Коли це й епос, то йому бракує обов’язкової для класичних епосів зрівноважено-спокійної авторської дистанційованості від того, що вже стало історією, назавжди усталилося, застигло перед зором спостерігача.

Це таки справді роман про Час, але про Час, якому не вдається стати історією. Про минуле, що повертається, впливає на сьогодення, на наше життя, — хоч ми, може, й хотіли б унезалежнити його від обставин, непідвладних власній волі й бажанню. З тим, про що давно знали митці, вже згодилася й сучасна фізика: з аксіомою про нелінійність часу, який може застигати, текти навспак, заломлюватися чи закручуватися в дивовижні спіралі, і в цих круговертях людині буває нелегко зберегти рівновагу чи бодай приблизну орієнтацію. Такий роман могла, очевидно, написати лише авторка, котра сама пережила навіть не рубіж століть, — кожен бо fin de siecle зворохоблює, збурює всі усталені цінності й ієрархії, — а ще й межу тисячоліть. Задум твору, читаємо в епілозі, виник у 1999-му: на табло невдовзі мали змінитися всі чотири цифри — і фахівці навіть побоювалися збою комп’ютерів при перетині календарної межі, а незчисленні ясновидці пропонували безліч сценаріїв очікуваних перемін. Комп’ютери зі зміною історичних епох успішно справилися — натомість незнання свого минулого озивалося нам упродовж цього десятиліття дедалі болісніше.

Незбагнена, непроговорена, загнана в підсвідомість травма обов’язково породжує невроз; і в певному сенсі ціла нація приречена на таку собі невротичну епідемію (симптоми її спостерігаємо на телеекрані чи не повсякчас), доки продовжує дивитися на свою минувшину чужими очима, послуговуючись старими помутнілими імперськими лінзами. Ось чому будь-яка спроба тверезо, без ідеологічної надсади розповісти, проаналізувати історію Української повстанської армії досі викликає мало не істеричну негативну реакцію значної частини суспільства.

Персонажі Оксани Забужко — не завжди навіть з індивідуального свідомого наставлення, волею якихось незбагненних обставин — почуваються «підключеними» до чиїхось життів, мусять завершувати, втілювати чиїсь несповнені бажання і плани.

Коли вже максимально спростити й спрямити напружений, розгалужений багатьма несподіваними лініями, поворотами й загадковими епізодами сюжет, то «Музей покинутих секретів» — це історія журналістського пошуку талановитої й амбітної Дарини Гощинської, котрій потрапляє на очі фотографія упівської боївки, «де серед п’ятьох вояків УПА» «другою справа, простоволосою, з закрученим по моді воєнних літ голлівудським валиком, навислим на чоло, стояла й ледь усміхалася просто до мене молода ясноока жінка — зграбно, ба навіть відзіґорно перетята в короткому стані армійським паском, з тією спокійною, самовладною впевненістю в поставі, котра чомусь наводила на гадку зовсім не військову — радше про виїзд на лови в родовому маєтку». І вмить у Дарину «немов уступила тоді чиясь чужа воля», аби змінити її життєві плани, а в кінцевому підсумку багато чого прояснити і в її долі, її єстві. Якраз потому з відомою журналісткою та її коханим, Адріяном Ватаманюком, починають коїтися містичні речі: їм сняться чиїсь чужі сни (чи то чужа ява?), подружжя згадує й аналізує несвоє минуле. (Врешті, як на сучасну психологію, то й нічого містичного. Наука визнала лише деякі одкровення світових релігій. Скажімо, Станіслав Гроф, один з найвизначніших представників трансперсональної психології, доводить, що на сеансах так званої холотропної терапії учасники реінкарнувалися у своїх батьків чи навіть далеких предків, тобто пригадували не ними пережите, і знаходили причину власних психічних проблем.)

З тих снів Адріян і Дарина виносять лише окрушини, зорові деталі, розрізнені голоси, слова, фрази і, найголовніше, — почування. Сон залишає по собі чи страх, чи тривогу, чи просвітленість, чи вмиротворення й жадане відчуття злагоди із собою. Дарина Гощинська (як, до речі, і її тезка Люба Гощинська з «Блакитної троянди» Лесі Українки — один із численних інтертекстуальних натяків, підказок і знаків, що їх Оксана Забужко полишає для втаємничених поціновувачів, котрі захочуть віднайти в романі глибші смисли й перегуки) фахово знається на психології і пробує дати «реалістичне» пояснення: «Все, що з нами було, вже було з кимось раніше».

У версії Адріяна, як-не-як технаря-фізика, «все, що відбувається з нами, вже відбувалося з кимось раніше. Тоді це величина, яку в принципі можна заміряти, — теоретично, можна всі спогади, що є на світі, закатати в який-небудь десяток хард-драйвів, уявляєш! І це було б єдине притомне пояснення всім дежавю, ні? Коли нам у пам’ять просто залітає шматок чужого спогаду, як ото мушка в око, які-небудь пару сот кілобайт».

Так чи так, але в якийсь момент, — либонь, це й є момент дорослості, зрілості — ми (може, навіть не без болю, не без обурення, адже от обмежують право розпорядитися своїм власним існуванням!) розуміємо, що наше життя — от зараз, тут і тепер — визначається не лише нашими рішеннями і волею, а й вибором, зробленим колись батьками чи кревними, визначається пам’яттю, історією, духовним спадком.

Герої «Музею покинутих секретів» часто вдивляються в старі «чорно-білі, вицвілі до кольору сепії, карамельно-коричневі» фотографії: «перебирати знімки, то все’дно що мовчки вітатися до кожного очима, — байдуже, що всі вони мертві…»

Співчутливо-особистісно, якось по-жіночому, по-сестринськи співчутливо розказану Оксаною Забужко історію кохання, зради і смерті Олени-Гельці Довганівни та Адріяна Ортинського (це на згадку про нього бабця назвала свого народженого аж через чверть століття по війні внука) хотілося б, може, читати, оцінювати, переживати безвідносно до ідей, які вони сповідували, й військових одностроїв, які вдягали: вічний сюжет про трагізм високої любові, про беззахисність перед розпаношеним у світі злом.

Цю захоплюючу, психологічно достовірну прозу коли й можна назвати історичною, то лише в тому сенсі, що авторка бездоганно знає обрану для зображення епоху.

Йдеться про деталі — пейзажні, предметні, побутові тощо, — яких просто не можна вигадати, бо от саме на деталях і перевіряється «справжність» твору, його достовірність і принадність для читача.

Сюжет «Музею покинутих секретів» ґрунтується на документах, архівних пошуках, нечисленних, на жаль, мемуарах, а найперше — на усних історіях, зібраних письменницею спогадах учасників подій.

Читачів цікавить майстерний, іноді мало не детективний за напругою сюжет. Хоча сподівання на те, що у фіналі всі крапки над «і» буде розставлено, всі нитки зв’язано, а таємниці і секрети розгадано й розтлумачено, — такі простосердні очікування вочевидь не справдяться.

Покинуті, загублені десь у часі секрети не вдасться збагнути нікому. Імена рідних відлунюють наживо тільки доти, доки є кому — дітям, онукам чи правнукам — їх згадати. Документи, фотографії та архіви не горять, коли хтось їх пильно й трепетно береже.

Ми, до речі, наївно повірили класикові, що рукописи не горять, а тим часом уся історія української літератури ХХ століття безжально переконує в протилежному — така національна специфіка вітчизняного письменства.

Отож одна з причин, чому не вдасться достеменно дізнатися, що ж усе-таки сталося в лісовому бункері 6 листопада 1947 року, — знищені архіви, старанно зачищені сліди злочинів.

І на трасі, яка проходить через забутий цвинтар, автомобілі розбиваються з незбагненною регулярністю. Все забуте зникає, тліє десь на глибині — «такий величезний музей покинутих «секретів». А люди по ньому ходять — і навіть не здогадуються, що він там, у них під ногами».

Йдеться все ж про роман ХХІ століття; гарно зафалдовану тогу проповідника остаточних істин, всезнаючого автора — деміурга, як то було в класичних епосах і сагах передмодерністської доби, — Оксана Забужко й не пробувала приміряти. Вшниплива журналістка змогла дуже багато дізнатися про Гельцю Довганівну, але все ж біографія зосталася фрагментарною. І ті лакуни вже ніколи, мабуть, не вдасться заповнити. Врешті, спроби відновити, відреставрувати справжнє минуле завжди ілюзорні. Навіть фізики визнають: інструмент впливає на об’єкт спостереження, — то що вже вимагати безсторонності та об’єктивності від дослідника соціальних процесів. Однак що достеменно вдалося Дарині Гощинській (і не лише через її фахову чіпкість, уміння розтлумачувати заплутані історії, а швидше через емоційну, вже таки мистецьку, письменницьку налаштованість на хвилю своєї героїні) — то це відчути й донести дух часу, примусити співпереживати тендітній ясноокій жінці, яка помилилася в своєму виборі, віддавши перевагу сильному чоловікові перед, як здавалося, слабшим, хоч безоглядно вірним. Її трагічна помилка спричинила цілий ланцюг страшних, катастрофічних подій. І виокремити любовну історію з круговерті найширших контекстів — ідеться-бо про війну, про балансування на межі смертельної небезпеки, про загрозу для існування цілого народу — не вдасться, хоч як би іноді хотілося, нікому.

Дуже важливі в «Музеї покинутих секретів» роздуми про вписаність кожного людського життя у ланцюг подій, які розвивалися й розвиваються поза нашою волею і впливом. Для тих, хто сповідує культ сили, для гордих господарів життя, реформаторів — надлюдей, охочих виправляти описки Господа Бога й перекроювати світ за власноруч накресленими планами, — усвідомлення такої залежності може навіть видатися принизливим.

Однак ХХ століття у найдрібніші друзки розбило образ людини, яка «звучить гордо» і самовільно забирає собі право вчиняти грандіозні експерименти задля ощасливлення нерозумної пастви...

Українська література двадцятих років, осмислюючи гіркий і протверезливо-трагічний досвід кількох великих революцій поспіль, зоставила нам цілий ряд неперебутніх сюжетів про крах вождів, пророків і реформаторів. У цьому сенсі роздуми Дарини Гощинської напряму кореспондують із досвідом, скажімо, безґрунтовних романтиків Миколи Хвильового чи прозріннями головної героїні Кулішевої «Патетичної сонати»; тільки при початку ХХІ століття ілюзій зосталося менше, а натомість, мабуть, посилилося відчуття причетності до якогось більшого за всі твої життєві проекти й звершення вишнього замислу. Героїня Оксани Забужко сприймає цю залежність не як умалення чи обмеження, а швидше як стан захищеності, як шанс на те, що людина ніколи не зостається фатально, нестерпно самотньою і покинутою. Приголомшливе відкриття універсальної взаємопов’язаності передається образом оглядового колеса, на вершечку якого в дитинстві завжди паморочилася голова. В якийсь момент Дарина відчуває, «що такими ниточками пересновано ВСЕ довкола, — що й крізь неї, Дарину Гощинську, сотні їх, невидимих оку, струмить щохвилини в чиїсь життя, але розгледіти і втримати в собі той візерунок, який вони складають, — той ґрандіозний і запаморочливий, що од самого наближення до нього поймає млістю, — неможливо». І «хтось мусить це все бачити — в цілості, з горішньої точки. Як на оглядовому колесі в парку. Тільки не тепер, не в цю хвилину, а взагалі...»

На власному прикладі, на прикладі друзів, котрі вже встигли прочитати роман, знаю, що сюжет одразу ж, поза нашою волею «підключає» до себе родинні спогади. Наші батьки чи дідусі, котрі в сорокові могли воювати під різними прапорами, щось-таки нам розказували. В наших родинних альбомах вціліли фотографії, з яких можна про щось дізнатися чи здогадатися. І уривки особистих спогадів складаються в якусь цілість саме в силовому полі «Музею покинутих секретів», якась бабусина розповідь виявляється безпосередньо причетною до великої історії. А вже згадана вище істерична реакція частини українського суспільства на спроби реабілітації УПА — вона, як мені здається, від страху. Підсвідомого страху знайти в сімейній історії щось таке, чого будемо соромитися, чого не хочемо знати. Бажання заплющити очі, відвернутися, забути — позиція безглузда й безвихідна. Зрозуміти, проаналізувати, чимось гордитися, а за щось уміти простити — тільки так можна здобутися на повноцінну національну історію.

Віра Агеєва