Re: цензії

05.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, мов цвяхи, вийняті з долонь
Пароль до вирію
30.10.2024|Михайло Жайворон
Воскресіння у слові
30.10.2024|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук, Уповноважений із захисту державної мови
«Хотіла б я піснею стати...»
28.10.2024|Олена Даниліна, філологиня, письменниця, арттерапевтиня
У війни не дитяче обличчя
27.10.2024|Євгенія Юрченко
Драматично-поетичний світ Ігоря Павлюка
25.10.2024|Ігор Чорний
Примари минулого
20.10.2024|Євгенія Юрченко
Пан на своїй землі
19.10.2024|Антоніна Царук, м. Кропивницький
Видобувач поезії з буднів
17.10.2024|Альона Радецька, поетеса, літературна критикиня
Трансформація життєвих істин — шлях до самопізнання

Re:цензії

Дитячі ігри в психіатрів

Сашко Завара. IQ = FAQ (Історія Хворого розуму). — Київ: Видавництво Жупанського, 2013.

Чи доводилося вам коли-небудь вивчати історії хворого розуму? Сашко Завара обіцяє, що всього-на-всього за 32 гривні (такою є приблизна ціна книжки в книгарнях) ви отримаєте цю унікальну можливість. Збрехав. Звісно, кожен письменник бреше, створюючи той чи той художній твір, він не може не брехати, але брехня про те, що ти отримаєш  від процесу читання, – то інша річ. Хоча, може, автор не винен. Може, то все видавництво з його піарними ходами.

Отже, мені яко читачу обіцяли наступне: «Ця книжка скаламутить і підніме із дна вашої свідомості всі нічні жахи, таємні пристрасті і бажання. Це все ваші думки. Але ви ніколи і нізащо у цьому не зізнаєтесь». Ну як таке може не зацікавити? Хтось знає мої потаємні бажання і зараз виставить їх на привселюдний огляд. Виявляється, автор глибоко проник у підсвідомість своїх героїв, що не залишить байдужим читача. І знову збрехали. Хоча може, то був кітч? Тоді можна порадити автору почитати книгу Т. Гундорової «Кітч і література». Хоча би для того, аби зрозуміти, який то справжній кітч. Бо заклики на звороті книги суперечать анотації: «Це реальність, препарована гострим лезом авторського погляду. Це так, ніби розпороти тонкий шар суспільної моралі і виставити на привселюдний огляд те, що криється всередині».

Отже, автор начебто переслідував високу і світлу мету: показати нам наші суспільні болячки, не боячись гніву та обурення суспільної рефлексії, що «спустить всіх собак, закидає гранатами, обставить парканами і оголосить катастрофою національного значення». Саме це все і хотів донести автор читачу. Не вийшло. Не закидають камінням, не проклянуть і не спалять книгу. Немає «літературного порно», немає нічого, що могло би обурити чи знервувати, окрім хіба що витраченого на книгу часу.

Почнемо з жанру. Тут важко визначитися. Не дотягує воно ні до повісті, ні навіть до оповідання, бо немає чітко виписаного сюжету. То швидше такий собі солідно-грубенький синопсис майбутнього твору. Цілком можливо, що й хорошого. Але на книзі зазначено: «роман». От я би подавала позов до суду за це, бо так ображати честь і гідність цього жанру не можна. І свідчить воно про авторову безграмотність (так і хочеться порадити регулярно перечитувати літературознавчий словник), а не про оригінальність. Хаотичні шматки реально-нереального, поспіхом прилаштовані один до одного – саме так можна визначити жанрову приналежність цього тексту.

Герої. Їх тут аж… один. Ну звісно, так в романах і мусить бути: один нещасний герой, відсутність розвитку характеру. Для чого щось ускладнювати? Прийшов із небуття, пішов у забуття. Зрештою, немає сюжету – немає персонажів, адже сюжет – це саме те, що рухає героями у прозі і дає їм шанс на розвиток.  

Герой цього твору – Вітя Пєчєнька, «двадцятип’ятирічний модно неголений мажор, у вузьких світлих джинсах та стильному піджачку «от кутюр». Він бізнесмен, журналіст та письменник. А як потім виявляється, ще й служитель таємного культу та маніяк-убивця. У нього є один серйозний недолік: він забагато розмірковує, рефлексує, шукає відсутнього чорного кота у чорній кімнаті. Часто автор показує його у замкнутому просторі, з якого той не хоче чи не може вирватися. Майже сучасний Обломов, якби про нього нормально написали. Як може цей персонаж зацікавити читача, якщо він не цікавий його творцю?

Автор мусить любити персонажа, незважаючи на те, чи той позитивний, чи негативний і виписати його художньо здоровим. Олді в есеї «Сценічність персонажа, або Як оживити образ» писали, що не обов’язково подавати цілісну біографію героя, головне, аби за персонажем вчувався загальний настрій, загальний емоційний фон. Біографічна докладність та щирість не є запорукою життєздатності персонажа. Персонаж оживає завдяки якомусь неочікуваному фактору, завдяки змінам, що з ним мають відбуватися протягом твору. Але якщо Пєчєнька тільки їсть, пише, медитує, говорить, зустрічається з кимось, тобто автор фіксує тільки його зовнішні фізичні стани, то про повнокровного персонажа годі й говорити.  

Ні-ні, автор пробував попрацювати над характером свого персонажа. Навіть намагався дати екскурс в його нелегке невротичне дитинство. Що тут скажеш? Якби наш автор любив С. Процюка (маю на увазі творчість), читав би його прозу, то зрозумів, що  психоаналітичний дискурс – то не зовсім те, що вийшло у нього. Також у Процюка варто було би повчитися і створенню персонажів такого типу. Хоча знову ж таки, якщо то був іронічний дискурс, він якось не прочитався. Може, варто було повчитися, як до прийому іронії вдавався Андрухович у своїх перших романах?

Не вийшло в автора ні виписати персонажів, ні змалювати «темну сторону людської душі», ні дослідити «історію хворого розуму». Мабуть, для таких серйозних тем треба більше письменницького досвіду або письменницького чуття. Ігри в психіатра обмежилися дитячим бавлянками у лікаря. Бо нема ні дослідження хворого розуму, ні історії хвороби, ні порад щодо лікування та пропедевтики.

Проте не все так безнадійно. Книга легко читається, авторові вдається навіть зацікавити, але книга незавершена, тому у фіналі виникає певне розчарування, бо усе читання не мало смислу. І стає шкода автора, шкода його героя Пєчєньку, якому так і не дали права на реалізацію як персонажу.

Не безнадійно воно ще й тому, що це не є графоманські вправляння, то просто річ, яка не зовсім вдалася, бо так і залишилося нез’ясованим, а що ж автор хотів сказати своїм твором, окрім того, що намагався епатувати. Але якщо забути про епатаж, почати шанувати своїх героїв та читача, ставитися до слова не як до набору літер, а як до речі сакральної, то все буде гаразд.  



Додаткові матеріали

14.09.2013|20:00|Re:цензії
Наскільки глибокі і темні прірви у наших душах?
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

30.10.2024|14:38
У просторі ПЕН відбудеться зустріч із письменницею Оксаною Мороз у межах Кіноклубу Docudays UA
30.10.2024|13:44
10 причин відвідати Фестиваль “Земля Поетів” у Львові 9-10 листопада
28.10.2024|13:51
Оголошено довгі списки Книги року ВВС-2024
25.10.2024|09:29
Книгарня біля Софіївського парку: "Книгарня "Є" відкрила магазин в Умані
19.10.2024|09:56
Названі лавреати Міжнародного літературного конкурсу прози рукописів «Крилатий Лев»
17.10.2024|12:48
У видавництві “Чорні вівці” розпочався передпродаж підліткового зимового фентезі “Різдвяний експрес” Карін Ерландссон
17.10.2024|11:55
Розпочався конкурс на здобуття премії Drahomán Prize за 2024 рік
17.10.2024|11:33
Що читає Україна?: аналітика по областям
17.10.2024|11:27
«Liber 24»: як Україна вперше взяла участь у книжковому ярмарку в Барселон
11.10.2024|18:46
Киян запрошують обміняти російськомовні книжки на українські по “шокуючій знижці”


Партнери