Re:цензії

28.10.2013|10:57|Олег Соловей

На чорні ставши обруси

Процюк С. Чорне яблуко: Роман про Архипа Тесленка/ Степан Процюк. – К.: Академвидав, 2013. – 192 с .

Бо пусто і голо і чорно довкруг,

бо порожньо, чорно і голо,

заходить тепер за останній свій круг

вогненне, як грім, покотьоло.

Задосить напастей, весела поро

опровесни – ти нескінченне,

боюсь, обіп’ється гаряче перо

од праісторичного щему,

ввижається білий, як смерть, гробовець,

зриваються вгору собори,

і хай би вам грець, і хай би вам грець,

всі завтра, всі нині, всі вчора.

Василь Стус

 

Початок 2013-го літературного року збігся з появою нового роману Степана Процюка «Чорне яблуко». Роман Процюка про Архипа Тесленка, разом із двома попередніми белетризованими біографіями, – «Троянда ритуального болю» (2010) та «Маски опадають повільно» (2011), – утворює на сьогодні своєрідну трилогію про українських письменників-клясиків із помітно нещасливими долями. Втім, зауважить при цьому дотепний читач, а чи бувають якісь інші долі в українських письменників? Поготів, що і сам С.Процюк у розглядуваному романі, спершись на мало досліджену історію життя А.Тесленка (зокрема, на автобіографію, етнографічні й ґазетні дописи, а також на 23 листи), доходить до невтішних висновків щодо всієї метафізичної історії української літератури: «Бути українським письменником, Архипе, і зберегти себе як особистість – означало занапастити своє здоров’я і життя. Це була форма мимовільного жертвопринесення літературі, цій Царівні, що паралізує видивом моторошної краси, не визнаючи ні поганих умов, ні бездержавності, ні мовної катастрофи твого народу. Твій народ не повинен був мати власної літератури. Він не заслужив її, бо не міг зрозуміти її доконечної потреби. І боролася із моторошною Царівною, яка приймає лише одержимість і фанатизм за наявності письменницького таланту, і задобрювала Її, лише жменька таких ідеалістів, як ти. Історія української літератури – це історія не лише словесного пантеону, а й занапащених доль тих, які не могли жити інакше. Чомусь Той, хто розподіляє таланти, вирішив таки вділити народу, у якого мова часто була в напівтрупному стані, чимало талановитих творців, які не зреклися цієї упослідженої мови, ставлячи на карту не лише свій добробут чи популярність, а й життя. Історія української літератури – пантеон лицарів, що склали до її похмурого вівтаря всю красу своїх незрозумілих і дивакуватих для загалу душ. Можливо, у небесних чертогах була доконче потрібна ціла когорта місіонерів, що творили культуру свого народу з фольклору й напівпорожнечі, писали словники й економічні статті, просвітницькі брошурки рідною мовою, сиділи по тюрмах і зрікалися особистого. <…> Історія національної літератури – це різнокольорова, із безліччю відтінків і півтонів історія житій світських схимників… Її не вибирають, із цим живуть». Зрештою, приблизно ті самі висновки ми чули від С.Процюка і раніше (у романі «Жертвопринесення» й численних есеях). Минають роки і століття, змінюються державні й соціяльно-економічні обставини, – не змінюється лише життя занапащеної української людини, яка наважується оскаржувати добу з такою яскравою її особливістю як тотальна і невичерпна несправедливість. Загалом, цей роман С.Процюка є настільки щільним у семантиці та стилістиці, що сприймається одним суцільним болючим згустком, ментальним тромбом, що вкотре фатально став на шляху вкраїнського серця, спинивши кровообіг, а разом із ним – і життя: людини, покоління, нації.

Можливо, й справді, як міркує собі всевидячий автор у романі С.Процюка, перед А.Тесленком іще до народження лежали дев’ять імовірних життєвих шляхів, дев’ять сувоїв самотканої долі. Але ступати всіма одразу не випадає; інтуїтивно, або в якийсь інший спосіб, обирається лише один, винятковий для конкретної людини шлях. І ступив малий Архипчик, та на чорні обруси. Відтак, ніхто не винен у тому, що відбуватиметься надалі: «Яка важка планида – народитися в селянській хаті, майже без можливостей здобувати освіту, без жодних перспектив – і мати таке загострене відчуття справедливості! Стіну не проб’єш головою, нещасний хлопче!». Самоткане пекло цієї людини виглядає невблаганним жеребом, а вже бідність родини, нульові стартові можливості, драматичні зиґзаґи долі, нереалізований талант і страчене життя, – все це має прихований сенс, змістом якого будуть лише страждання. Можливо, є деякий сенс говорити про несвоєчасність появи інтуїтивного експресіоніста А.Тесленка. Цілком може бути, що років за десять йому б із такими оповіданнями пощастило більше. Але що було б із ним уже років за 20? «Фабрика-кухня» Івана Багряного? Соловецькі келії? А відтак – до одвічної стінки? Письменникові з такими чутливими до людського болю рецепторами ніколи не буде добре. (Юрій Шерех, завершуючи статтю про «Палімпсести» Василя Стуса, висловив дещо крамольне, але яке ж, у суті своїй, прозірливе припущення, зазирнувши, без перебільшення, у просторінь метафізичного: «Чи був би Стус щасливий в іншому суспільстві, поза колючими дротами малої й великої зон? Мабуть, ні. Звичайно, він не був би запроторений до “виправно-трудових колоній”, ніхто не конфіскував би його поезій, не наглядали б кожний його крок. Але досконалих суспільств нема, і поетове серце кровоточило б на кожну особисто-людську й національну несправедливість і будувало б пекло для самого себе»). Такий письменник повсякчас перебуває у часі вбивць, відчуваючи дихання голодної зграї за спиною. Навіть холодний бетон, – за М.Уельбеком, – і той, буває, кричить від болю, що вже говорити про звичайну живу людину. Це, навіть, якщо не враховувати суто українські специфічні реалії: відсутність своєї держави, відсутність елементарних прав, лінґвоцид, рабство (без метафор і алеґорій), ґеноцид, постчорнобильський сірий будень над психологічною прірвою. Чомусь у зв’язку з А.Тесленком мені пригадується один із проґрамових віршів В.Стуса, в якому ліричний суб’єкт, що бездоганно співвідноситься в цьому випадку із самим поетом, мислить себе на масштабному кармічному перехресті Всесвіту, освяченому присутністю Пана-Господа. Цей вірш так і проситься до взаємнення з музикою; це, власне, й не вірш, а сумна українська пісня про страшну та одвічну вкраїнську долю:  

Стелили білі обруси,

і сновигали в безгомінні

три хлопці, три душі, три тіні,

усі сподобані краси.

І даленів брунатний світ,

і морок даленів луною –

і радісною походою

благословляв на труд і піт

нас Пан-Господь. А ми були

у затінку такої туги,

з котрою не зазнати вдруге

ні радості, ані хули. 

Мій краю, матере моя,

мене ти вийми із неволі

або сподоб своєї долі

під басаманню нагая.

Премудра бавиться змія,

світ тихо добирає барви,

а смерть свої лаштує мари,

о доле-доленько моя!

 

Думаю, цей вірш уподобав би і А.Тесленко; він міг би читати його вголос і впізнавати власну страдницьку долю. Вписати власний, хай навіть і непоказний, автопортрет зі свічкою в правдиве й щемке полотно своєї нації, – це, мабуть, і є вершина неусвідомлених бажань для мистця, – учора, сьогодні, завтра. Відтак, позірна невчасність таких письменників, як А.Тесленко, В.Стус або й сам С.Процюк, – є насправді цілком своєчасною. Їх не могло не бути, на відміну від неґоціянтів, циркачів, банкірів, інших шулерів і садистів, яких не бракує кожній добі в історії людства, – навіть найщасливішій. Травматичний і травмоґенний характер письменницьких осяянь-саторі свідчить лише про глибинну автентику їхніх переживань-передбачень. Читачеві лишається тільки подякувати в кожному конкретному випадку, коли його допускають до написаних сторінок. А більше від читача, здається, нічого й не вимагають. Як, зрештою, і від письменника. Головне, залишатись людиною, – чи йдеться про літературу, чи ходить про життя. З молитви (як от у випадку з цитованою поезією В.Стуса) праґматичного зиску мало; з апокрифів – теж небагато. Вони мають інше призначення, іншу функціональність. Вони одночасно – вагомі та безпорадні. Втім, актуальність їх неспростовна, доки ми звемось люди.

С.Процюк послідовно й виважено провів свого персонажа романними стежками-сторінками, – перед читацькими очима й під басаманню нагая, раз-у-раз удаючись, за своєю давньою звичкою, до оніричного дискурсу, змішуючи реальне та ірреальне, можливе та неймовірне, приступне та цілком гіпотетичне: «… недавно снилося, що Оленка вийшла голою на вулиці сутінкового міста. Навколо з дерев звисають чорні яблука й фіолетові груші, крадуться невиразні чоловічі тіні в плащах. Він знає, для чого вони оточують його кохану… мамо рідна, він здогадується… Вони хочуть здійснити над нею ритуальне осквернення! Він не доторкнувся до неї… А вони… вони її… <…> Чорні яблука звисали майже до землі. Фіолетові груші нагадували чоловічі статеві органи в стадії гострого запалення й порушення кровообігу. Оленки уже ніде не було видно. Не видно нічого, тільки безпросвітна темінь і безкінечна чорнота. Вони неначе сплелися в якомусь збоченому сороміцькому танці – і ніхто не в змозі роз’єднати цю пару приречених…». І читач уже розуміє: інших снів у героя роману не буде. Як не буде й іншої долі, не випадково ж знайшлась Процюкові така алеґорія, – чорне яблуко: «Такий сон може знеохотити не тільки до праці, а навіть до життя. Він не розуміє до кінця цих значень і шифрів. Але розуміє, що за таким сном ховається щось недобре. Може, він скоро помре? Але ж він іще не нажився на світі. Він ще не знає світу. Не має родини. Не має щастя. Може, і правда краще померти, аніж так жити?»

Центральною драмою свого персонажа, на яку нашарувалися інші проблеми, письменник вважає нереалізованість А.Тесленка в коханні та родинному житті: «Він носив би її вдень на руках. Вечорами вони би кохалися, а ночами – літали. Вони бачили б, що люди переважно існують, вважаючи животіння життям, а життя – спокоєм. Вони залітали б у такі хижі чи палати, залишаючи там запах ладану й дива. І хворі ставали би трохи дужчими, нещасливі – трохи удатнішими, а в серця розчарованих тихо вповзала б надія». Все правильно: всі ми родом із відти, але щоб аж настільки… – і ми розуміємо: життя А.Тесленка направду було не життям, а пекельною мукою: «Він міг би навіть покинути писання. Бо навіщо воно, коли не зцілює ні світ, ні тих, хто її читає? Колись він думав так: коли люди прочитають його писання, то їхні зашкарублі душі розмерзнуться і зміняться. Тепер він знає, що жорстоко помилився. Не допомогла любов. Не захистили замовляння відчаю. Не врятувала самопожертва. Зрадили романтизм та ідеалізм, що зазвичай протягують руку своїм знедоленим і споневіреним послідовникам. Не підтримали люди, за незначними винятками. Лише ті винятки дали йому змогу не впасти у твань забуття ще швидше, ще печальніше…». Згадані винятки у вигляді родини Грінченків, критика С.Єфремова і мецената Є.Чикаленка лише відтягнули в часі те, що мало відбутися згідно зі сценарієм чорних обрусів долі: «Твоя зворушлива беззахисність вкотре програвала брутальності сили. Твоя гординя-рана не допомагала, а тягнула на дно. Твій янгол-охоронець не зміг порятувати тебе, бо ти сам був янголом… Ліричний янголе у херувимських сандаліях, закинутий у цей світ, щоб спізнати безодні людського жаху, до якого знечулені самі люди!.. Сентиментальний безшкірий хлопчику, який відповзає в лоно смерті, тягнучи за собою криваві рани світу!.. Нещасний блукальцю між світами і сутностями! Твоє чисте лице святого схимника розкололося на дві половини – і чорна почала неухильно поглинати білу…». Є у романі й нещаслива, ніби визначена наперед злиднями, доля батьків-селян, Юхима та Євдокії; смерть двох маленьких братів і сестричок – Андрійка й Дениска, Ганнусі й Марушки. Є також раннє, занадто раннє, усвідомлення загальної соціяльної несправедливости світу: «А якось пішли з матір’ю до багатія Кислиці. Мама хотіла гроші забрати за поденщину. У нього така хата простора... За кухнею ще якісь двері… ледь відчинені… А в тій кімнаті, о Боже, ще й дерево якесь росте… чудасія та й годі… Як же почуваються люди, що живуть у такому раю? У них, певно, якась інша душа, інше тіло, не інакше… На кухні щось вариться… м’ясо в маслі!.. так би з’їв зараз усе те, такі смачнющі запахи… Як же почуваються люди, що їдять оте все? Вийшли хлопчик і дівчинка. Чистенькі такі, повненькі, з білосніжною шкірою. Хлопчик тримає в руках розкішну червону книжку. Але видно, що не хоче її відкривати, що книжка йому не надто цікава. А ти би читав її день і ніч, на світанку й у сутінках…». Є і конкретне втілення цієї несправедливости: «Відучившись в однокласній церковнопарафіяльній школі, Архип одразу ж вступив до двокласної, закінчення якої давало право вчителювати. Але на останньому третьому році навчання його виключили за так зване вільнодумство». І все те ж невідступне родинне пекло. Особливо, після смерти матері («Смерть матері забрала останнє тепло»): «Мабуть, батько мав стихійний синдром сифілітика: будучи сам у безвиході, хотів, щоб так жив і син. Так безнадійно хворі в пароксизмі відчаю подумки бажають здоровим незримого щеплення важкою недугою – тоді їм стає легше, бо весь світ видається хворим – і їхнє болісне “я” зливається з ілюзорною світовою болістю. “Я” стає по-своєму легше, принаймні не так страшно… Так ми намагаємося уникнути позирку в Порожнечу, не підозрюючи, що це зробити неможливо… чимало людей помирає із смертельним жахом в очах – перший погляд у Порожнечу нестерпний… Удома була якась вакханалія приреченості. У повітрі, на стелі, на лавках зависали чорні грона безвиході».

А між тим, надійшов час перших публікацій і перших нечисленних читачів. Якби ж то вони знали, якою ціною сплачені твори письменника: «Ти спав на голій цементній долівці – а твої коштовні зливки духу читали заможні українці. Тобі снилися жахіття, а твої оповідання будили в людях співчуття до ближнього. Ти починав харкати кров’ю – а тебе порівнювали із Шопенгавером, маючи на увазі оплакування влади царя Еґо над людиною. Ти не знав жіночої любові, а над твоїми оповіданнями ридала не одна вродливиця. Ти не зміг протистояти ні гнійному плевритові, ні туберкульозу, що починали розростатися всередині чорними квітами. А твої слова вибілювали людські душі». В цікавих роздумах автора щодо феномену письменницького імени вчувається дух екзистенціялістів, – явно не чужий Процюкові: «Безплотний дух дарує – не вам, письменники, а вашому імені! – друге народження. І це є найкоштовнішим даром ідеалістичного царства. <…> Справжнє письменницьке ім’я, без штучності й пересад брехні, завжди прощається із тим або тією, що його витворили. Прощається не тому, що воно таке неввічливе чи невдячне, а тому, що дитина ніколи не належить матері або батькові, лише собі. Письменницькі імена витворюють не обмежені зусилля індивідів, а вічний потік життя, що є альфою і омегою. Потік, який триває безконечно…». Порівняймо з думкою Альбера Камю: «Кожен мистець, що хоче бути в суспільстві знаменитий, мусить знати, що знаменитий буде не він, а хтось інший із його ім’ям. Він урешті-решт від нього вислизне і, можливо, колись уб’є в ньому справжнього мистця». А тим часом, герой С.Процюка прагне рятівної тиші. І ми розуміємо: він втомився, змирився, він уже на межі: «Тиша не знає невдач та успіхів, тріумфів і поразок. Тварини спокійні, бо їхній мозок не спотворений іграми розуму. Тварини наповнені тишею. Люди від’єднанні від тиші, відрізані від коренів буття. <…> Проте Архип деколи відчував благісність тиші. Навіть перед фізичною смертю. Тиша стояла, коли писав останні оповідання, сповнені межових еманацій болю й жалю. Він сам не відчував тоді нічого, крім спокійного наркозу тишею. Тиша стояла, коли вдивлявся у нічне небо – і вчився спокою в зірок. Царство тиші відігрівало його душу в полі, коли гладив квітку чи намагався поєднатися із запахами. Бо тиша благословенна. Позачасова. Вона не знає народження і смерті. Вона вічна». Але це ще не зовсім кінець, це лише його відчуття й накликання; а попереду – його участь у селянському русі з фальшивими свободами, солдатськими нагаями й імперськими тюрмами: «Архип має випити чашу повільніше. Він повинен ще написати про цю чашу». І він, звісно, вип’є й напише. Випише спадну траєкторію безвиході – власну й свого селянського народу, найстрашніші випробування для якого ще навіть не починались, але й того, що застав А.Тесленко, вистачить – і задля літератури, й для лякання чортів у пеклі. Буде ще зустріч із міською повією, банальною і брутальною. В романі ця зустріч відіграє ролю останньої краплі в процесі відмови персонажа від світу й від самого життя: «Після тієї зустрічі Архип відчув – з ним трапилася не просто халепа, а внутрішня катастрофа». Не порятує навіть творчість, – на те і внутрішня катастрофа. Не порятують і читачі. «Вони гарно говорили про муку в моїх оповіданнях – але й пальцем не кивнули, щоб полегшити муку авторові цих оповідок!..» – обурюється герой у чадних напливах мізантропії. Але минає ця хвиля, й він картає себе за невдячність: «Може, справді твоє місце – у тюрмі або в могилі, бо як таких, як ти, ще може носити земля? <…> Гнаний нестерпним жахом, ти вдивляєшся в небо. Починаєш ридати. Цього ніхто не бачить, а якби й бачили, то відвернулися б. Усі чи майже всі…»    

Роман завершується діялогом рідних братів, перший із яких ще живий, а інший промовляє вже з іншого берега. У цій унутрішній розмові-полеміці є багато складної й колючої правди, що її рідні брати адресують один одному. І, можливо, між ними нарешті відбулося замирення, – принаймні, у тексті С.Процюка. Проблема Архипа з позиції обивателя, людини раціональної, цілком чітко окреслена його братом: втрата селянського ґрунту без найменшої перспективи прищепитися серед панів і відбутися в іншому, чужому й, за великим рахунком, ворожому світі. Ярема говорить (а ще раніше Ярема з легкістю зрікався свого брата, рятуючи власний добробут: «Я, товариші, не спільник брата! І не симпатик його переконань… я просив його… але він ніколи мене не слухав… ми з братом одного дерева, але як хрест і лопата…»), звертаючись спочатку до незримого глядача, а потім до брата-небіжчика: «Він був моєю невидимою раною, моєю совістю. Стражденний, непривітний із більшістю людей, закритий, неприємний, дуже важкий у звичайному людському спілкуванні – кому, скажіть, могла подобатися така людина? Хто би міг уболівати за такого, крім матері? Я один раз чесно зібрався прочитати, але не зміг. Тоді брався вдруге – марно, усе моє єство бунтувало проти його спотвореної картини світу. Потім утретє і, нарешті, осилив усе. Від його хуторяночок зі школярами разило безвихіддю і дійсно страченим життям. Навіть назви його оповідок відбивали всю глибину занепадництва, нестерпних страждань його покрученої душі, витонченої до таких регістрів, що вона уже зовні перетворювалася на свою людиноненависницьку протилежність! І матусі у нього немає, і не стоїть жить, і поганяй до ями… а чого ж тоді пишеш, Архипе, чому не… не хочу казати… Чому інших труїш людей своїм розпачливим чадом? Може, тобі якось допомогти, бо ти втомився жить і не маєш волі до смерті? Така, бачиш, втома від життя і смерті. <…> Але ж Архипе, отямся! Поглянь на довколишнє життя, навіть селянське! Ти багато знаєш таких, як твої герої? Ти їх спеціально висмикуєш, цих невдах, невротиків, соціальних аутсайдерів зі споконвічного життєвого плину. Так, такі люди є, але ти робиш із них типових героїв. Маргіналів, лінивих трутнів ти вводиш у ранг мучеників! <…> Ти сам відмовився від селянського життя, Архипе. Тебе ніколи не приваблювала ні тиха селянська праця, ні той уклад життя, із яким можна лише змиритися або чокнутися від розпачу. Ти, як завше, вибрав третій шлях, хоча здавалося, що його просто немає. Ти і відмовився, і не збожеволів – лише застиг, як скіфська баба, у гримасі невимовного відчаю… <…> Своє письменництво ти перетворюєш на мартиролог зламаних. Свої оповідання ти робиш розтягнутим ліричним щоденником садомазохіста. Своє покликання ти перекручуєш на жалісливо-сентиментальні, злегка приховані претензії до світу. Ти слабак, Архипе, хоча видаєш себе за сильного – і можеш видаватися сильним при поверховому ознайомленні з твоїми творами». (У цих звинуваченнях на адресу письменника й людини-невдахи є чимало такого, що з легкістю можна прикласти й до творчости ґеніяльного Василя Стефаника. От лише невдахою Стефаник (якому найвідоміший польський декадент цілував у екстазі руку) не був, це – очевидно. Але чи потрібні комусь (хоч на початку ХХ, а хоч і нашого ХХІ століття), нібито ґіпертрофовані у своїх стражданнях, герої новель Стефаника? Чи потрібна комусь сьогодні найжахливіша правда про розтоптаний український світ? Третій шлях, який згадує Ярема, знов-таки, нагадав мені рядки В.Стуса: «Хай у тебе є дві межі, / та середина – справжня»). Архип смиренно відповідає, а читачеві вільно почути в його голосі й утомлений голос самого автора (зрештою, це річ зрозуміла й давно відома: Віктор Петров стверджував, що письменник, про кого б він не писав, – завше пише лише про себе…): «Що тобі сказати, Яремо… Хіба те, що моя любов до тебе була невимовною. <…> У нас із тобою різні життєві програми, брате, різні цінності. Так, нас народила одна мати й один батько, але цього може бути замало. Я завжди спілкувався з тобою так, ніби ми подібні душею. Напевне, у цьому була моя помилка. <…> А щодо моїх оповідань, Яремо, – Бог тобі суддя. Більше не маю, що мовити про це. Може, з часом ти краще зрозумієш усе. Може, ні – це вже не так важливо». Ось так брати й поговорили завдяки С.Процюкові, – все одно, що радіо послухали: кожен залишився зі своїми попередніми переконаннями, – надто багато за ними страждань і принижень, і так мало за ними простого людського взаємнення, так мало непоказного людського щастя.

Є у мене таке відчуття, що в українській свідомості А.Тесленко так і лишився назавше ізгоєм, недорозвинутим паростком на понівеченому селянському зрубі, полишеному історією напризволяще. Для експрес-розмови з цього приводу достатньо повернутися в нашій літературній історії на якихось сто років назад. Микола Євшан, зокрема, писав про А.Тесленка: «Архип Тесленко помер в самих початках своєї творчости, полишаючи лише фраґмент того, що хтів і міг дати. Талант не великий, але щирий і простий, міг бути пожиточним для здобуття лектури широким селянським масам, які, подібно, як він, прокидаються до життя». Свою рецензію на посмертну збірку А.Тесленка «З книги життя» (1912) критик почав із порівняння оповідань Тесленка із «сучасним літературним поколінням»: «Дійсно, з великою насолодою читаються оповідання покійного Тесленка після “літератури” наших найголовніших літератів. Сучасне літературне покоління таке брехливе, не щире само з собою, з людьми і з творчістю, дається переважно ошукувати всяким творчим ілюзіям, заговорює само себе і треба бистрого психолога, аби вмів зорієнтуватися серед тих лабіринтів складної та повикручуваної психіки літерата. Люди занадто привикли форсувати, не дають часу улежатися своїм переживанням, експлуатують їх сейчас же, відразу підкладають готові конструкції, думають і обсервують життя під кутом літератури. Тому так мало щирости, такту та глибини; зерна переживань та безпосередности у віддаванні образів теж мало, самі нерви сучасного літерата не слухаються його і “брешуть”. І так приємно після того всього взяти до рук Тесленка…». Це написано сто років тому, а сприймається так, ніби критик відгукувався про наше сьогодення. Процитувавши та взявши до розгляду невеличкий фраґмент із твору «Неділя», М.Євшан доходить наступних висновків: «Все ясне, просте, безпосереднє. А просте тому, що збудоване на безпосередніх почуваннях автора, що всі ті образи – се безпосередня і найпростіша реакція його духового організму на вражіння зовнішнього світа, життя і людей. Тут немає “літератури”. Образи йдуть, неначе хаотично, без порядку, а властиво, по “черзі”, а прецінь не заслонюють одне одного, всі виразні, досадні, хоч лаконічні. Вони йдуть всі гуртом, але для всіх єсть місце, бо всі в цілості містяться в чулій, ніжній душі автора. Стиль Тесленка глибоко ліричний, кождої хвилі уривається, бо хотів би змістити в собі все, так, як автор хотів би своєю душею обняти все за одним разом, схопити сам процес життя, те таємниче щось, що виділяє наші переживання з цілої маси інших і творить наш горизонт. Той стиль Тесленка в парі з ліризмом, що пробивається поміж стрічками і не дає розвинути систематично ніякої акції і ніякого плану, – се його чисто індивідуальна прикмета як автора. Додати: цінна прикмета».

А таки, направду, цінна. Бо, попри те, що критик (цілком слушно) називає Тесленка «самоуком», він акцентує на провідних прикметах стилю письменника, які бездоганно відповідають експресіоністичній поетиці («… те таємниче щось, що виділяє наші переживання з цілої маси інших і творить наш горизонт»), налаштованій на найширший синтез із метою поставити діяґноз добі та відбити її сутнісні феномени у максимальній виразності. Неосвічений селянин-самоук дуже чітко вловив провідні стильові тенденції свого часу і, попри те, що письмо його не є бездоганним, воно характеризується високим ступенем пристрасти, відвертости й одержимости, чим у підсумку неабияк приваблює. Втім, людський і письменницький відчай А.Тесленка смакує не всім, і в цьому також немає нічого дивного. Серед гуманітарних пріоритетів нашої доби активного споживання такі персонажі здатні лише дратувати й відлякувати; більше того, – ретроспективно беручи, вони здатні зіпсувати будь-яке національне свято розширення духовности і боротьби. Обираючи на роль романного піддослідного такого персонажа, як Архип Тесленко, С.Процюк укотре знехтував ліберальним кодексом із його приписами й навіть неписаними правилами. Письменник укотре показує людський біль у всій його відразливій повноті та привабливості. Такий товар (адже, сьогодні все є товар) ризикує залежатись на прилавках. Навряд чи письменникові на це вкажуть відверто та безпосередньо. Часи аж такої шляхетної відвертости давно вже позаду. Швидше за все, Процюкові зловтішно вкажуть на нечитабельність його роману, приховавши за високим естетським дискурсом своє небажання читати саме такі романи з аж настільки нещасливими персонажами, хай навіть і взятими живцем із нашої власної історії. М.Євшан писав із цього ж приблизно приводу: «У нас шанують людей тільки по їх смерті. За життя інтриґують проти чоловіка, лають, прозивають його зрадником, а потім – диви! – Який некролоґ йому випишуть: і знаменитий, і душа висока, і талант величезний! Письменникові треба, перше всього, вмерти, щоби признали його талант. Тоді напевно всі його пожалують, згадають про невідрадні обставини його життя, дадуть його поміж “класиків”». Воістину, все так і є, – аж до сьогодні. Підозрюю, так буде завше, допоки ми існуватимемо. Водночас, мені пригадуються болісні розмисли німецького прозаїка-експресіоніста Казимира Едшміда з цього ж приводу, а відтак українська ситуація вже не виглядає винятковою та ексклюзивною. Це щось у природі речей. Це в нашій людській природі. Це те, що мусили б витискати із себе щодня і щомиті, але це аж надто складна робота, до якої придатні лише юродиві, або й зовсім святі. Респектабельних задовольняє і той мінімум адекватности, який успадковують від попередників, ім’я яким леґіон. І це – ще одна наша людська неприсутність, вписана до зачарованої квадратури круга. Писав же Ігор Костецький у 1962-му році у листі до Вадима Лесича: «Це праця в порожнечу, тобто спрямована в тому керункові, в якому за сто років буде або справді нова доба, або не буде нічого». П’ятдесят років уже позаду, попереду ще сорок дев’ять. Але, боюсь, і вони нікого не порятують.

А насамкінець хочу звернутися до відомого есею «Письменник і життя» Філіпа Солерса, прозаїка, патріярха французької літературної критики та незмінного редактора авторитетних «Tel Quel» і «L’Infini»: «Між соціологічною редукцією та містифікаторським ідеалізмом утрапляє питання, яке порушують доволі рідко: що означає жити з найпершою потребою розповісти про життя самобутнім чином? Саме ця самобутність становить проблему для будь-якої влади. Завжди дошкульна вона може виглядати як невимовна монструозність у зламні моменти тої чи іншої суспільної трагедії, коли просто нестерпно говорити від власного Я поза колективною долею. Та якщо зауважити, що книги дедалі частіше майструють і програмують з огляду на зиск, тоді кожна затята, захоплена творчістю самобутність втілюється у бунтівному вчинку або манії величі». Саме цю манію закидав Архипові Тесленкові його брат Ярема. Втім, навіть випадковому перехожому зрозуміло, що йшлося радше про бунтівливий учинок. Щось подібне цілком справедливо сучасники закидають і Процюкові. То що ж це насправді, – нарцисизм, манія величі чи субверсивність окремо взятого письменника у літпроцесі, просякнутому отруйними міязмами торгашества, ліберастії та клоунади? Останнє рішення за читачем, – позаяк у літературі не буває вищої за нього інстанції. Втім, це не конче читач теперішній; можливо, на його появу доведеться ще зачекати, – буває й таке. А я знову надаю слово Ф.Солерсові, який уперто намагається віднайти хитку, але таку необхідну, формулу порозуміння: «Важить лише творчість? Ні. Лише життя? Ні. Вони нерозривно зв’язані, саме це відлякує. <…> Письменник має рацію, помиляється, потрапляє в ціль, промазує, йде на дно чи високо злітає. Його не помічають, прославляють, судять, проклинають, реабілітують після смерті; відкривають незнані документи, приголомшливі листи, загублене поліцейське досьє, темні оборудки, незбагненні зв’язки, благородні жести, що суперечать його переконанням, неймовірну самопожертву та відданість, непробачні зволікання. І водночас – він був і залишається тут, перед нашими очима, живе своїми словами, а отже, відчуттями, ідеями, інакше, ніж інші перехожі в цьому бутті. Його життя – творення заради твору і разом з тим – твір». Саме так, читачу, і все це справедливо не лише стосовно Бодлера або Ґі Дебора, про яких і міркує Солерс; це працює і у випадку А.Тесленка. І у випадку Процюка, як не дивно, – також. Як і у випадку В.Стуса й інших чесних письменників уже нашого часу, які всупереч нав’язливим цінностям ліберально-ярмаркового тирлиська, не бажають відчувати й читати цей світ хоча б трохи інакше:

Мов мертві мамути, мов пні згорілі,

розкопані, обрубані корчі,

живе крізь смерть спогадують, здійнявшись

на різьблених котурнах забуття

над безберегим розпачем напнутим… 



Додаткові матеріали

Процюк Степан
Степан Процюк: Людям не треба правди чи брехні – людям треба щастя
Степан Процюк про неврози і золотий перетин життя
Степан Процюк про неврози і золотий перетин життя. Ч. 2
Степан Процюк: «Тих, хто не має власного стилю, письменниками не вважаю»
Три драми Степана Процюка
"У нашій інфантильній літературі трагедій часто бояться" - Степан Процюк видає нову книжку
Найкращі книжки: вибір Facebook
Степан ПРОЦЮК: «Я хотів написати такі біографії, в яких наші класики б ожили»
Степан Процюк: «Є безліч рівноцінних правд…»
Степан Процюк: Мені не треба ставати «українським Фрейдом», бо я український Процюк
Степан Процюк: «Не хотів би ставати українським Моруа»
«Чорне яблуко» Степана Процюка
Юрій Андрухович. Перший національний порнограф
Степан Процюк: "Навколо - суцільна імітація стосунків"
Зайти скарб, вбити Юлю і залишитись живим
23.07.2009|07:44|Re:цензії
Степан Процюк: «Читайте все, що хочете читати після перших десяти сторінок»
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери