26 грудня у книгарні "Є" було щось більше за аншлаг: певно не тільки яблуку, а і маленькій порічці місця би не знайшлося. Винуватцем усьому - новий "багатоперсонажний і мультисюжетний роман" Оксани Забужко "Музей покинутих секретів", який нарешті вийшов друком у київському видавництві "Факт".

Відносно натовпу та ажіотажу згадувались сюжети новин про людне очікування на нове творіння Джоан Роулінг у Великобританії - хіба що українці не займали вночі черги під книгарнею.

Кількість людей, що перебували в головному і сусідніх залах книгарні, і які намагались протиснутися у приміщення, але не знайшли собі місця під екраном, була дійсно вражаючою, хоча і лишилась не обчисленою.

Модератор зустрічі Юрій Макаров закликав присутніх до толерантності: журналісти і надто оператори мали ходити по головам. У сусідніх залах публіка дивилась трансляцію з екранів, дехто у менш людних кутках книгарні встигав копирсатися у книжкових полицях, не випускаючи із рук чималу книжку, заради якої всі зібрались.

"Такий дискомфорт навіює страшенний оптимізм," - зауважив Юрій Макаров щодо жертв, на які мали іти усі присутні заради зустрічі (мале приміщення, в якому більша частина людей провела 2,5 години стоячи. При чому стояти теж було не особливо зручно, багато людей хотіли вийти, але шкодували залишити місця заради ковтка свіжого повітря).

Пані Оксана почала розмову із іронічної розповіді про знайдений анонс подій на вихідні, в якому зустріч із Забужко в Києві стояла у ряду із льодовими скульптурами та шоу поросят.

Але попри періодичні жарти ця, як і інші зустрічі із пані Оксаною, нагадувала просвітницьку лекцію на волонтерських засадах: в кінці навіть прозвучало дещо наївне, але досить слушне прохання: щоби авторка хоча би раз на рік проводила своєрідні guest lectures для власної аудиторії пошановувачів.

І якщо у інших країнах це прохання могло би бути кумедним, на сьогоднішній день воно відображає реальний стан речей: Оксана Забужко за можливості щоразу доносить величезний шмат інформації, якої наш український простір ще не засвоїв.

Україна про світові новинки дізнається із запізненням - і література тут не є щасливим винятком, який би підтвердив правило.

Якщо у попередніх інтерв´ю і творах Оксана Забужко агітувала читати принаймні нобелівських лауреатів, таких як Доріс Лессінг і Тоні Морісон (остання, певно, тільки агітаційними зусиллями Забужко перекладена Олегом Королем і видана 2007 року у київському видавництві "Юніверс"), так і в суботу мова авторки зачасту мала характер роз´яснення співвітчизникам світових тенденцій літератури (про важливість відзнаки Нобелівською премією Герти Мюллер і переворот загальноєвропейського світогляду через праці Нормана Девіса).

Обіцяне, якого чекали 7 років

"Давайте усвідомимо, що роман є предметом розкоші, він є продуктом достатньо багатого суспільства. Наявність роману і великого роману сама по собі свідчить про час і про суспільство, бо для нього потрібно дуже багато попередніх соціальних умов, і література має бути професією, бо романи на колінах не пишуться," - так прокоментувала авторка появу свого масштабного епосу.

Вихід у світ "Музею покинутих секретів" стало чи не найочікуванішою подією в гуманітарному житті країни впродовж останніх семи років - з 2002 року, відколи Оксана Забужко урочисто визнала, що працює над новим романом.

Авторка зізналась, що ці 7 років були написанням у стахановському темпі: історичні сюжети твору вимагали найбільшого часу і клопітливої дослідницької роботи. А під час написання роману (у 2007 році) Забужко у співпраці із тим же видавництвом "Факт" видала ще і монографію "Notre Dame D´Ukraine: Українка в конфлікті міфологій", яку у 2008 році журнал Корреспондент назвав "Найкращою українською книгою року" в номінації "Документалістика".

Тому письменниця вважає, що навіть 7 років - це зашвидкі темпи написання для такого панорамного матеріалу, як епос про життя українців протягом останніх 60-70 років.

З друкарні перший наклад "Музею покинутих секретів "фізично вийшов у 24 грудня, в цей же день відбулась і прес-конференція. "Скромненький" обсяг у 830 сторінок аж ніяк не відлякував читачів: перші 150 примірників були вже розпродані на момент зустрічі із читачами. Дехто чекав можливості купити книжку, якщо хтось її не оплатить і поверне на полицю - подібне сподівання на честь київським читачам виявилось марним.

Під кінець події із видавництва привезли ще 150 книжок - і вони були моментально розібрані: адже люди чатували на новинку під касою протягом всієї презентації. Тепер на сайті видавництва "Факт " висить офіційне вибачення перед читачами, яким доведеться дочекатись наступної "порції" книжок, що має вийти після різдвяних канікул.

"Лав сторі" чи роман про УПА?

Сама Оксана Забужко застерегла: оскільки книжку прочитало на сьогоднішній день лише  кілька десятків читачів, це дає простір для найнеймовірніших домислів.

Про що цей роман, який насправді є епосом? "Певно про вибір, який мусить робити кожне покоління у різних історичних декораціях," - так лаконічно авторка сконцентрувала тему, розкриту у сотнях сторінок.

Оскільки журналістам і критикам було відомо, що Оксана Забужко для нового роману студіює матеріали про діяльність УПА, принаймні 5 останніх років письменниця була вимушена публічно наголошувати, що "Музей покинутих секретів" скоріше не про УПА, а про любов.

Дія твору відбувається на початку 2000-х, оповідь закінчується навесні 2004-го року. Верхівкою айсбергу є роман головних героїв, і в цей сюжет вплітаються історії різної хронологічної довжини, що ніби випливають на поверхню: Друга світова війна, підпілля, повоєнний простір, 60-ті роки, перебудова, конфліктні 90-ті - усе це вкладено у складний часопростір роману.

Головна героїня - тележурналістка із когорти 90-х років, які на початку 2000-х були витіснені на професійні маргінеси. Протягом усього роману Дарина займається розслідуванням двох жіночих смертей: одна із них - жінка, яка загинула у 1947 році у підпіллі. Друга - це її товаришка-художниця, котра пішла з життя через автомобільну катастрофу.

Ця художниця є автором циклу полотен "Секрети" за мотивами старої гри, якою бавились дівчатка: у землі викопували ямку, в яку вкладали своєрідний колажик із камінців, квітів, яскравих дрібниць. Потім це накривали скельцем і закопували землею - це був схований секрет, на який потім приходили дивитися, як це скельце мерехтить на світлі.

За словами Оксани Забужко, у цю гру грали дівчатка в Росії, Польщі, Угорщині, Словаччині. Письменниця вважає, що українська гра в секрети походить від часів, коли наші прабабусі мусили від більшовиків ховати у землі ікони. Внучки, не знаючи первісного смислу, повторювали цей своєрідний ритуал.

Під час своїх пошуків головна героїня закохується у двоюрідного онука тієї загиблої жінки, чию смерть вона наслідує. Він - фізик за освітою, належить до покоління, яке у розрусі 90-х мусило змінити професію: в даному випадку - зайнятись торгівлею антикваріатом.

В якийсь момент головним героям починають снитися чужі сни, потім виявляється, що то уривки пам´яті мертвих членів їхньої родини, про яких вони навіть не знають - так до сучасності достукується минуле і секрети випливають на поверхню.

На сторінках роману - життя трьох поколінь. Члени цієї родини далеко не завжди знають одне про одного - кожен з них бачить тільки свою частину правди. Суцільну, панорамну картину подій читач відкриє для себе на останніх сторінках твору - в останньому, "восьмому залі" музею (саме таку назву носять розділи роману).

На початку роману, щоби читачеві полегшити орієнтацію у персонажах, уміщено родовід обох головних героїв - це така собі стисла історія їхніх родини за усе ХХ століття, яка подає типову картину історії України цього часу.

Роки чорнової роботи

Оксана Забужко зізналася, що починаючи писати роман у 2002 році, не знала, за який шмат роботи береться. Тоді в її уявлені для написання частини роману про Другу світову війну і УПА було би досить перечитати "Літопис УПА", щоби відновити хід подій.

"Чого ніколи не вигадає письменник - це деталей. Це та дослідницька робота, над якою доводиться працювати постійно, особливо, коли йдеться про минуле, коли деталей з натури жодним чином не підбереш," - коментує авторка одну із причин копіткої праці.

Але ще на початку написання виявилось: з теми УПА жодного монографічного посібника з цілісною картиною подій немає. "Довелося виконувати чорнову роботу польового історика: висиджувати по архівах, їздити по Україні і за її межами," - нарікала на несистематизованість інформації з української історії ХХ століття пані Оксана.

Письменниця записувала десятки годин інтерв´ю з учасниками подій 40-х років: на початку написання твору ще можна було застати "живу пам´ять", багато носіїв якої за ці 7 років вже пішли з життя. "На сьогоднішній день, поки всього не забула, я могла би написати як мінімум ще одну таку книжку за цією темою," - оцінює Забужко масштаб виконаної "польової" роботи.

Оксана Зубужко зазначає, що архіви УПА - це ті самі закопані секрети, які хоронилися в бідонах з-під молока, залиті сургучем.

Великою мірою авторка сподівається, що нова книжка буде відповіддю на деякі запитання: розповідь у 2-х розділах іде від оповідача 40-х років, в ній із максимальною достеменністю "розсипані скалочками" факти про УПА.

Забужко не раз наголошувала, що збирання фактажу було ускладнене мало не 60-річним табу на говоріння: ветерани так само продовжують не довіряти і зберігають той самий режим суворої конспірації. "Демобілізації у нас не було," - таке зізнання авторка почула від одного із тих, які ідуть із життя, так і не розказавши.

Звертається письменниця і до опису інших трагічних подій - голоду 1947 року. "Насправді оті колгоспні раби, які лишилися після голодомору - це абсолютно інший соціум", - нагадує Оксана Забужко про засудження 30 тисяч української інтелігенції, після чого "інтелектуальний захист нації був неможливий".

Авторка вважає, що має бути озвучена заслуга підпілля у організованій допомозі - адже тоді були відкриті склади, що накопичувались ще з 1943 року - цим ми завдячуємо, що 1947-й не став другим 1933-м.

"Ми ніколи сповна не дізнаємось своєї історії, поки не буде сповна відкрито російських архівів... Тому єдина історія, якій можна довіряти - це історія родинного переказу," - додає Забужко.

Мейнстрім для відсталих

"На сьогоднішній день у нас не вироблено національного наративу - тобто єдиної картини, єдиної зв´язної послідовної розповіді про нашу історію 20 століття, чи хоча би повоєнної історії. Саме тому ми не є європейською країною, ми не в європейській унії і не скоро в ній будемо... Ми всі продовжуємо жити у поствоєнному світі, світі, породженому і сформованому Другою світовою війною," - так охарактеризувала пані Оксана нинішній стан справ української літератури.

"До того часу, поки на Заході наративи будуть реконструйовані, ми тільки прийдемо до створення власного. Їм є що реконструювати, ми реконструюємо, конструюємо і реконструюємо одночасно. Це завдання потрійної складності. Але нинішній час - це наш шанс потрапити у світовий мейнстрім," - такий висновок зробила авторка із картини сучасного літпроцесу.

"Урожай, куплений заздалегідь"

Оксана Забужко дуже рада, що вже завершується робота над першим перекладом "Музею покинутих секретів": німецьке видавництво купило права на переклад ще 3 роки тому, коли книжка не була дописана. Презентація відбудеться у жовтні 2010 року у Франкфурті. А зараз ідуть перемовини із польськими, голландськими, шведськими видавництвами, які також виявили інтерес до роману.

Пані Оксана з нетерпінням чекає реакції польської аудиторії, "бо Польща нічого іншого про УПА не знає, вона не чула прямого голосу з України".

Як зізнались найперші українські читачі (серед них - літературознавець і критик Віра Агєєва), при прочитанні твору автоматично починають пригадувати свої власні історії - іде реакція розгальмовування витісненої пам´яті.

Загалом, заряду енергії після довгих експресивних монологів пані Оксани, і інформації, яку як домашнє завдання необхідно перечитати та засвоїти, не забракне до наступної зустрічі.

Хочеться тільки озвучити побажання всіх присутніх у книгарні: щоби наступні події із українськими письменниками, які репрезентують Україну закордоном, були детальніше продумані і краще організовані - з врахуванням кількості людей, яка прагне "інтелектуально підживитися".

Щоби Україна надалі не поступалась книжковому ажіотажу а ля Джоан Роулінг у Великобританії. Адже у нас трохи інша ситуація: беззаперечна популярність таких високоінтелектуальних творів, як "Notre Dame D´Ukraine" і "Музей покинутих секретів" свідчить не так про кількість, але радше про "якість" і потреби наших читачів.

Людмила Шевчук