Наприкінці року традиційно оприлюднюються літературні рейтинги, друкуються підсумкові огляди найпомітніших книг. Цього разу все було традиційно – за винятком одного: центральним мессиджем нині стала теза про застій у сучасній українській прозі. Найпоказовіше у цьому контексті виглядає твердження Є.Стасіневича:

«Рік, що минає, справив гнітюче враження, остаточно підтвердивши давно зрозумілі речі: українська література в глибокому застої . Точніше, саме проза переживає свої не найкращі часи – у світі вже віддавна виключно за нею визначають притомність літпроцесу. Поезія розглядається чимось цілком окремим, замкнутим на собі і таким, що до широкої аудиторії точно не апелює. І от з нею у нас все чудово, і в цьому році зосібна: молода і «середульша» поросль така, що тільки заздрити й слід – тут і Мирослав Лаюк, і Катерина Калитко, і Галина Крук. Гріх скаржитись і на дитячу літературу: навпаки, якщо чимось і слід пишатися, то саме нею. Тут жодних премій не потрібно – варто просто зайти в книгарню і подивитись на асортимент. Все чудово. Не так з прозою. Щось 2013 року все ж виходило, але це таки «щось» – жодного тексту, якому слід почепити наліпку «must reed», ми не отримали . Це факт. Звичайно, був Юрій Макаров, Степан Процюк, Марина Соколян, Володимир Лис, Василь Слапчук, Павло Вольвач , знову вигулькнув аж з двома книжками Любко Дереш , під кінець року видали Христю Венгринюк . У когось вийшло краще і міцніше, жанрово витриманіше і добротніше, але загальною характеристикою тут може бути слово «непогано». Не більше й не менше. А цього, погодьмося, як для цілого літературного року таки страшенно замало. Плюс – чи то видавці такі ліниві, чи й взагалі резону просувати ці книжки не було, але широкий загал навіть цього не помітив » (http://www.unn.com.ua/uk/publication/1289474-literatura-yakoyi-ne-bulo-pidsumki-2013).

Я би не була такою категоричною в оцінках літературних здобутків 2013 року. На те є принаймні кілька причин. Найперше, у статті пана Стасіневича згадані далебі не всі цікаві автори, чиї книги були надруковані 2013 року, тож неповнота картини скасовує категоричність висновків. Далі: пан критик щиро тішиться «молодою і середульшою порослю» поетів. Як член журі літературної премії ім. О.Девіль можу стверджувати, що ми маємо також цілу плеяду перспективних талановитих прозаїків. Інша річ – пробитися до читачів їм дуже непросто. Пан Стасіневич абсолютно правий у тому, що більша частина публіки елементарно не помітила текстів, які вийшли протягом минулого року. То й не дивно, «ШИРОКИЙ ЗАГАЛ» у нас книгами взагалі не цікавиться, його коло інтересів інше – кіно (маскультура), телебачення (здебільшого ток-шоу, про інтелектуальний рівень яких говорити не доводиться), інтернет (соцмережі). Література в системі цінностей «загалу» взагалі не фігурує. Хочеш – не хочеш, але з цим доводиться миритися. Але важливіше інше – протягом року все ж таки з’явилися варті уваги книжки, тож твердження про «глибокий застій» видається дискусійним. Утім я не мала на меті аналізувати тенденції минулого літературного року. Назагал мені йдеться лише про один його факт – новий роман Володимира Лиса «Соло для Соломії».

Можливо, до того, що ця книжка не здобулася на значний суспільний резонанс, спричинився сам автор. Романом «Століття Якова», який за версією «Коронації слова» був визнаний кращою книгою першого десятиліття, він задав той «стандарт якості», з яким надалі будуть порівнювати всі наступні його твори. «Соло для Соломії», порівняно із «Століттям…», не програє, але й не виграє, твір написаний у тому ж «ключі» – і змістовому, і стильовому, і власне мовному. У новій книжці маємо всі добре відомі шанувальникам творчості Володимира Лиса складові.

У центрі роману, як написали б критики народницького штибу, – доля людини з народу . Як правило, титульні персонажі Володимира Лиса не є героями в буквальному розумінні цього слова. На позір це звичайні людини, яких можна зустріти в реальному житті, утім кожен із них має якісь прикмети винятковості, що виявляються в процесі розгортання сюжету. Головною героїнею презентованого роману є Соломія. Я дуже насторожено ставлюся до текстів про жінок, написаних чоловіками (і навпаки – «чоловічих текстів», написаних жінками). Дуже рідко авторам вдається органічно відтворити внутрішній світ особи протилежної статі. Часто подібні тексти рясніють гендерними штампами (напр., «Кров кажана» Василя Шкляра) або ж виглядають не надто переконливо (як-от «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко). «Соло для Соломії» – приємний виняток із правила. Назагал авторові вдається переконливо відобразити думки й почуття головної героїні; він не просто переказує її непросте життя, а й проникає в її душу.

Протягом розгортання сюжету навколо Соломії виникає ореол винятковості. Цьому сприяють кілька чинників. Перший – літературно-художній антропонім. В класичній українській літературі традиційно домінують імена-штампи Марія, Катерина (як іронічно сконстатував доктор Падлюччо, від таких героїнь нічого оптимістичного чекати не доводиться). З відоміших творів, головну героїню якого звати Соломією, пригадується хіба що повість Михайла Коцюбинського«Дорогою ціною». Але один твір стійкого рецептивного штампу, як правило, не утворює. З іншого погляду – ім’я Соломія не є «затертим» завдяки надміру частому застосуванню в побуті. Воно асоціюється з українською старовиною, автентичністю. У перекладі з єврейської Соломія означає «мирна». Титульна героїня Володимира Лиса цілком відповідає такій характеристиці. Вона дарує ближнім мир і злагоду, любов і турботу. У селі жінку називають білою відьмою, але не завдяки якимось магічним діям (Соломія не чаклує, не зцілює) – вона від народження має особливий дар подобатися людям, закохувати їх у себе. Як то буває, цей дар приносить героїні не лише благо, а й чимало клопотів.

А почалося все з того, що на Щедрий вечір невістка Троцюків-Зозуликів Соломія (аби не виникло плутанини, будемо називати її Соломія-старша) отримала « особливу звістку» – відчула, що вагітна. Символіка художнього часу прозора – «блага звістка» про вагітність приходить в особливий – сакральний час. Завдяки цьому в читача формується передчуття, що новонароджена буде особливою дитиною. Мати збиралася назвати її Марією (на честь Богородиці), але батько вирішив усе по-своєму. Розповідь про вагітність Соломії-старшої можна рекомендувати сучасним читачам як приклад «народної психогігієни». Жінка ретельно виконує поради місцевої знахарки баби Насті Луцихи: «То як котики вербові розпустяться, на котики більше дивись і очима гладь. А то й руками. На травичку диви зелену. Як зацвітуть садки, на цвіт, на бджоли й хрущі, що над ними густимуть, свої пісні співатимуть. А як заспіває справж­ні пісні соловейко, вечорами найди время, абись спів той послу­хали ти і твоє дитєтко. Літо настане, квіточки польові покажи донечці, вона все бачитиме твоїми очима і твею душею. І до пер­шої груші чи яблука прийди, добрі слова скажи. Мо´, здається, що звар´ювала баба, то я тобі мовлю, що вас тепер двоє і вже все твоя царівна нероджена видіт і чує, і чутиме ще більше. А як послуха­єш бабу, що дурнеї люде відьмою щитають, то буде у тебе донечка красунечка писана і для людської радості призначена . Ще сама їй тихенько пісеньки співай та щося часом розказуй». І справді дитина в родині Троцюків народилася особлива, обдарована особливим вмінням любити й бачити красу навколишнього світу.

Про дитячі роки Соломії-молодшої В.Лис пише з особливим ліризмом. Сентиментальне замилування письменника відчувається у всіх характеристиках героїні, особливо – у портретних деталях: «День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, а далі рік за роком поступово вимальовувався, витво­рювався Богом, природою, самою Соломійкою при заохітливій і захопленій участі її матері образ і характер, які не могли не викликати дедалі більшого захоплення. Про таке личко, як у Соломійки, кажуть, що в молоці викупане та росою умите. Смі­хотливі ямочки, що з´являлися на щічках, робили його ще при­вітнішим. Великі очі ставали все виразнішими, а головне — із світло-сірих небесними, синіми, наче дві великі волошки над маковими квітами щік. Віями, як сказав одного разу тато Антін, мона землю заволочувати, такі пишні. Бровенята ще маленькими просилися у пісню. Щодо статури, то Соломійка із пухкенької, якою здавалася на початку, формувалася у не худющу, але й не гладку дівчинку із гарненькими, наче вилитими вельми вмілим майстром ніжками, на які вона зіп´ялася за два тижні до рочку. Ще разючу непосиду Соломійку відрізняла дивовижна цікавість до всього на світі». За особливу любов до природи брати назвали Соломію «сестрою джмеликів». З роками винятковість героїні дещо затушовується під натиском буденності, але не зникає. Важливим здобутком автора є те, що Соломія в романі не перетворюється на «іконописний лик», ідеальний образ. Вона також помиляється, дратується, себто поводиться як звичайна жінка. Ревні поборники моралі можуть докоряти їй любовними історіями, позашлюбними дітьми, однак у всіх важливих ситуаціях Соломія вирізняється внутрішньою чистотою, особливим вмінням любити й пробачати.

Однією з жанрових домінант творчості Володимира Лиса останніх років є « true story » – охудожнений переказ історії життя звичайної людини. Так було у «Столітті Якова», збереглася ця тенденція і в романі «Соло для Соломії». Водночас цей роман можна назвати «новітнім житієм». На думку Тараса Прохаська, «брак життєписів – слабке місце літератури української. Цю прогалину талановито заповнює Володимир Лис. Ретельно ви­писану історію Соломії неможливо переповісти, неможливо запам´ятати так само ретельно. Але цього й не треба, бо романи слід читати і переживати. І знати, що таке буває – таке життя, така історія, така Соломія, така пам´ять, така згадка, така роз­повідь про таке життя. Залишається найголовніше — уважніше придивитися до життя власного, до власної історії і пам´яті». Думка про «брак життєписів» видається не зовсім точною, останнім часом ця жанрова модель в українському письменстві помітно активізувалася, згадаймо хоча б Мирослава Дочинця («Горянин»), Світлану Талан («Не вурдалаки») та ін. Володимир Лис не просто примикає до цього літературного явища, а є його помітним представником. Через долю центральної героїні він демонструє долю покоління українців , історичний «зріз» епохи, на яку припала Друга світова війна, колективізація, репресії, Хрущовська відлига і Брежнєвські «заморозки», здобуття Україною незалежності....

Художній час роману охоплює 78 років: від народження Соломії «на четвертий день після Головосіка, на другий день по святі чи присвятку Семена, 15 вересня 1925 року від Різдва Христового» – до старості. На рівні художнього простору автор моделює топос «автентичного волинського села» – рідних для В.Лиса Загорян (до слова, цей топос фігурує не лише в романі «Соло для Соломії», а й у «Столітті Якова», «Щоденнику Ієрихар»). Це надає твору відтінку достовірності, правдоподібності – перед внутрішнім зором читача постає село з його оригінальними пейзажами, цікавими жителями, звичаями, побутом, історією. Структурно твір складається з трьох частин, назви яких (як і заголовок) викликають музичні асоціації: «Заспів», «Приспів», «Finale».

Найбільш поширеним прийомом образотворення є романі «подвоєння» – персонажі поєднуються в пари, завдяки цьому письменнику вдається чіткіше індивідуалізувати їх особистісні характеристики. «Двійником»-антиподом Соломії є Руфина. «Народжені одного дня, вони обоє виростали вродливими. Тільки врода Руфини була інакшою — надто яскравою, мовби викличною, аж пекучою. Вилиці, чоло, великі соковиті губи, очі з косинкою, сірі, що бігали, наче два маятники — все кидало виклик. Якщо Соломійка не задумувалася над тим, вродлива вона чи ні, й чому її люблять, для неї то було природне й ніби таке, що існувало саме по собі, як і її увага до мами, тата, бабуні, братиків, то Руфина швидко, не по-дитячому, склала собі ціну (...) відразу відчула ворожість до привітної, всіхлюбної Соломійки». Руфина заздрить Соломії, не оминає нагоди «підставити», однак головна героїня не почуває ненависті до неї, більше того – у критичній ситуації вона готова ризикувати життям і честю для її порятунку. Спаровані також і закохані в Соломію сусідські хлопці: «Петрусь був худішим, гінким, наче лозина, мав очі темно-карі, як у батька, довгі пальці (злодій­ські, жартувала Гафія), ледь загострений ніс і смішні настов­бурчені вуха. Павлик виріс хоч теж високий та міцний, вже в дитинстві мав руки, мов налиті, й голубуваті очі та ледь-ледь плескатий ніс».

Центральною в романі є тема любові. Протягом усього життя Соломія шукає справжню любов – помиляється, важко переживає зраду, але пробачає і вчиться жити далі. Вибираючи між Петром і Павлом, вона покладається на думку батька (традиційні селянські уявлення): «Петро хлопець нічо, і лицем вдатний, і сер­цем добрий, тико ж завше був більше до неба, ніж до землі привєзаний. А до неба нічим і прив´язатися. Далеко воно, як тая Україна була би, за яку він ото в ліс пуйшов, у тую свою вкраїн­ську партизанку. А як совєти сюди припруться зновика, думаєш, таких, як він, по голові гладити будуть? А не вб´ють, то в Сибєр повезуть. Ти ж бачила, до вуйни ни вельми цяцкалися з тими, хто скоса на їхні шапки з коминами дивився. То як будеш Петровою жінкою, думаєш, пожаліють? Диви, й нас туди ж потягнуть. Оно й так ті голодран­ці ледь в кулаки не записали. А Павло, скажу тобі, хлопець роз­важливіший, у політику не лізе, чує моє серце, й хазяїном добрим буде, оно сам, щитай, собі воза зробив, і драбиняка, і штильвагу вистругав. І тебе любить, бачу ж, оком сонце тобі на долоні подає. Так що будеш як за кам´яною стіною». Одружившись із Павлом, Соломія через деякий час розуміє, що насправді кохає Петра. Можна припустити, що, обравши Петра, вона так само могла би тужити за Павлом. У цій ситуації будь-який вибір однаково ущербний.

Перша частина роману завершується загибеллю обох – і чоловіка, й коханця. Важко переживаючи смерті, Соломія «дала собі клятву, що ніколи нікого більш не полюбить і ніколи не вийде заміж». Однак минали роки й вона відчула нестримне бажання жити, любити, народжувати й виховувати дітей. Однак ні уповноважений райкому партії Вадим Коробченко, ні передовик Григорій Нечипоренко не зробили її щасливою. Для них Соломія була «западенкою», шлюб із якою міг зіпсувати їм кар’єру. Зрештою Соломія все ж таки створила сім’ю – одружилася з удівцем Гордієм, погодившись стати матір’ю чотирьом чужим дітям. «Чи любила вона Гордія? Чи жаліла, шкодувала такого, яким Гордій був, який не зміг забути Тетяну? На Вірчине запитання: “А ти любиш його, подруго?” відповіла: “Знаєш, як пізній цвіт перецвітає?”»

Як і пророкувала Соломія-старша, донька чимось повторювала її долю: кохаючи Петра, одружилася з Павлом, втративши надію на Вадима і Григорія, одружилася з нелюбим і прожила з ним довге життя, в якому вистачало і випробувань, і радостей. Особливо яскраво винятковість Соломії виявляється у фіналі – вона вдруге розчарувалася в почуттях Вадима, але при цьому не образилася на весь світ, і коли їй випало доглядати хворого Григорія, вона зробила все можливе, аби й перед смертю він не почувався покинутим, нікому не потрібним.

У романі «Соло для Соломії» панує традиційна для Володимира Лиса мовна стихія – загальномовна лексика поєднується із поліськими діалектизмами, що виконують у тексті таку ж роль, як вишукана приправа в їжі. На рівні стилю можемо вести мову про неореалізм , в якому поєднується традиційно реалістичне зосередження на повсякденній сучасності, соціально-злободенна проблематика і модерний психологізм, показ боротьби двох антитетичних „я” в душі людини, відчуження особистості в суспільстві тощо.

Новий роман Володимира Лиса – показовий приклад того напряму літератури, що тяжіє не до розважальності чи епатажу, а до глибшого відтворення внутрішнього світу, одним словом – до людинознавства. Саме це становить його особливу цікавість і цінність.