єва, яка зникла після того, як він став депутатом. Покоління 90-х зникло, розсіялось у пошуках фінансових потоків. Хлопці з пов’язками голодуючих з Майдану перестали вірити у те, що було недавно змістом їхнього життя. Все заступив всемогутній Бакс.

Роман має певні нехороші моменти. Один з них − Дарину відтрахано на столі, ледь не на фото з Оленою Довганівною. Тут це зайве. Стосунки Андріана і Дарини надто розлого виписані (часом це стомлює). І нарешті, забагато орієнтації на певні фірми одягу. Це часто ні про що не говорить. Але попри ці моменти роман є подією, а головне він читається і читач напевно протиставить себе деяким героям і, можливо, у чомусь змінить себе, похитавши головою, спростовуючи слова Гарольда Блюма.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка» , літературним конкурсом «Коронація слова» та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».