Таки є позитив у сучасному книгожитті  і книгодрукуванні. Ось є  у Львові дизайн-студія „Папуга“, яка чимось там займається, аж раптом видається там книжка невідомого мені Юрія Горблянського, яку складають, за словами автора, його „принагідні дописи у газети та журнали на літературні теми і на злобу дня“, –  і напіввіртуальна дизайн-студія набирає культуртрегерських обрисів, а невідомий мені автор несподівано перетворюється у розумного і небайдужого до проблем української культури співбесідника.

Книгу відкриває авторська передмова з присвятою Батькові та Матері. Шкода, що відсутня хоча би коротка біографічна довідка про самого Юрія Горблянського, хоча із деяких матеріялів книги, особливо тих, які присвячені викладачам Львівського університету професорові Денисюку Івану Овксентійовича та доценту Остапику Івану Дмитровичу, стає зрозуміло, що Горблянський – випускник української філології Львівського університету на початку 90-х років вже минулого століття. А у короткій розмові зі мною на ХХ-му Львівському формі Юрій так між іншим сказав, що був аспірантом Денисюка, але дисертації не захистив. Щось є для Юрія у тому признанні від затаєного комплексу, але я не встиг йому сказати, що захист дисертації не є свідченням філологічної повноти реалізації. Може, іншим разом скажу. Чому я почав із нібито авторських комплексів, бо сам Юрій у книзі спробував угадати чи відчитати мої власні (не менше і не більше). І він не далекий від істини. Це вже кажу йому. Принаймні, для мене раніше це справді була внутрішня проблема, яку я не так легко поборов (ідеться про прочитання Юрієм Горблянським моєї книги «Наодинці з літературою» і його висновком, що у мене відчутний задавнений комплекс від непоправної втрати батька…).

Тепер щодо книги. Вона має п’ять розділів „Філософія мови і буття“; „Особистість у науці“; „Проблеми критики. Рецензії. Відгуки“; „Принагідні нариси“; „Опівнічні роздуми (виписки та імпресії)“. Відповідно у книзі є авторський вступ „Від автора“ та Іменний покажчик.

Скажу відразу, мені було цікаво читати. Не тільки тому, що там, у книзі, згадується і моє імя та говориться про мої Щоденникові нотатки та есеї (щоправда є одна неточність у цитуванні, де нібито Ігор Бондар-Терещенко дає оцінку Процюкові; все було з точністю до навпаки; а характеристика ІБТ все-таки була моя).

Щодо статті про мову  – „Мова про мову та про нас у ній (майже памфлет)“, то міркування Автора слушні, оперті на авторитети із загальним україноцентризмом.

Спогади про Івана Денисюка (1924-2009) та Івана Остапика (1956-2007) для мене особливі, бо це також і мої викладачі, тільки я закінчив українську філологію Львівського університету на років десять раніше за Юрія. Про кожного з них я маю свої спогади, і про кожного згадую з вдячністю. Так само я шаную Миколу Ільницького, учнем якого не був, але який був моїм опонентом на захисті кандидатської дисертації. Тобто, ця сторінка книга – світла і вдячна, за що складаю подяку самому Авторові матеріялів.

У розділі про Проблеми критики є багато слушних зауваг, особливо у статті „Мистецький факт і його рецепція (стан сучасної літературної критики як рефлекс „перерваного“ діалогу поколінь“. Зокрема, де автор говорить про брак в українській літературі критичної аналітики; про наявність в української літератури спорадичного читача, „який освоював обмежений набір класичних творів суто з практичних потреб“; про всуціль концептуально структурованість сучасної художньої літератури, її заінтелектуалізованість, буфонадність, цинічність і стьобніть. Автор говорить про завдання критики, про те, якою вона повинна бути („літературно-науковою“ за Леонідом Білецьким).

Автор захищає Ліну Костенко і її роман «Записки українського самашедшего» (матеріял написаний у співавторстві із Мариною Кульчицькою), моментами, можливо, занадто пафосно („це твір-застереження, аналітичний перекрій сучасності для пошуку шляхів і засобів відновлення духовної рівноваги та позбавлення аритмії, рефлексійної зашарпаності, зашореності, виходу зі стану мерехтливо-філістерського байдужного існування“), зробивши при цьому певний „випад“ проти Валерія Шевчука, назвавши його „велемовним“ інтелектуалістом-поліверстатником, „який вражає своїм несупокійним „інтелектуальним автоматизмом“ (О.Білецький), якимсь дивовижним культом безперервного книгороблення із наскрізною необароковою домінантою (понад 140 книжкових видань)“. Наводить цікаву думку  Макса Фріша про твори, переповнені патологією соціально небезпечних типів: „Якщо такі поети стверджують, що клоака – це образ реального світу, що сутенери, проститутки та п’яниці – це представники справжнього, неприкрашеного світу, то я запитую: в якому оточенні вони живуть?“ (ці міркування варто пам’ятати тим, хто „сліпо“ захоплюється творами нашого Олеся Ульяненка)…

Цікавими є міркування Юрія Горблянського про прозу сучасного вірменського письменника Левона Хечояна в українському перекладі Анушавана Месропяна; про латиські народні пісні (дайни) в українському перекладі Юрія Садловського; про дослідження О.Гуменюк, присвячене кримськотатарській любовній ліриці…

У «Принагідних нарисах» Юрій Горблянський звертається до творчості наших класиків: Тараса Шевченка, Михайла Старицького (співавтором цього нарису виступає вже згадана Марина Кульчицька), Уляни Кравченко, Лесі Українки, Юліяна Опільського, Миколи Зерова, Максима Рильського, Ліну Костенко. Автор акцентує більшу увагу на постатях і явищах т.зв. „другорядних“, роблячи обґрунтований висновок: „Для таких явищ української культури, навіть якщо вони з погляду вселюдських верховин є другорядними, потрібно приділяти більше уваги, адже не завжди найкращі витвори абсорбують у себе дух часу настільки, як так звані периферійні факти, події та діячі культури“.

         Завершується цей розділ інтерв’ю з Романом Іваничуком, датоване, здається ще 2001 роком (один із недоглядів книги, матеріяли треба було датувати).

          Останній розділ „Опівнічні роздуми (виписки та імпресії)“ цікаві фіксацією світоглядно-естетичних орієнтирів Юрія Горблянського. Окремі міркування сливе афористичні:

1. „Філолог – це людина-уитата, людина, яка більше розмовляє (або комунікує) не своїм, а цитатним, прочитаним або десь почутим словом“;
2. „Геній… Людина, яка не просто зриває заборонений плід, а трощить будь-які обмеження на своєму шляху. Єва була талантом. Адам – генієм. (…). Єва зірвала плід, а геніальну зухвалість надкусити його мав Адам“;
3.  „Перечитав монографію про творчість А.Кримського. Хотів прорецензувати, але за перечитуванням усвідомив: на жаль, наукової і художньої макулатури щораз збільшується, а справді якісного наукового осягнення – катма…“;
4.  „Спонтанне спостереження. У ХХ ст. цікавилися і вели мову про „конфлікт світоглядів“, „конфлікт генерацій“, а тепер – про „конфлікт геніталій“…“;
5. „На наших очах триває справжня розправа над автентичною українською культурою“;
6. „Українська філологічна наука останніх двох десятиліть (С.Павличко, Т.Гундорова, В.Агеєва та ін.) „заговорила“ рафінованим інтернаціональним англо-американо-українським „суржиком“. Хоч і високостильним, науковим (!), а все-таки „суржиком“. Quo vadis(куди прямуємо) із таким аналітичним інструментарієм?..“;
7. „ … Ніхто в цьому світі не помиляється, кожен просто каже своє, профільтровуючи висловлюване надбаним досвідом…“;
8. „Увесь офіціоз, державна структура в Україні (і, мабуть, у більшості держав світу) – суцільна синекура і вправляння в брехні…“…

Завершує цей розділ Юрій Горблянський цитатою Пантелеймона Куліша із ІІ Листа з хутора („Листи з хутора“ П.Куліша – ще один зігнорований українською нацією шедевр… Яка сила любові до свого, самобутнього, рідного!..“).

Безперечно, що „Миттєвості. Опівнічні роздуми“ Юрія Горблянського – є однією із найкращих українських філологічних книг 2013 року, в якій осмислюються проблеми української гуманітаристики в контексті європейських пошуків. Це тішить, що ще одна така книга у нас появилася. Тішить, що є автор, якого можна читати і можна слухати. Він нікого не хоче дивувати, але говорить із тією мірою переконаності і наукової обґрунтованості, за якою вчувається добротна філологічна школа.