Нещодавно мені до рук потрапив роман Степана Процюка «Троянда ритуального болю». Здається, її автор нині є одним з найпомітніших українських письменників; принаймні кількість публікацій про дві останні його книги близька до рекорду – і за кількістю, і за спектром оцінок. Але розмову про свої враження від роману хочу випередити міркуваннями про інші біографічні твори, які протягом останніх років побачили світ у київському видавництві «Академія».

Серію «Автографи часу» видавництво «Академія» започаткувало 2007 року біографічним романом Валерії Врублевської «Шарітка з Рунгу». Це традиційний біографічний роман, написаний з дотриманням всіх канонів жанру. Класичний лінійний сюжет охоплює головні віхи життєвого шляху героїні – від народження до смерті. Читач отримує максимум інформації: від появи на світ Ольги Кобилянської і до останніх днів її стражденного життя. Значна увага приділена родоводу Кобилянських, характеристиці взаємин в родині, її матеріальному і суспільному статусу, світоглядному становленню мисткині. Доволі докладно зі знанням справи у романі представлене оточення героїні, в тому числі її  дружба з Софією Окуневською і Августою Кохановською, Лесею Українкою і Христею Алчевською, спілкування з Осипом Маковеєм і Василем Стефаником... Відчувається, що авторка докладно простудіювала документальні матеріали і за найменшої нагоди доречно цитує листи і щоденники Ольги Кобилянської, що дозволяє створити ілюзію безпосереднього проникнення у внутрішній світ героїні, відтворити колорит епохи. Увага до документу у романі майстерно поєднана з авторським домислом. В.Врублевській вдається уникнути того прикрого схематизму, який іманентно тяжіє над творами цього жанру, і створити повнокровний образ Ольги Кобилянської. Домисел у творі виглядає органічно і не суперечить правді характеру.

Загалом роман має виразне психологічне підґрунтя – В.Врублевська майстерно відображає почуття і переживання Ольги Кобилянської. Основою психологічної характеристики письменниці авторка вважає внутрішню роздвоєність. «Часом мені так, – констатує головна героїня, – ніби в мені жили дві істоти. Одна, що думає практично, на котру можна зі всіма справами спуститися, та, що варить їсти, торгується з хлопцями о добрі вчинки і делікатно заховується – одним словом робить всяку християнську роботу. А друга то є погана «мімоза»– шукає вибране життя: спокій, гармонію, тонкість, красу – і в’яне, як не може все знайти, а як найде, то дуже щаслива... Та перша – практична, сильна – розмовляє з кожним, та друга – не до кожного промовляє, не раз тижнями мовчить...» (С.358). Ольга Кобилянська постає у творі як сильна особистість, яка долає усі перешкоди, намагається зберегти своє «Я» у світі, де жінці відведена другорядна роль – дружини, господині, матері..., але ніколи – Царівни своєї долі, яка могла б сама вирішувати, як їй жити і який шлях обрати. Героїня послідовно витворювала сама себе: не маючи можливості отримати ґрунтовну освіту, за сприяння братів і близьких подруг займалася самоосвітою; не маючи близьких порадників – наполегливо відточувала свій письменницький талант; а ще брала активну участь у громадському житті... І все не завдяки, а всупереч обставинам. Привертає увагу цікава авторська стратегія: читач може одночасно стежити за життям двох сестер – Євгенії та Ольги. Сестри мали подібну «стартову» ситуацію: постійні матеріальні труднощі, неможливість здобути освіту, обоє були обдаровані мистецькими нахилами: у Євгенії рано виявився хист до музики, у Ольги – до літератури. Єдина відмінність – Євгенія вважалася красунею, а Ользі на все життя врізалися в пам’ять слова, які вона в дитинстві почула від розніженої красуні на свою адресу: «Чи пан бачив щось подібно бридкого?» (С.9). Це відчуття власної неповноцінності (негарна – значить нікому не потрібна) стало для неї справжнім тягарем. Однак попри це ім’я Ольги Кобилянської вписане в історію української культури, а про Євгенію і її стражденне життя нині майже ніхто не знає.

Обраний В.Врублевською «реалістичний» підхід дозволив їй сконцентруватися на зовнішніх колізіях і максимально відобразити життєві випробування Ольги Кобилянської. Але, окрім плюсів, цей підхід інспірує цілу низку побічних ефектів. В.Врублевська постійно акцентує увагу на приватному житті героїні, натомість її громадська і творча діяльність опиняються на маргінесі оповіді. Звісно, є у творі згадки про вплив на формування О.Кобилянської буковинської природи, про особливості її ранньої лектури – захоплення творами Беттіни фон Арнім і Євгенії Йон (більш відомої під псевдонімом Марлітт), про зацікавлення творами Фрідріха Нішце, про долю її перших творів. Але цього надто мало. Обсяг твору – 512 сторінок – дозволяє більш докладно зупинитися на творчій біографії героїні.

Ще один аспект роману, вартий окремої розмови, – посилена увага В.Врублевської до численних love story О.Кобилянської. Всі вони виписані з належною повагою, цнотливо і психологічно достовірно, тим паче авторка намагається психологічно мотивувати цей «парад закоханостей» (за влучним висловом Н.Зборовської), акцентуючи на невідступній потребі героїні кохати і бути коханою. Неможливість реалізувати цю потребу породжує нестерпний душевний біль: «Чому Господь покарав її, дав серце, сповнене любові, незвичайне серце. Хоч би до кого вона звернулася – завжди одні розчарування» (С.165). Звісно, в контексті цілісного життєвого шляху така кількість love story виглядає нормально, але в романі ця перманентна здатність героїні миттєво закохуватися і так само швидко розчаровуватися подекуди сприймається як патологія (тобто приховане невміння любити), стомлює читача. Само собою – у творі мають бути згадки про особисте життя Ольги Кобилянської, але за цими численними «коханнячками» не повинне губитися основне – ті стосунки, які стали для неї визначальними, – маю на увазі Євгена Озаркевича й Осипа Маковея (якого вона в листі назвала «єдиним царем моєї душі»). Крім того, безперечно цікаві, емоційно насичені любовні історії не можуть і не повинні затіняти інші аспекти її життя. Також у романі багато уваги приділяється родині Кобилянських. Звісно, це цікаво й інформативно, але читач подекуди втрачає основну нитку оповіді, надто часто відволікається на персонажів другорядних та епізодичних – так могутня річка розділяється на цілу низку маленьких струмків, розпорошуючи свою силу.

Значний обсяг твору – його одночасний плюс і мінус. Безперечний позитив – маса цікавої інформації. Негатив – на такій текстовій площі втрачається емоційна напруга, своєрідна енергетика, яка тримає читача від початку до кінця твору. Здається, ту напругу втратила і сама авторка, адже перша частина життя О.Кобилянської відтворена в романі дуже докладно, надалі цей емоційно-енергетичний заряд вичерпувався і виклад ставав все більш фрагментарним.
Загалом роман В.Врублевської «Шарітка з Рунгу»  можна вважати одним з кращих зразків канонічної біографічної прози. Він читається легко, має значний інформативний заряд, але ця традиційність розслаблює, в романі не вистачає «родзинки» – того, що могло б зробити його справжньою літературною «подією», що змусило б перечитувати його не лише фахівців-філологів, але і ширше коло зацікавлених.

(Далі буде)