Re: цензії

20.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, яких вимагав світ
19.11.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Поети завжди матимуть багато роботи
19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачка
Часом те, що неправильно — найкращий вибір
18.11.2024|Віктор Вербич
Подзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Діалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
Розворушімо вулик
11.11.2024|Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
«Але ми є! І Україні бути!»
11.11.2024|Ігор Фарина, член НСПУ
Побачило серце сучасніть через минуле
10.11.2024|Віктор Вербич
Світ, зітканий з непроминального світла
10.11.2024|Євгенія Юрченко
І дивитися в приціл сльози планета

Re:цензії

Дитячі ігри в психіатрів

Сашко Завара. IQ = FAQ (Історія Хворого розуму). — Київ: Видавництво Жупанського, 2013.

Чи доводилося вам коли-небудь вивчати історії хворого розуму? Сашко Завара обіцяє, що всього-на-всього за 32 гривні (такою є приблизна ціна книжки в книгарнях) ви отримаєте цю унікальну можливість. Збрехав. Звісно, кожен письменник бреше, створюючи той чи той художній твір, він не може не брехати, але брехня про те, що ти отримаєш  від процесу читання, – то інша річ. Хоча, може, автор не винен. Може, то все видавництво з його піарними ходами.

Отже, мені яко читачу обіцяли наступне: «Ця книжка скаламутить і підніме із дна вашої свідомості всі нічні жахи, таємні пристрасті і бажання. Це все ваші думки. Але ви ніколи і нізащо у цьому не зізнаєтесь». Ну як таке може не зацікавити? Хтось знає мої потаємні бажання і зараз виставить їх на привселюдний огляд. Виявляється, автор глибоко проник у підсвідомість своїх героїв, що не залишить байдужим читача. І знову збрехали. Хоча може, то був кітч? Тоді можна порадити автору почитати книгу Т. Гундорової «Кітч і література». Хоча би для того, аби зрозуміти, який то справжній кітч. Бо заклики на звороті книги суперечать анотації: «Це реальність, препарована гострим лезом авторського погляду. Це так, ніби розпороти тонкий шар суспільної моралі і виставити на привселюдний огляд те, що криється всередині».

Отже, автор начебто переслідував високу і світлу мету: показати нам наші суспільні болячки, не боячись гніву та обурення суспільної рефлексії, що «спустить всіх собак, закидає гранатами, обставить парканами і оголосить катастрофою національного значення». Саме це все і хотів донести автор читачу. Не вийшло. Не закидають камінням, не проклянуть і не спалять книгу. Немає «літературного порно», немає нічого, що могло би обурити чи знервувати, окрім хіба що витраченого на книгу часу.

Почнемо з жанру. Тут важко визначитися. Не дотягує воно ні до повісті, ні навіть до оповідання, бо немає чітко виписаного сюжету. То швидше такий собі солідно-грубенький синопсис майбутнього твору. Цілком можливо, що й хорошого. Але на книзі зазначено: «роман». От я би подавала позов до суду за це, бо так ображати честь і гідність цього жанру не можна. І свідчить воно про авторову безграмотність (так і хочеться порадити регулярно перечитувати літературознавчий словник), а не про оригінальність. Хаотичні шматки реально-нереального, поспіхом прилаштовані один до одного – саме так можна визначити жанрову приналежність цього тексту.

Герої. Їх тут аж… один. Ну звісно, так в романах і мусить бути: один нещасний герой, відсутність розвитку характеру. Для чого щось ускладнювати? Прийшов із небуття, пішов у забуття. Зрештою, немає сюжету – немає персонажів, адже сюжет – це саме те, що рухає героями у прозі і дає їм шанс на розвиток.  

Герой цього твору – Вітя Пєчєнька, «двадцятип’ятирічний модно неголений мажор, у вузьких світлих джинсах та стильному піджачку «от кутюр». Він бізнесмен, журналіст та письменник. А як потім виявляється, ще й служитель таємного культу та маніяк-убивця. У нього є один серйозний недолік: він забагато розмірковує, рефлексує, шукає відсутнього чорного кота у чорній кімнаті. Часто автор показує його у замкнутому просторі, з якого той не хоче чи не може вирватися. Майже сучасний Обломов, якби про нього нормально написали. Як може цей персонаж зацікавити читача, якщо він не цікавий його творцю?

Автор мусить любити персонажа, незважаючи на те, чи той позитивний, чи негативний і виписати його художньо здоровим. Олді в есеї «Сценічність персонажа, або Як оживити образ» писали, що не обов’язково подавати цілісну біографію героя, головне, аби за персонажем вчувався загальний настрій, загальний емоційний фон. Біографічна докладність та щирість не є запорукою життєздатності персонажа. Персонаж оживає завдяки якомусь неочікуваному фактору, завдяки змінам, що з ним мають відбуватися протягом твору. Але якщо Пєчєнька тільки їсть, пише, медитує, говорить, зустрічається з кимось, тобто автор фіксує тільки його зовнішні фізичні стани, то про повнокровного персонажа годі й говорити.  

Ні-ні, автор пробував попрацювати над характером свого персонажа. Навіть намагався дати екскурс в його нелегке невротичне дитинство. Що тут скажеш? Якби наш автор любив С. Процюка (маю на увазі творчість), читав би його прозу, то зрозумів, що  психоаналітичний дискурс – то не зовсім те, що вийшло у нього. Також у Процюка варто було би повчитися і створенню персонажів такого типу. Хоча знову ж таки, якщо то був іронічний дискурс, він якось не прочитався. Може, варто було повчитися, як до прийому іронії вдавався Андрухович у своїх перших романах?

Не вийшло в автора ні виписати персонажів, ні змалювати «темну сторону людської душі», ні дослідити «історію хворого розуму». Мабуть, для таких серйозних тем треба більше письменницького досвіду або письменницького чуття. Ігри в психіатра обмежилися дитячим бавлянками у лікаря. Бо нема ні дослідження хворого розуму, ні історії хвороби, ні порад щодо лікування та пропедевтики.

Проте не все так безнадійно. Книга легко читається, авторові вдається навіть зацікавити, але книга незавершена, тому у фіналі виникає певне розчарування, бо усе читання не мало смислу. І стає шкода автора, шкода його героя Пєчєньку, якому так і не дали права на реалізацію як персонажу.

Не безнадійно воно ще й тому, що це не є графоманські вправляння, то просто річ, яка не зовсім вдалася, бо так і залишилося нез’ясованим, а що ж автор хотів сказати своїм твором, окрім того, що намагався епатувати. Але якщо забути про епатаж, почати шанувати своїх героїв та читача, ставитися до слова не як до набору літер, а як до речі сакральної, то все буде гаразд.  



Додаткові матеріали

14.09.2013|20:00|Re:цензії
Наскільки глибокі і темні прірви у наших душах?
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

21.11.2024|18:39
Олександр Гаврош: "Фортель і Мімі" – це книжка про любов у різних проявах
19.11.2024|10:42
Стартував прийом заявок на щорічну премію «Своя Полиця»
19.11.2024|10:38
Поезія і проза у творчості Теодозії Зарівної та Людмили Таран
11.11.2024|19:27
15 листопада у Києві проведуть акцію «Порожні стільці»
11.11.2024|19:20
Понад 50 подій, 5 сцен, більше 100 учасників з України, Польщі, Литви та Хорватії: яким був перший Міжнародний фестиваль «Земля Поетів»
11.11.2024|11:21
“Основи” вперше видають в оригіналі “Катерину” Шевченка з акварелями Миколи Толмачева
09.11.2024|16:29
«Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків» — книжка для сміливих розмов від авторки блогу «У Трусах» Анастасії Забели
09.11.2024|16:23
Відкриття 76-ої "Книгарні "Є": перша книгарня мережі в Олександрії
09.11.2024|11:29
У Києві видали збірку гумору і сатири «СМІХПАЙОК»
08.11.2024|14:23
Оголосили довгий список номінантів на здобуття Премії імені Юрія Шевельова 2024 року


Партнери