Re: цензії

У рецензії на перший випуск антології «Аморалка» («Фоліо», 2010; упорядник – Сергій Пантюк) я, зокрема, писав: «Такі книги, такі тексти та ще й у такій концентрації – просто призначені для провокації, епатажу та цілковито логічної заборони. Це зрозуміло. І це логічно, якщо в інформаційному просторі цієї країни направду не сплять якісь вартові від моралі. Бо що відбувається? Певна кількість розкутих людей (здебільшого, не надто молодих, як завше і буває в подібних випадках) управляються у відвертій аморальності. І тим самим, насправді, плюють ув обличчя згаданим цензорам-вартовим. Конфлікт видається неминучим, а поведінка учасників неодмінно сформує моделі новітнього суспільного протистояння, запропонувавши для обговорення ряд цікавих питань: хто кого, і за ким майбутнє? Чого прагне сучасний імморалізм і куди він рухається? У чому глибинна мета постульованого письменниками імморалізму? Це свідомий протест чи всього-на-всього весняні розваги в осінніх перестарілих садах?» Та рецензія лишилася незавершеною, натомість про антологію «Аморалка – 2» (упорядник – Андрій Краснящих) я вирішив написати. Поготів, що суттєві відмінності у підходах упорядників проливають світло на деякі речі, – по-своєму, досить цікаві, вагомі та симптоматичні.

Що змінилося у другій «Аморалці» в порівнянні з першою? Деякі суттєві відмінності є. Приміром, Каріна Тумаєва трансформувалася у Карину Тумаєву. Якщо в біобібліографічній довідці 2010-го року повідомлялося, що Каріна «любить секс та повийобуватися», то у довідці 2013-го року такої інформації вже немає, натомість дізнаємося, що авторка «навчається в Київському національному торгівельно-економічному університеті». Певно, має місце дорослішання людини. Якщо в першій антології юна поетка була представлена виключно віршами, – переважно про носіїв сперми та «секретуток», які перетинаються у аптеках («І коли я проходжу аптеками / В черзі там пропадає це місиво / Наркомани й бомжі за колесами, / Секретутки ж – за презервативами»), то в другій книзі маємо її прозовий шкіц «Секс як мистецтво». Звернення авторки до прози свідчить, знов-таки, про наступні ініціяції дорослого віку. Втім, молодість її оповідачки, на щастя, ще не позаду, а цілком у часі теперішньому, що і засвідчує текст: «Отже, я вирішила святкувати переродження іще до того, як переродилася, і це дало результати. В процесі алкотрешу, де я не помічала нікого, раптом помітили мене. Після певних метаморфоз у розрізі мого моралізму ми вирішили скласти усний контракт. Секс без жодних обов’язків. Можливо, я була занадто молода для таких стосунків, але ситуація виправилась. У таких випадках нерви не відіграють великої ролі, людина перестає хвилюватися за іншу людину і за зв’язок із нею, що дозволяє зосередитися на сексі і відкрити себе. Якщо не брати до уваги усі філософські дискусії і погляди на життя пари мільйонів людей, то такий стан речей можна дійсно назвати свободою». Ключове слово у цій цитаті – свобода. І мені це смакує. Письменниця на правильному шляху, позаяк удається до правильних слів. Що ж до фахової майстерности, то вона не забариться разом із життєвим досвідом. Між іншим, її поезії у першій «Аморалці» мені так само сподобались, у їх тілі був зміст, на відміну від бурлескно-балаганних віршів інших учасників тієї антології (Вано Крюґер, А.Полежака, М.Леонович). У поезії «Три шиї трамваїв» Каріна сформулювала тріяду «кохання – любов – свобода», і – саме у такій, невипадковій, послідовності. В іншій поезії лірична героїня демонструє неабияке розуміння чоловічої природи: «Так, я знову прямую на Північ / до Сузір’я Маленького Хлопчика, / Що ховається за великим членом, / Спину йому чухаючи після коїтусу» («Дівчинці, яка ходила пізно вулицями, і їй перерізали горло»). Не говорячи вже про розуміння постмодернізму, як головної чуми нашого часу, в поезії «Постмодернізм»: «Я бачила літературу в домовині. / Першими на похорон прийшли перекладачі, / Вони розкинули руки і обійняли хрест, зчепившись долонями, / На їх плечі стануть поети. Данте нишком розведе вогнище з листя – / Так і пом’януть… / Критиків не було». І далі – за текстом; хорошим, без перебільшення, текстом. Усім рекомендую.

Але найголовніше, що є відмінного у новій «Аморалці» у порівнянні з попередньою, – це присутність у книзі творів вітчизняних авторів, які пишуть російською мовою. Не всі з них мешкають в Україні, але, судячи з текстів, вони пам’ятають про свою батьківщину. І це прекрасно. Не в сенсі нав’язливого патріотизму, а в промовлянні ґрунту, з якого проростає їх творчість, – незалежно від того, де вони нині живуть, – у Мюнхені (Алєксандр Мільштейн) чи у Вероні (Маріна Соріна). Поєднання в такий от соборний спосіб україномовних і російськомовних письменників-співвітчизників є абсолютно позитивним моментом антології, впорядкованої харків’янином Андрієм Краснящих. Як на мене, це єдиний шлях до нашого спільного українського майбутнього. Письменників із україномовного боку я знаю доволі добре й не перший рік, натомість твори російськомовних харків’ян, представлених у «Аморалці – 2», я читав уперше. Читав, додам, із задоволенням. Передовсім йдеться про А.Мільштейна, Е.Безродного, А.Пічахчі, М.Соріної та В.Шепєлєва. Ці автори пропонують досить широкий стильовий спектр – від міської іроніки («Самоучитель» та «Маленький Костя» Е.Безродного) та клясичного абсурдизму («Дурное место» А.Пічахчі) до ускладнених тектонічних структур із імплементацією до них чужорідних елементів, що сприяє виникненню майже сюрреалістичних ефектів (уривки з роману «Бытовые неудобства и удивительные приключения» В.Шепєлєва). Інші ж (А.Мільштейн і М.Соріна) у художній спосіб досліджують проблеми моральности у відверто дорослих, сексуальних дискурсах (вдаючись, зокрема, і до елементів порнографічного зображення, як от М.Соріна), причому в кожному випадку привносять елемент екзотичної гуманітарної ґеографії, що виглядає, мабуть, як тенденція.

А поза тим, усе, як завше. Чоловіки здебільшого переймаються тим, як розповісти про «тіло женщини»; жінки, натомість, нічим таким не переймаючись, розповідають про сперму й члени, як от Маріна Соріна у майже порнографічній новелі «Аеро». Ясна річ, усе, що має місце в новелі, відбувається з оповідачкою. (Це я до того, що ім’я у неї, як і в письменниці, Марина): «Он зайдет, одним движением закроет воду, другим закутает в полотенце, скажет спасибо и отнесет в комнату под одеяло, и пока Альберто будет снова мыться и приходить в себя в одиночестве душа, Фрэнк меня выебет, сопровождая резкие движения мягкими словами, поспешно доводя до конца все начатое и не законченное этой ночью. Выебет сзади, зажав (и правильно) рукой мой рот, другой сжимая окончания грудей, лаская губами шею, закорачивая все цепи у меня внутри». Це так героїня спілкувалася з двома літунами-іноземцями (а між цими суворими чоловіками існують і свої непрості стосунки, тож, усе трохи складно). Після іноземців надходить черга літуна-росіянина, біля якого оповідачка тимчасово є перекладачем: «В шоке от галантности формулировки я обнаруживаю перед глазами стоящий стройный и жилистый член, проходящий от моих глаз до рта движением его руки. Головка трется о мои губы, губы неизбежно приоткрываются, впуская член героя, лаская скульптурную форму члена, проводя по всем складкам и изгибам. “Соси”, – доносится сверху, и я завожу его в рот насколько могу, сжимая губы кольцом вокруг ствола, в механическом движении, пока он не кончает мне в рот. Горькая обильная сперма сглатывается вся». Ось так, приблизно, воно й буває, якщо розслабитись і довіритись жінці-письменниці. Це вам не ги-ги-и Юрія Винничука з його ж таки оповідання «Ги-ги-и».

Втім, не всім письменницям ходить лише про сперму. Карина Тумаєва, приміром, навіть у контексті наголошено еротичному («Секс як мистецтво»), розмірковує не лише про секс, але і про мистецтво; про вибір пріоритетів, виходячи, врешті-решт, на проблему свободи, – жінки, людини й мисткині. Позірна риторичність у вирішенні заявленої проблеми («Уся ця катавасія починалася з дилеми і призвела до дилеми»…) вирішується на користь свободи і творчости, на користь мистецтва, а значить, і на користь людини. Інша авторка, Барбара Редінґ, так само уникає безпосереднього занурення в сперму, вдавшись натомість до прозорого алеґоризму, не позбавленого відвертого еротичного флеру. У невеличкому етюді «Яблука і виноград» маємо віртуозне (і, при цьому, без жодного натяку на пуризм) вирішення старого питання про найголовніше. Оніричний дискурс сього твору обгортає читача сувоями тремкого абсурду, спровокованого, насправді, страшною реальністю: щоночі приходить хто-завгодно («якесь малолітнє одоробло, йому не більше шістнадцяти», і «кендюх років під п’ятдесят»), а той, хто їй потрібний, – лише раз на тиждень. Із тканини такого реального побуту й болючо-нав’язливих снів оповідачки проступають контури її несвободи. Втім, можливо, він уже поруч, тож, алеґоричні яблука і виноград, як і все інше, – лише для нього: «Урешті, чоловік, з яким раз на тиждень я борсаюсь у постелі та якого люблю, може написати sms, що хоче і чекає. Я привезу для нього яблука і виноград».

Що можна сказати про інших учасників антології? Погляньмо на групу, так би мовити, монструозну, себто на письменників із відомими іменами. Скажімо, уривок із відомого роману Андрія Куркова «Последняя любовь президента» (2004). Цікавий фраґмент, парадоксальні реакції персонажів на банальні життєві ситуації довкола грошей і сексу. Все чинно, добротно та інтеліґентно, – якщо не в житті реальних людей, то в художній прозі А.Куркова. Питань немає, окрім одного: що робить цей уривок у антології? Так само не зовсім ясно, яка користь із надмір ляконічних уривків із роману «Пророк» Олеся Ульяненка. Поготів, що цей письменник у принципі не потрапляє до дискурсів аморальности, навіть і в тому випадку, якщо має місце гра з інверсованими (у площині форма / зміст) сенсами. О.Ульяненко, навпаки, як на мене, – один із найпомітніших моралістів своєї доби. Його крик у київській пустелі, як пам’ятаємо, нарешті почули у якихось малоросійських комісіях, щоправда, витлумачили специфічно, по-своєму, суто по-постмодерністському, вдавшись до придушення того, що варто було би популяризувати, підтримувати й навіть нав’язувати, якщо чиновники направду дбають про моральність суспільства. Хтось, особливо стурбований, спроможний помітити в прозі письменника виключно ось таке: «Потім їй захотілося трахатися, і вона спробувала це зробити з пляшкою шампанського. Потім дико і довго лаялася на себе у дзеркало. Розверталася сідницею, запускала пальці у вульву, але ніяк не могла кінчити». Але варто бачити і серйозніші речі: «Місто і держава не мали тут, як і скрізь, чітких орієнтирів, кордонів та координат. Часто людина мала їхати в одну точку, а потрапляла в іншу, або хтозна-куди – до самого чорта на роги. Останній частенько в цих місцинах виконував дуже кропітку роботу по збиранню макових голівок. І вся ця біло-молочна продукція, перетерта, перепарена на найдрібніші часточки, висипається на гудрони великих міст, і ти не зчуєшся, як відсмоктуєш під повним щурів контейнером у араба за пакетик розбодяженої ханки». Зрештою, і у першій цитаті йшлося не про щось абстрактне та загальне, а про кричущу іманентну аморальність сучасної буржуазії, про так звані вершки ліберального суспільства, які з грязі одразу в князі, – з відповідними наслідками не лише для нашого сьогодення, але й на наступні сто років також.

Те саме з фраґментом із роману Юрія Винничука «Весняні ігри в осінніх садах» (2005), про що чомусь замовчано, й текст «Обід» фіґурує як самостійний твір. Бурлескний та життєстверджуючий (ренесансний?) гумор письменника давно відомий українському читачеві й він, можливо, представляє у антології інваріянт безпосередньої аморальности, взятої нахрапом, себто живцем. Причому, не ходить про порнографію, а виключно про специфічну авторську оптику тотального бурлеску, бурсацького гумору: «Кожна з моїх дівчат мала якусь свою неповторну грань, котрої не було в іншої. У Віри був інтелект. А дівчина з інтелектом трапляється ще рідше, ніж цілка. <…> Коли я лежав на Вірі, мені здавалося, що переді мною уся книгозбірня світу. Граючи Віру, я грав Ґертруду Стайн, Вірджинію Вульф, Айріс Мердок, Емілі Дікінсон, Франсуазу Саган, Сільвію Плат, Наталі Саррот, Джоан Роулінз, Лесю Українку й Оксану Забужко. Вони лопотіли до мене всіма мовами світу, і я почувався поганським жерцем, який мусить безперестанно когось грати, приводячи таким чином в рух цю гівняна планету». Задля безперестанного грання можна було б згадати ще багатьох, не оминаючи увагою не лише Раїсу Троянкер, але й Ліну Костенко, Євгенію Кононенко, Ірен Роздобудько й десятки інших – і мертвих, і живих, і ненароджених іще письменниць. Але, найцікавіше було би дізнатися, чи бачив Ю.Винничук світлини Ґертруди Стейн ще перед тим, як заніс її до уявного реєстру свого оповідача? А загалом, Ю.Винничук доволі ужитково-пізнавальний автор: «У жінок будь-якого народу є свої конкретні частини гардеробу, які вони захищатимуть до останку. В галичанок – це майтки. Ви можете усе з неї поздирати, гладити всюди, навіть у тих екзотичних місцях, які знаходяться в… але зняти їх вона вам не дасть, вона вхопиться за них пальцями, аж ті побіліють, вона буде схрещувати ноги в такий замок, що, здається, лише смерть змусить його розімкнути…». Ось такі вони, жінки окремого галицького народу. Інша справа, про яке конкретне століття розводиться автор, невже про ХХІ? Пізнавальним та корисним для необізнаних читачів Ю.Винничук представляється не лише в актуальній етнології, але і в питаннях, сказати б, інтернаціональних або й зовсім уже космогонічних: «Пробивання цілочки – акт, сповнений драматизму. Є безліч чоловіків, які за все своє життя не зустріли невинної дівчини. Не знаю, за що мене Бог покарав, але доля мене пригощала переважно цілочками. Я зрозумів, що цей хрест я мушу нести з гідністю, і я ніс його не ремствуючи, але й не мліючи від захоплення. Цнота – це щось таке, що єднає панну з пречистою дівою, і втративши її, вона рве цю сув’язь. Тонесенька пелюсточка цілочки, як мембрана у вусі, чутливо приймає сигнали з космосу і посилає назад, коли ви її пробиваєте, у небесах відбуваються незворотні катаклізми. Тому дівчина, яка пригостила вас своєю цнотою, чомусь вважає, що ви з того часу стаєте мовби вічним сторожем її піхви». Присутність подібних абзаців у книзі є по-своєму виправданою, але, в такому разі, особисто мені хотілося б отримати від Ю.Винничука чогось новенького замість жованих плівок зразка 90-х.

Що робить у цій антології Іван Драч, – знов-таки, не зовсім зрозуміло. Хіба що представляє якусь окрему аморальність шістдесятників на останньому етапі становлення-розвою-зникнення? Зрозуміло одне: це в жодному разі не вірші, і це не література, це просто «тексти», не гірші, але й не ліпші за ужитково-прикладні тексти А.Полежаки й інших двотисячників. Із чого можна виснувати цілком об’єктивне розуміння актуальности шістдесятника І.Драча в нашу добу супермаркетів. Таки не помилявся Василь Стус, коли писав із концтабору: «Драчеві вірші в Літ[ературній] Україні – то не шедеври. Прочитав я – і гірко стало за поета. Він, мабуть, уже потерпає перед читачем, бо сам знає, що його лодія – розсохлась, відколи він її витягнув із болота шістдесятництва. Доля його дописується трагічно. Боляче мені за нього, як боляче» (лист до дружини й сина від 1. 02. 1985). Драчеві вірші, вміщені в цій антології, навряд чи взагалі мають хоч якийсь, хоча б приблизний стосунок до лірики. Воно й зрозуміло: поет бореться з віршами вже не перший рік (якщо вірити Миколі Жулинському; див. роман Василя Слапчука «Книга забуття», 2013), і, треба віддати йому належне, боротьба є успішною.

Лада Лузіна зі своїм феміністичним оповіданням «Козлиное молоко» представляє, як я розумію, блиск і убогість сучасного Києва. Це – банальна сірятина, що аж пищить від надмірного тиску численних штампів (починаючи з першого речення: «Две аппетитные крали сидели, попивая кофе, в киевском салоне красоты»), що ними в минулому харчувалися лише домогосподарки, а сьогодні – столична еліта. Невибаглива тема (дві закляті подруги, дурнувате суперництво поміж ними, топтання авторки довкола ерзац-полунички тощо) і невибагливий стиль, – це все, що потрібно сьогодні для успіху. Що й засвідчує приклад самої письменниці. Як і однієї з її героїнь: «Ровно через год партия Баси Басковой “Козлиное молоко” победила на парламентских выборах. В ее политической программе не было ни одного нудного слова о политике. Бася обещала своим избирательницам лишь то, что по-настоящему нужно женщинам!». Усі ці штампи нічого, крім несмаку, не несуть. Вони лише вкотре засвідчують чинний порядок речей: головне правильно обрати тему (козла-мужика потрібно доїти) й цільову авдиторію (чим більш невибагливу і тупу, тим ліпше) для подальшого нещадного розстрілу. До профанно-гумористичного жанру належить і оповідання Ірини Потаніної «Сюр и приз, причем можно без хлеба». Знову дві закляті подруги, а на додачу – циганка-гадалка, аби читач не сумував. Утім, усе ‘дно сумуватиме. Це, якщо він дочитає опус до кінця. Натомість, уривок із повісти Оксана Забужко «Казка про калинову сопілку» репрезентує інтелектуальну й разом із тим експресивну мітологічну матрицю. У якості претексту авторка взяла біблійну історію про Авеля й Каїна; власне, суперництво поміж ними, яке закінчилося братовбивством. Зло проростає там, де знаходить комфортний і вдячний ґрунт. Варто лише на рівні миттєвої інтенції піддатися злу, – і воно довершить цей настрій, втілившись у леґіон личин і пропозицій. О.Забужко написала історію про суперництво двох сестер, і, хоча змагались вони не за прихильність Бога, а лише за поцілунки нареченого, – фінал цих змагань трагічний. Уривок, поданий у антології, явно заохочує до перечитування твору, що й засвідчує його загальну притомність. Іспит часом не загрожує цій повісті небуттям, бо авторка, звернувшись до універсальної проблематики, спромоглася якісно адаптувати її на національному ґрунті.

Дмитро Лазуткін, представлений віршами й прозою, виглядає цілком читабельно та пристойно; тобто, цікаво. Але це стосується передовсім віршів. Натомість у його новелях забагато Жадана. Не того, давнішого Сергія Жадана, який тут же, неподалік, фіґурує з новелою «Порно» (з найпершої книги прози «Біґ мак», 2003), а значно ближчого в часі, а відтак і знаного Д.Лазуткіну в найдрібніших деталях. Вже у перших двох невеличких абзацах новелі «Її географія» маємо безнадійно застуджений ґлобалізований світ: Варшава, Ізраїль, Єгипет, Белград, Китай, Київ. Справді, за таких умов ґеографія втрачає свій сенс, а новітній вавилонський тлум чекає нової розв’язки: «І чому врешті-решт вони не можуть зустрітися у Белграді, йому не все одно, якою мовою за вікном будуть написані рекламні слогани – сербською чи українською? Після Китаю він міг би ставитися до таких речей спокійно». У Катажини, польки з Варшави, тимчасові стосунки з оповідачем-українцем, доки її колумбійський коханий вирішує свої справи в Китаї: «Ми лежимо абсолютно голі на підлозі у квартирі, яку вона винаймає на Оболоні за кошт однієї громадської організації. На столику лептоп, дві пляшки пива, півпляшки горілки, попільничка». Мабуть, саме так воно й буває у вільному світі серед вільних людей: «Вона кохається як шістнадцятирічна дівчинка, віддаючись повністю. Вона кричить, коли кінчає, вона дозволяє відчути себе саме так, як хотів відчути, і сам тим, ким хотів». І, на додачу, фірмові інтонації С.Жадана, яких авторові не так просто позбутись: «Єгипет, Белград, Варшава… ну добре, про них щодня згадують, принаймні у прогнозі погоди. А що робити з Монголією, я вас питаю, що робити з Монголією? Бо насправді нічого не існує – окрім цього міста, цього місця, цієї осені, котра попри все передбачає можливість втечі й завжди залишає у залізничній касі рівно стільки квитків, скільки тобі дійсно потрібно – до твого моря, до твоїх гір, з непоганими шансами на повернення». Якщо цілком усвідомлене наслідування в більшості випадків можна потрактувати як стилізацію та пародіювання, тонку і вибагливу літературну гру, то неусвідомлене епігонство виглядає печально. Д.Лазуткіну здається, що він пише власну художню прозу малих форм, а насправді – він лише відтворює стиль і дух прозових коментарів С.Жадана до його нещодавніх поетичних збірок. Значно притомніше виглядає Д.Лазуткін у якості поета. Тут питань до нього немає жодних: «просто у простір робиться рух / і там де літають теплі цитати / хочеться не розтискаючи рук / з нею / під музику / засинати» («переспавши з жінкою про яку мріяв…»). Ці теплі й прості рядки будуть окрасою будь-якої антології інтимної лірики.

Стосовно оптики імморалізму, то я говорю про неї анітрохи не фіґурально. З одного боку, є оптика упорядника Андрія Краснящих, у якій я помічаю цілком серйозні етичні й мистецькі локуси, але разом із тим тут присутня (на рівні включення до антології творів та їх авторів) і теперішня кон’юнктура. Подібна, здавалося б, апорія – явище цілком об’єктивне, за всієї своєї кричущої суб’єктивности. Втім, упорядникові значною мірою таки вдалося продемонструвати протистояння ліберально-ринкового й іманентно-мистецького дискурсів, а це вже чимало. Маємо також оптику, як засіб і приладдя (як фактуру й джерело мистецької інспірації), що присутні одразу в двох творах, у новелі К.Тумаєвої «Секс як мистецтво» та в уривках із роману В.Шепєлєва «Бытовые неудобства и удивительные приключения». Але навіть не це головне, бо є ще оптика людської свідомости, – як давня-найдавніша ідея трансформації профанно-побутового у піднесено-мистецьке. Від оповідачки К.Тумаєвої дізнаємося наступне: «Тут, власне, усе й перейшло із області сексу в стан внутрішнього мистецтва, а потім хтось із нас запропонував це фотографувати. Із усього арсеналу фотоприладів у наших руках опинилася звичайна цифрова мильниця, якою ми робили банальні фотографії, без жодної композиції, подекуди зі спалахом, не звертаючи уваги на кольори та задні плани. У нас збиралася колекція найгидотніших фотографій усіх часів, і вони множилися непомірно. Наступним кроком було моє усвідомлення цих фотографій, перезавантаження їх у цей світ. Тоді, коли жорсткий диск мого ноутбука почав нагадувати збірку порнухи, я раптом сумістила їх і моє внутрішнє мистецтво. Мене щось ніби штовхнуло, і я знову почала писати картини. Ні, я не перемальовувала фотографії, я використовувала їх суть». Світ по той бік оптики – це світ за склом, якого не можна торкнутись руками, – хіба що поглядом і почуттями, відчуваючи тиск усе нових і найновіших нападів найстрашнішої ностальґії, – туги за остаточно втраченим раєм дитинства. Залишається імітувати колишню дитячу гру, і все б нічого, але з грою в дорослому віці пов’язана одна серйозна проблема: людину не можна змусити гратися і бути при тому щасливою; гра має сенс лише в колі вільних людей. А ми вже такими не є, про що нам і нагадує харків’янин Віктор Шепєлєв: «Порнофотограф – хорошая работа, не хуже, чем любая другая, даже лучше. Теперь как в детстве: забавная игра, и надо просто играть в это; где тебя поставили – там и играй, и все остальные тоже так же. Девочки, у которых в игре такая роль, снимают трусики. И можно не отворачиваться, если по-кабутке, по-игровому должен смотреть, как они снимают эти свои трусики. И вот, когда их так много, они все разные, и каждый день другие, и даже одна и та же каждый день другая, потому что вне игры она как-то еще и живет, тогда и наступает, “как в детстве”. И женщина не просто избыточная оболочка вокруг своей pičy, а нечто вполне уловимое и очень, очень любопытное. <…> И уже почти не хочется трогать руками вот это все, что с другой стороны объектива». Залишається хіба що додати, що й Сергій Жадан свої розлогі роздуми про любов у новелі «Порно» завершує майже песимістично: «Адже що не говори, головне – це зберігати її у себе в серці – це просте здорове почуття, якого ще не торкалися слизькі щупальці і плавники суспільства, яке опирається механічному перебігові часу і яке за сприятливих умов та дбайливого ставлення згодом обов’язково переростає в порно». У цьому давньому й добре всім відомому творі письменник сягає вершин нонконформістського гуманізму, ґрунтовно нами призабутих на шляху становлення лібералізму: «За все потрібно платити, ось ми, певно, і платимо тепер за ту безумну епоху занудним і безбарвним ступором нашого чмошного безчасся. Неправда, що часи не змінюються, ще й як змінюються, ми у свої чотирнадцять-п’ятнадцять бачили янголів на верхівках ворошиловградських териконів, коли поверталися з виїзних матчів нашої улюбленої команди до свого рідного міста, ми відчували, як твердо холонуть діаманти під сосками тридцятирічних жінок, які по п’яні дозволяли себе торкатись, хоч зазвичай нічим добрим це й не закінчувалось, ну, окрім, звичайно, онанізму, ми днями тримались на ногах, переходячи від гуртожитку до гуртожитку, від підвалу до підвалу, від зупинки до зупинки, вдихаючи теплий порох на придорожній зелені і гіркуватий запах цукрової вати на автостанції. Я згоден за це платити, хоч і не маю чим. <…> Що тут скажеш – життя ґрунтовно розмандячило наші веселі піонерські загони, і тим, хто вижив, лишається хіба що жахатись і захоплюватись, спостерігаючи за безумними і кривавими візерунками в небі, о п’ятій ранку, просто над нашими головами». Направду, що після цього скажеш? Ліпше за Жадана в цій новелі здатний говорити хіба що Жадан у своїх поезіях і поемах.

Щодо уривку з незавершеної повісти «Інша радість Альберти» автора сих рядків, то за атональними коментарями ліпше звернутися до харківських критиків-ексцентриків Ігоря Бондаря-Терещенка і Тетяни Трофименко. Як відомо, перший із них (чи то всерйоз і фахово, а чи лише відгукуючись своєю слобідською чергою на мої неґативні рецензії стосовно його незграбних віршів-прози-радіоп’єс) стверджував, нібито мій незавершений роман «Ельза» є цілковито зідраним із «Тропіка Рака» Генрі Міллера. Про арґументи, ясна річ, не йшлося. А вже Т.Трофименко (підозрюю, так і не дочитавши «Тропік Рака» навіть до середини, натомість необачно довірившись експертним висновкам свого великого земляка) в рецензії на «ЛітАкценті» віртуозно наступила на заздалегідь залишені ним олінтерівські граблі. Що, звісно, неприпустимо для серйозного критика. І, все-таки, щодо уривку з моєї повісти, то я міг би (в порядку гуманітарної допомоги харківським зоїлам) підказати джерело, з якого зідрані мої теперішні – чи ще дівчатка, чи вже жінки, – прекрасна Ют і звичайна собі Альберта. Таким джерелом для сумлінного копіювання-списування можна, мабуть, вважати роман Валер’яна Підмогильного «Наташа і Маша», про який він розповів своїм рідним у листі з Соловків від 7-го березня 1936-го року: «З цього місяця я почав писати новий роман – не такий, правда, як мені хотілось би, а такий, для якого в мене є життєвий матеріал. Я писав уже Вам, що він називається “Наташа і Маша” і являє собою повість про двох дівчат; який це роман, важко й сказати, головне в ньому – перевиховання одної з дівчат, але взагалі в ньому є багато чого; з приводу цього свого роману я згадую, як говорилось колись під час гри у фанти: “в этой маленькой корзинке есть помада и духи, ленты, кружева, ботинки…”. Моє завдання – зробити його цікавим і повчальним. Сподіваюсь, що мені буде легше написати його, аніж попередній роман, який коштував мені великих зусиль». Роман письменник не завершив, відмовившись від свого задуму, про що й повідомив у листі від 2-го червня 1937-го року: «Відносно мого питання можу повідомити, що роман “Наташа і Маша”, який я почав був писати, в мене не вийшов. Я писав вам, що цей роман я хотів написати більше для розваги, а вийшло, що писати його так само важко, як і що-небудь серйозне, а річ незначна. Я написав п’ять розділів і кинув без усяких сумнівів. Наташу і Машу можна вважати мерцями». Роман, отже, втрачено; зміст його мені невідомий, але тим не менш, – була би донецька людина, а справу слідчий харківський зоїл уже якось із себе видушить-пошиє. (Не забувши, якщо його ласка та щонайменша притомність, і про такий от мій віршик: «поший мені саван білий-білий, / швацька машино смерти; / поший мені саван такий красивий, / як у моєї Альберти…». Бо значно продуктивніше шукати додаткові артефакти уявного літературного злочину в творах самого письменника, ніж нюшити-скребти по чужинецьких коморах). Не говорячи вже про те, що прекрасну Ют я міг безсоромно злизати з назви поетичної збірки Юрія Яновського «Прекрасна УТ». Але досить на сьогодні підказок, все інше харків’яни відшукають самотужки.

Підсумую. Незважаючи на буйних німців, американців, поляків, чехів, італійців, росіян і українців (світ таки направду виглядає ґлобалізованим і скрученим у тугий безнадійний вузол), – у цій книзі немає нічого, що становило б загрозу суспільній моралі. Тут немає нутряно-натуралістичних абзаців Степана Процюка і сестер Черніньких, немає й моєї страшної новелі «Риби». Та й загалом, «мacht nichts», – як говорить героїня з роману А.Мільштейна. Поготів, що Юрій Косач у оповіданні «Талісман» (початок 1950-х рр.) застерігав: «Нехай ніхто не присягається чортом, що не знадить його більше маріння про терпку кволість плоті. Людина є людиною, гіркість гріху для неї – раювання». Анрі Пуанкаре був іще відвертішим, визнавши, що порнографія для дорослих – це те саме, що казки для дітей. І що, хтось наважиться звинувачувати його у замаху на суспільну мораль чи піддавати забороні на теренах нашого заповідника? Не смішімо людей. Бо ці люди уже навіть не опостінь і не десь далеко, – вони зовсім поруч із нами, у синхронізованому споживанні послуг і розваг, зокрема, й ризикованих чи пак, гріховних.