Аби дописати чималий томик (в авторському рукописі - 500 сторінок, а саме видання матиме близько 650-ти), письменниця на три місяці заховалася, як вона каже, у криївці, у лісах на німецько-голландському кордоні. У міжчассі вийшов переклад «Польових досліджень з українського сексу» у Голландії - і Забужко довелося «скочити» на презентації книги до Амстердама та Гааги. Дошліфовувала письменниця свій «Музей...» у Польщі. «Мусила довести текст до того стану, щоб сказати: зробила усе, що могла», - зауважує відома авторка.  

- Презентацію «Музею покинутих секретів» видавництво «Факт» запланувало на грудень, - розповідає Оксана Забужко «ВЗ». – Відбудеться вона у Києві. Якщо чергова хвиля кризи взагалі не змете українське книговидання...  

- Попередня ваша книга художньої прози «Сестро, сестро» вийшла шість років тому. Читач зачекався вашого нового роману...  

- «Музей...» я почала писати у 2002-му. Уже змирилася з тим, що пишу довгограючі книжки. У романі – три покоління героїв, 60 років української історії... Це той світ, який я завжди хотіла створити на папері. Перший ключ до майбутнього роману з’явився у моєму поетичному циклі «Нічні метелики», який написала ще у 1980-ті. Так, «Музей...» забрав у мене набагато більше часу, ніж сподівалася. Мусила переорати гори матеріалу. Крім того, була маса справжніх польових досліджень, поїздок, десятки годин записаних інтерв’ю з людьми... Список подяк у романі буде довшим, аніж будь-яка передмова чи післямова.  

- Як прорекламували б «Музей...»?  

- Важко говорити про книжку, яка ще вся у тобі, а ти – в ній. Позаду - сім років (із перервою на написання Notre Dame d’Ukraine) життя зі своїми героями, які за цей час стали для мене членами родини. Ти їх упізнаєш на вулицях, у літаках... Якщо коротко, то це - роман про любов і смерть. Чи так: про минуле, яке не минає, а продовжує жити, впливати на наше життя, причому без нашого усвідомлення і навіть знання про це минуле. Яким чином мертві дають нам знати про себе. Як вони приходять у наші сни, переставляють нас як фігурки на шахівниці. Яким чином любовна історія героя й героїні є продовженням любовної історії, яка урвалася 60 років тому у повстанському бункері... Діє «закон збереження енергії чорновиків». Про цю формулу, виведену російським поетом Мандельштамом, згадав Леонід Плющ, який прочитав роман у рукописі одним із перших. Проекти, життя, задуми, любові, ненароджені діти... Усе це не зникає, а продовжує існувати в невидимому полі і раціонально незрозумілими способами формувати наше життя. Простежую це на дистанції трьох поколінь.

- Який жанр роману?  

- Сімейна сага? Але у романі є члени однієї родини, які навіть не знають одне про одного. У «Музеї...» – три оповідачі, зокрема сімейна пара (журналістка і колишній фізик, який у 1990-ті став бізнесменом, зайнявшись торгівлею антикваріатом), вояк УПА (він з’являється у снах...). Сюжет заплутаний, у ньому кілька ліній, які переплітаються, підсвічують одна одну.  

- Що засвідчило ваше недавнє перебування в Європі – наскільки змінилося ставлення європейців до України, які після подій 2004-го, здавалося, готові були відкрити нам «вікно в Європу»? Видається, ми знову нікому нецікаві...  

- А кому ми можемо бути цікаві, якщо нецікаві самі собі? За кордоном втратили надію зрозуміти, що у нас відбувається. Країну захопили бандити і проститутки, які давно перестали зважати на будь-які норми. Як можемо бути цікавими світу, коли у травні відкриваю німецьке Yahoo, щоб подивитися пошту, а там – знайома червона п’яна пика і ТОП-новина: «Головного поліцейського України затримали у Франкфуртському аеропорту в нетверезому стані»?! У якій іще країні може таке трапитися? І щоб після п’яного хуліганства високопосадовець ще й залишився на своїй посаді! Як після такого повинні сприймати нашу країну?  

Журналісти в Європі інколи ще запитують: «Що сталося з Помаранчевою революцією?». Пояснити їм суть – нескладно: це була революція знизу. Люди, які стояли на сцені Майдану, погано розуміли, що відбувається внизу. Вони переконані, що революцію зробили вони... І якщо вони заплатять гроші, Майдан повториться... Ці люди живуть у віртуальній реальності, вражені синдромом аутизму.  

В українську мову треба ввести слово «хутспа», яке з івриту перекладається як «крайня міра викличного нахабства, безпардонного цинізму». Класичний приклад «хутспи» – коли молодий чоловік, якого судять за вбивство батьків, просить помилування на основі того, що він – сирота...  

- Усе популярнішою стає думка, що кризи – шанс для очищення, оновлення, переродження...  

- У глобальному, філософському розумінні це так. Та що змінить теперішня криза для України? У нас же не та криза, що в Європі. Європейська криза виглядає інакше: тамтешні уряди подбали про захист своїх громадян. Процеси, які відбуваються в економіці, на житті пересічного німецького, голландського чи шведського громадянина не відбиваються. Так, і там говорять про скорочення, зменшення видатків... Але ж водночас у країнах ЄС знижуються ціни. Наша криза має іншу природу. Це криза тих, хто нагорі. Вони, щоб не втратити свої гроші на офшорах, луплять останню нитку з українського громадянина. Тому нехай українці не вірять у те, що їм кажуть, - що і в Європі, і в усьому світі – криза. Політики продовжують вихоплювати одне в одного шматки, а про те, що країна, економіка йдуть на дно, ніхто не думає. Якщо затримаються надовше, мають шанси залишити по собі випалену землю...  

- Що б ви порадили українцям, які через ціни, курси, кредити зневірилися? Люди остаточно зрозуміли, що розраховувати на державу не можна... 

- А як на неї можна розраховувати, коли держави як такої, яка відповідала б за своїх громадян, немає. 18 років незалежності, повноліття... А маємо, як писали у міліцейських протоколах, «важкого підлітка». Наші держава та еліта усе ще пострадянські, а не українські. Надія 2004-го на те, що нарешті прийде українська влада, розвіялася. Назвіть мені хоча б одну спробу реформ за 18 років... Час зрозуміти: корабель іде на дно. При цьому на палубі відбувається гризня очманілих, осліплих, тих, які давно втратили не тільки план руху, а й компас та штурвал...  

- Якось ви сказали, що в Україні є тільки два інтелектуали: Мирослав Попович і В’ячеслав Брюховецький...  

- Інтелектуалів більше. А де діваються численні випускники вищих навчальних закладів? Почнемо з того, що у нас погана освіта. Реальний показник життя у країні – не економіка. Це у нас з радянських часів звикли вимірювати добробут цифрами – скільки виплавлено сталі. У цивілізованому суспільстві рівень країни визначається за станом освіти та медицини. В Україні і те, і інше – імітація. А в тих нечастих випадках, коли українцям щастить отримати більш-менш пристойну освіту, виникає інша проблема – професіонали у цьому суспільстві, у цій системі не затребувані... У системі тотальної корупції професіоналізм не цінується.  

Там, де розвинуте громадянське суспільство, є контролюючі прошарки, політикам є на кого озиратися. Достатньо професійної журналістської спільноти, якої в Україні немає... Після подій 2004 року наші журналісти отримали свободу слова. Але четверта влада не відбулася... У цивілізованих країнах список публічних інтелектуалів відкривають поважні журналісти. Назвіть мені п’ятірку українських журналістів, які формують громадську думку. Суцільне ток-шоу. З нашого публічного простору витіснені будь-які інститути громадянського суспільства. Я давно махнула рукою на критико-аналітичні оцінки. Бо це все одно, що йти з лопатою на потік прорваної каналізації. Ще щастя, що наші павуки в банці, усі ці олігархічні угруповання, не об’єдналися, як це сталося в Росії. Там вони злилися в одне – під керівництвом ФСБ. І Росія лягла. Відбулася гуманітарна катастрофа, тепер назріла й техногенна. Наше щастя, що в Україні угруповання гризуться між собою. Злилися б і наші в одне ціле – ми б не чули ні про які брудні справи, була б Північна Корея...  

- Коли наші письменники стануть публічними персонами – нарівні із політиками, зірками щоу-бізнесу?  

- Письменництво і раніше не було в нашій країні професією. А із зупинкою друкарських станків зупиняться література і будь-яка присутність письменників у публічному просторі. Але письменникам слід писати за будь-яких обставин, навіть «у шухляду».  

- Чого бракує українській літературі, аби міцно закріпитися на світовому літературному ринку?  

- Українська література цікаво розвивається. Та цього ніхто не відстежує. Критика своїх функція – рекомендацій, що читати – не виконує. Із захватом прочитала дві нові книжки: Юрій Камаєв (збірка історичних оповідань «Мед з дікалоном») і Олесь Ільченко (київський роман «Місто з химерами», розкішному сюжету якого міг би позаздрити Умберто Еко). Нарешті наша література виростає із закаканих коротких штанців, коли автори радісно, розкинувши пальці, викрикували: «Я бухаю, я колюсь, я трахаюсь... Яка радість!». З’являється література, яка осмислює і художньо відтворює життя українського суспільства. Книга Камаєва – про ХХ ст. Торік мене порадувала перша сімейна сага - «Весілля з Європою» Антона Санченка. Нарешті в обіг входить історія, яка ще навіть до шкільних підручників не дійшла. А запитання про вихід на світовий літературний ринок ще повинно почекати. Спершу цікавими треба стати своїм читачам. Нехай книга Юрія Камаєва вийде стотисячним тиражем і її почнуть читати в електричках.

Галина Гузьо