Осібно на цьому тлі (як і загалом в контексті української біографічної прози) виглядає роман Степана Процюка «Троянда ритуального болю». Передовсім тому, що це твір жанрово нетрадиційний. Читач звик, що біографічний роман вибудовується у хронологічній послідовності. Окрім того, існує певний стереотип, відповідно до якого біографічний роман – це обов’язково реалістичне полотно, в якому з позицій позитивізму і матеріально-економічного детермінізму тлумачаться ті чи інші вчинки персонажів. «Троянда…» – твір «модерний», можна навіть уточнити, вказавши на

виразне домінування прикмет експресіоністської поетики. Зрештою, все логічно: експресіоністський роман про Стефаника-експресіоніста… Зауваження щодо «нереалістичності» аналізованого роману має концептуальний характер, адже подібний твір вимагає іншого критичного інструментарію, аніж реалістичний. У протилежному випадку висновки не матимуть ніякої ваги, стануть лише фіктивною фіксацією «особистих, надто особистих» вражень.

В «Троянді ритуального болю» читача можуть здивувати принаймні кілька речей. Перша – події у творі викладено не у хронологічній  послідовності. Здавалося б, для такого типу твору лінійний сюжет є найбільш типовим і продуктивним. Але навряд чи варто сприймати його як догму. Письменник має право на пошук, експеримент, головне, аби ці мистецькі шукання не стали самоціллю, а виразно працювали на досягнення «кінцевого художнього результату». Окремої предметної розмови вимагають і жанрові дефініції «Троянди ритуального болю». Можна говорити про оригінальний різновид біографічного роману – художню «психобіографію». Цілком очевидно: автора цікавили не зовнішні колізії (хоч і їх у творі не бракує, основні віхи життєвого шляху Василя Стефаника відображені тут з належною повнотою), а особливості психотипу, історія душі його героя. За Степаном Процюком в українському літературознавстві міцно закріпився ярлик «психоаналітика». «Троянда ритуального болю» не лише не спростує цю тезу, але й надасть для її підтвердження нові докази, ще раз продемонструє, наскільки цікавим і «відкривавчим» може бути занурення у глибини психіки митця, здійснене за допомогою творчої інтуїції автора з використанням елементів психоаналітичного інструментарію. Зауважимо лише, що психоаналітична термінологія в художньому творі може викликати певний внутрішній спротив, але автору здебільшого вдається витримати почуття міри і не допустити, аби його роман перетворився на психоаналітичний трактат, розрахований на вузький сегмент фахівців.

«Троянда ритуального болю» вибудувана з 85 відносно коротких розділів, розташованих на перший погляд хаотично. Чому автор обрав саме таку «нелінійну» структуру? Звернемося для прикладу до першого розділу. Перед читачем Стефаник постає не дитиною і навіть не підлітком, а зрілим чоловіком, який на власному весіллі страждає від усвідомлення, що йому не судилося зазнати щастя жити з коханою жінкою… Який художній ефект досягається завдяки подібному хронологічному «зсуву»? Цілком очевидно: письменник прагне спрямувати увагу читача на сферу почуттів персонажа, витоки його життєвого трагізму. Протягом розгортання романної дії будуть акцентовані різні іпостасі внутрішнього світу Василя Стефаника, але цей перший акцент («першопоштовх») залишиться домінуючим. Емоційна сфера завжди перебуватиме в центрі уваги письменника. Як проникливий психолог С.Процюк намагається «препарувати» психологічні травми свого персонажа і спричинені ними невротичні реакції. Зачин важливий ще й тому, що в ньому акцентовано головне – гостру потребу персонажа в любові і неможливість самореалізації в реальному житті. Читачі і критики можуть по-різному ставитися до такої версії Стефаникового трагізму. Далебі це закономірно, коли у центрі уваги опиняється творча особистість – і то така амбівалентна як Василь Стефаник з його вродженою чутливістю до «болістей» цього світу, тонким відчуттям слова і тривалими втечами в мовчання, з його чеснотами і вадами. Стефаника цілком свідомо можна назвати акцентуйованою особистістю і це не буде ані спробою його образити, ані принизити.

С.Процюк підходить до свого героя не з мірками міщанина, якому буває цікаво покопирсатися в інтимному житті великих, аби зайвий раз собі на догоду переконатися, що і митець – всього-на-всього людина, яка має достатньо гріхів – цього «людського, надто людського»… Автор доводить, що справжній митець великий не лише у своїх чеснотах, але й у вадах і стражданні.

Доволі багато уваги в романі приділено дитинству героя – тому періоду, коли закладаються основи всіх комплексів і неврозів. Для психобіографії Василя Стефаника цей період особливо важливий і не спрацьовує тут надокучливо-стереотипне: «Батько пив, мати співала, а він став поетом…» Це кліше у нас настільки поширене, що втратило будь-яке психологічне наповнення. Складні стосунки батька і матері, смерть сестри – саме ці події стали вихідними у формуванні основоположного неврозу, який автор метафорично втілив в образі звіра з червоною від крові пащекою. Окремі виразні епізоди в романі пов’язані з навчанням В.Стефаника у коломийській гімназії: новий травматичний досвід був пов’язаний з упередженим ставленням учнів-«шляхтичів» і частини вчителів – зокрема вчителя природознавства Вайгеля. Звісно, у випадку з Вайгелем (розділ 6) це лише одна з можливих версій психологічного обґрунтування ситуації. Принаймні, версія Степана Процюка видається правдоподібною і психологічно достовірною. Цей розділ є одним є найбільш експресивних у творі. Таких «емоційних піків» у творі кілька. Передовсім це низка смертей, які відбирали Стефаникові частину душі, – Матері (яка була головною Жінкою його життя), Євгенії Калитовської, дружини Ольги, батька… Це і болісні переживання, пов’язані з відмовою Євгенії Калитовської і втратою сподівання на щасливе подружнє життя… Загалом роман надзвичайно емоційний. Подекуди біль головного героя відчувається майже «на дотик».

У романі домінують два кольори – білий і чорний. С.Процюк кілька разів повертається до символіки кольору, намагаючись спроектувати її на внутрішній світ свого героя. Чого більше у романі – білого чи чорного, радісного чи трагічного, щастя чи болю? С.Процюк належить до того типу письменників, які не схильні до «лакування» дійсності, радше навпаки. У його творах завжди було більше болю, страждань, трагізму… Але в цій книзі такий підхід закономірний, адже автора цікавили передовсім типові для Стефаника настрої туги, смутку, біль – все, що забарвлене чорним.

Одна з магістральних ліній роману – особисте життя Василя Стефаника (стосунки з двома Євгеніями – Бачинською і Калитовською, Ольгою Гаморак, менш відомі – з Ольгою Кобилянською і Софією Морачевською…) Можна закинути автору надмірну увагу до love story, але саме завдяки цьому йому вдається глибше зазирнути в душу свого героя. Стефаник постає перед нами не як герой-коханець чи ортодоксальний зразковий сім’янин, а як звичайний чоловік: він міг бути ніжним і жорстоким, чутливим і байдужим до почуттів інших, міг помилятися і визнавати свої помилки…

С.Процюк не намагається ідеалізувати В.Стефаника – надто багато контроверсійного поєдналося в його характері. Яким постає Василь Стефаник в інтерпретації Степана Процюка? Геніальним страждальцем? Одержимим? Нещасним невротиком, якому можна лише поспівчувати? Чоловіком, що не зазнав щастя взаємної любові?

Все це так, але змальована картина буде неповною. Адже Стефаник – митець. Апелюючи до свого персонажа як творчої особистості, С.Процюк частково не уникає спокуси п’єдесталізації. Мистецьке обдарування його героя справді було потужним і неординарним. Саме це спонукало автора подекуди метафорично іменувати його то Базилевсом, то Помазаником. У своєму романі С.Процюк не уникає також певних дражливих моментів. В сучасній біографістиці «a la Бузина» часто акцентується увага на схильності письменників до пияцтва чи збочень. Така «генітальна» (за влучним висловом В.Панченка) тенденція вбиває неповторність творчої особистості, адже за перерахунком випитого і з’їденого чи кількості статевих актів втрачається непідробний інтерес саме до творчої іпостасі. Разом з тим – як не впасти в іншу крайність, оминути Сціллу і Харибду соцреалістичної іконізації митця, підтягування його до певного «лику» безгрішних взірців, що призводило до вихолощення неповторної особистості, прирівняної до аскета, далекого від будь-яких радощів життя. Все ж, як здається, С.Процюку вдалося знайти «золоту середину»: він не вдається до надмірного копирсання в шкідливих звичках свого героя, в інтимних подробицях, але і не оминає їх. Згадано тут і про Стефаникову  небайдужість до «стимуляторів» – алкоголю і нікотину, і про «справи амурні»… Інколи навіть виникає подив, як могли уживатися в одній особі такі різні іпостасі – богопомазаник і грішник…

Інша прикметна особливість роману – тяжіння прозаїка до метафізичного виміру. Таких сцен у романі також достатньо – це і розділи про фатального Звіра з закривавленою пащею, і про Кулю кольору хворої крові, про Вічну жінку і бенкет Арея тощо. Для традиційного біографічного роману такі уступи були б явно зайвими. Але ж пам’ятаємо, що мова йде про доволі специфічний літературний феномен. У романах С.Процюка метафізичне начало – більшою чи меншою мірою – присутнє завжди. У «Троянді ритуального болю» воно стало більш потужним, виявляючись на різних структурних рівнях.

Ще один аспект роману, який може стати поштовхом до критичних інсинуацій, – авторський потяг до есеїстичності. На сьогодні Степан Процюк є автором двох книг есеїв – «Канатоходці» й «Аналіз крові». Есеїстичність стала прикметною складовою ідіостилю митця. Наявна вона і в «Троянді ритуального болю». Для художнього твору наявність таких уступів – загалом нетипове явище, але читачів, які цікавляться творчістю прозаїка, цим не здивуєш. В аналізованому романі такі публіцистичні фрагменти пов’язані передовсім із психоаналітичними рефлексіями. Це може викликати як спротив частини публіки, так і певний евристичний інтерес – у іншої частини реципієнтів. Кожному – своє.

Окрім всього вище зазначеного, у романі присутні добротно виписані стосунки Василя Стефаника з його колегами і сучасниками: Іваном Франком і Михайлом Коцюбинським, Лесем Мартовичем і Марком Черемшиною, Ольгою Кобилянською і Станіславом Пшибишевським… Є міркування про політичну діяльність персонажа і тонкі проникнення у його творчу лабораторію. Справедливості ради зазначимо, що останнього хотілося би мати більше. Є доречний інтертекст Стефаникових листів і творів. Колоритна мова, рясно пересипана діалектною лексикою…

Прискіпливого читача, напевне, здивує відсутність у цій рецензії критичних інсинуацій на адресу роману «Троянда ритуального болю». Ні, я не збиралася писати панегірик Степанові Процюку. Розмірковуючи над трьома взірцями біографічної прози, ставила перед собою два питання. Перше: чим твір може зацікавити читача? Друге: що нового пропонує автор, в чому виявляється його жанрова оригінальність? Цілком очевидно, що при написанні «Троянди ритуального болю» автор не взорувався на традицію Андре Моруа. Зрештою, це не є обов’язковим (так само історичний романіст не зобов’язаний орієнтуватися на модель історичного роману Вальтера Скотта…) Письменник шукав власний шлях.

Характеризуючи нові літературні «віяння», Іван Франко свого часу писав: «Коли старші письменники виходять від мальовання зверхнього світа — природи, економічних та громадських обставин і тілько при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруженє (...) Зверхніх подій в... зміст входить дуже мало, описів ще менше: факти, що творять... головну тему, се, звичайно, внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи». Твердження І.Франка про «новіших» письменників можна екстраполювати і на роман Степана Процюка. Замість ретельного відтворення зовнішніх колізій, автор намагався збагнути внутрішній світ Василя Стефаника.

«Троянда ритуального болю» – твір експериментальний. А експеримент завжди зумовлює різні реакції. Роман уже викликав неабиякий резонанс серед читаючої публіки, особливо – в середовищі критиків і літературознавців, чиї відгуки демонструють цілу амплітуду оцінок – від загалом схвальних (Є.Барана, Б.Пастуха, Р.Харчук) до провокативних (К.Родика). Когось у романі дратуватиме діалектна мовна стихія. Хтось не погоджуватиметься з авторськими філософсько-публіцистичними сентенціями. Інші зауважать, що Василя Стефаника автор писав «з себе». Зрештою, як твердить народна мудрість: «На колір і смак товариш не всяк». Та і хто зараз з певністю може сказати: «Знаю Стефаника. Можу з цілковитою достовірністю розповісти про найменші його таємниці». Вчені поки не винайшли ані машини часу, ані приладу, за допомогою якого можна було б читати думки і проникати в найпотаємніші закутки людської душі.

На мою думку, художня версія психобіографії Василя Стефаника у виконанні Степана Процюка виглядає цілком правдоподібно. Найбільша цінність роману – його потужна енергетика, яка тримає читача у своєму силовому полі до останніх сторінок… У частини читачів енергетичні поля співпадатимуть з романним, у іншої – ні. Принаймні єдине об’єднує всіх реципієнтів: цей роман не залишає байдужим.

Проникнення у внутрішній світ персонажа (який за своїм психотипом, вочевидь, близький автору), елементи психоаналізу, густа метафоричність (при тому – мінімалізм на рівні описових структур), есеїстичність окремих фрагментів, іманентна емоційність і потужна сугестивність, – як здається, цього цілком досить, аби претендувати на те, аби твір був помічений і залишився в історії літератури як значне явище в царині історико-біографічної прози.

Романом «Троянда ритуального болю» С.Процюка «Академія» не лише продовжила видання біографічних творів у тематичній серії «Автографи часу», але і сприяла оновленню цього романного різновиду, накреслюючи нові можливості еволюції традиційної жанрової парадигми.

 ***

Насамкінець зазначу, що в діяльності видавництва неозброєним оком помітна певна «стратегічна» лінія – увага до письменників Західної України. Ольга Кобилянська, Іван Франко, Василь Стефаник… Не збираюся применшувати значення цих постатей в історії української літератури, але маю надію, що в серії «Автографи часу» знайдеться місце також для письменників інших регіонів, адже їх життєписи не менш драматичні та інтригуючі.