Re: цензії

20.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, яких вимагав світ
19.11.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Поети завжди матимуть багато роботи
19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачка
Часом те, що неправильно — найкращий вибір
18.11.2024|Віктор Вербич
Подзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Діалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
Розворушімо вулик
11.11.2024|Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
«Але ми є! І Україні бути!»
11.11.2024|Ігор Фарина, член НСПУ
Побачило серце сучасніть через минуле
10.11.2024|Віктор Вербич
Світ, зітканий з непроминального світла
10.11.2024|Євгенія Юрченко
І дивитися в приціл сльози планета

Літературний дайджест

22.10.2009|21:04|Друг читача

УПА, Холодний Яр, Чорнобиль і галицькі мулатки

Українські літературні часописи мають неабияку історію. Деякі — навіть скандальну. Приміром, грандіозним скандалом у 1992-му році позначився початок українського періоду щомісячного часопису «Сучасність», який до того виходив у діаспорі.

Саме в першому «українському» номері «Сучасності» було надруковано славнозвісний роман Юрія Андруховича «Рекреації», після якого журнал мало не закрили через обурені листи передплатників. Цього року «Сучасність» укотре оновили, і вкотре змінилася редакційна політика. Якщо пройтися по найбільш помітних текстах, що встигли з’явитися на сторінках дев’яти номерів часопису, найперше впадають у вічі дражливі теми — УПА, Холодний Яр періоду громадянської війни, Чорнобиль і… мулатка, яка розмовляє справдешнім галицьким діалектом!

Незабуті секрети


Оскільки наші читачі зовсім нещодавно відсвяткували Покрову, на яку припадає і день Української Повстанської Армії, доцільніше почати саме з цієї теми. Тобто з довгоочікуваного нового роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (№ 5). До слова, в одному з номерів ДЧ головний редактор часопису Тарас Федюк назвав його «найкращою прозою, яку написала Оксана Забужко». Як на мене, пан Федюк дещо перебільшив, однак роман безсумнівно вартий уваги. По-перше, це чи не перше художнє осмислення неоднозначної теми УПА (чесно кажучи, крім пафосних альбомів і серйозних історичних талмудів «нормальному» читачеві попросту нічого взяти до рук!). По-друге, в «Музеї…» надзвичайно добре виписано сюжет, а відтак, порівняно з тими ж «Польовими дослідженнями з українського сексу», текст на диво добре читається.
Власне, інтригу закручено навколо старої фотокартки, що випадково потрапляє до рук журналістки Лялюськи. На світлині зображено п’ятеро невідомих упівців — четверо чоловіків і жінка. Лялюську цікавить доля незнайомих героїв, і вона починає справжнє журналістське розслідування, що, як ви могли здогадатися, стає доленосним і для самої жінки. Увага! Якщо ви читали кілька попередніх романів Оксани Забужко, ви мали помітити, що кожна з її героїнь має виразну схожість із самою авторкою, чи не про кожну з них думаєш: то це ж Забужко пише про себе! У цьому плані «Музей покинутих секретів» виправдає всі ваші сподівання: і тут уважний читач помітить кілька соковитих автобіографічних штрихів, як-от, скажімо, батько-дисидент, а також нелюбов до однієї культової поетки, на чию адресу полюбляють жартувати професори філології, розповідаючи студентам про шістдесятників… Проте, крім традиційного для текстів Оксани Забужко «жіночого голосу», голосу сильної гордої жінки (можливо, навіть — тьху-тьху-тьху — феміністки!), у новому романі письменниця говорить ще й чоловічим голосом! Як на мене, цей прийом поки що далеко не завжди вдається, і Забужко час від часу непомітно для себе самої переходить на жіночу «тональність», а потім мовби раптово згадує: йой, то я ж зараз говорю від імені чоловіка! — і враз ізнову пише так, як, на думку пані Оксани, міг би писати чоловік. Крім того, попри звичну жорсткість і навіть агресивність письма Забужко, книжка приємно вражає тією теплотою й ліричністю, якою зазвичай розповідають найзаповітніші таємниці. Так, мабуть, діляться одкровеннями. І так в сучасній українській літературі писати може тільки жінка.

Заборонена правда
 
Якщо навіть найцікавіший текст Оксани Забужко далеко не кожен читач зможе подолати хоча би через стиль письменниці, то від «Чорного ворона» Василя Шкляра (починаючи з № 9) буквально не відірватися. Якби Майк Йогансен був живий, він би неодмінно відзначив, що саме такою повинна бути справжня художня книжка — захопливою, добре написаною, із любовною лінією й обов’язково — містикою. Без містики — нікуди! Ще би можна було додати маловідомі або заборонені сторінки національної історії, приміром, т. зв. Холодноярську республіку, про яку й розповідає Василь Шкляр. Письменник переконує, що в основу «Чорного ворона» лягли реальні історичні події, які відбувалися в Холодному Яру в часи громадянської війни 1918 — 1922 рр., і що він довгий час вивчав по бібліотеках архівні матеріали. Що ж, дослідники стверджують, що таки-так, прототипи головних персонажів роману, отамани Чорний Ворон (або ж Іван Чорногузько) та Василь Чучупака, справді існували. Утім, ви як досвідчені читачі чудово розумієте, що на цьому їхня схожість із шклярівськими героями може й закінчитися. Однак це, як на мене, радше свідчить на користь книжки.

Іще раз про «мирний» атом

«HOMO FERIENS» знаної поетки з кола шістдесятників, а також перекладачки Ірини Жиленко (№ 1-2, 3-4, 8 ) — спогади й щоденникові записи, перемішані з віршами й подекуди навіть філософськими пасажами. О, це й близько не мемуари самозакоханої Поетки! Це радше те, що називається «ділитися» життєвим досвідом і прозріннями з найближчим другом — читачем.
Неможливо переказати, «про що» текст пані Ірини — чи про сім’ю й ідеалізовані стосунки з покійним чоловіком, теж письменником, Володимиром Дроздом, чи про поезію й світ літераторів загалом, чи більше про Людину, «людину, яка святкує» (саме так із латини перекладається «homo feriens»). Особисто на мене чи не найсильніше враження справили щоденникові записи весни — осені 1986-го року, присвячені Чорнобилю. Це справді переживання людини небайдужої, тоді як щороку 26-го квітня в день пам’яті з телебачення й газет на нас сиплються тільки штампи, готові слова, за якими молодь, народжена незадовго до або після Чорнобиля, не бачить справжніх масштабів трагедії.

П’яні тернопільські «пінґвіни»

Нарешті, єдиний із-поміж чотирьох більш-менш розважальний текст — «Кораблик» відомого тернопільського письменника Олександра Вільчинського (№ 6-7). Та ні ж бо, я в жодному разі не хочу сказати, що цій повісті бракує глибини чи — крий Боже — що «Кораблик» «попсовий»! Усе діло в порівнянні, й у співставленні зі страшенно серйозними темами УПА, громадянської війни й Чорнобиля повість Вільчинського мовби дає читачу невеличкий перепочинок.
Не знаю, як у вас, а в мене найперша асоціація, що виникає у зв’язку з назвою твору — вірш Лєрмонтова «Парус», а друга — пісня «Люди — як кораблі» Скрябіна. Проте «Кораблик» — повість не тільки про життєві пошуки «неспокійної» людини, «героя свого часу» — Якова Довганя, бунтівника із довгим сивим хвостом і кільчиком у вусі. «Кораблик» — це насамперед повість про Місто, про Тернопіль, що схожий на кораблик, про тернопільські будинки, схожі на кораблики, і про тернопільські кораблики, схожі на будинки. Про тернопільську забігайлівку «для інтелектуалів і митців» «Пінґвін», про одвічні стосунки між митцем і алкоголем, а також про котів, чоловічу дружбу і справжню любов до Жінки. Чи то пак, до жінок.
Словом, не знаю, як вам, а мені аж кортить назвати Олександра Вільчинського «тернопільським Андруховичем», однак я, мабуть, стримаюся. Ліпше чіпляйте ярлики на свій розсуд.
Що ж, як на мене, нічого аж такого скандального, як «епопея» із «Рекреаціями» Андруховича, оновленій «Сучасності» не загрожує. Адже найбільш гострих і суперечливих на сьогодні тем торкаються вже далеко не дебютанти, а визнані авторитети — Оксана Забужко (бо скільки ж можна?) й Ірина Жиленко, яких тепер надто не покритикуєш. Натомість є справді виважені добрі тексти і — що найприємніше — особисто я з нетерпінням чекаю оцього обіцяного «продовження в наступному номері».

Антось Вір



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

21.11.2024|18:39
Олександр Гаврош: "Фортель і Мімі" – це книжка про любов у різних проявах
19.11.2024|10:42
Стартував прийом заявок на щорічну премію «Своя Полиця»
19.11.2024|10:38
Поезія і проза у творчості Теодозії Зарівної та Людмили Таран
11.11.2024|19:27
15 листопада у Києві проведуть акцію «Порожні стільці»
11.11.2024|19:20
Понад 50 подій, 5 сцен, більше 100 учасників з України, Польщі, Литви та Хорватії: яким був перший Міжнародний фестиваль «Земля Поетів»
11.11.2024|11:21
“Основи” вперше видають в оригіналі “Катерину” Шевченка з акварелями Миколи Толмачева
09.11.2024|16:29
«Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків» — книжка для сміливих розмов від авторки блогу «У Трусах» Анастасії Забели
09.11.2024|16:23
Відкриття 76-ої "Книгарні "Є": перша книгарня мережі в Олександрії
09.11.2024|11:29
У Києві видали збірку гумору і сатири «СМІХПАЙОК»
08.11.2024|14:23
Оголосили довгий список номінантів на здобуття Премії імені Юрія Шевельова 2024 року


Партнери