Час – трагічний і по-своєму величний. Тим паче, саме в таку добу, варто ще раз говорити про істинне і мілке, про наші справжні  бажання і наші  десятиліття життя як відмову від справжніх бажань.

Скільки ми чули всіляких історій про те, як:

– у хоспісах, цих місцях, де все закінчується, люди найбільше шкодували за тим, що не йшли у своєму житті за почуттями, а підкорялися розуму, відмовившись від власного кохання;

– у наших багатоповерхівках, цих місцях, де все триває, скільки (хто це може насправді порахувати?) відбувається безкровних драм  розтліну наших душ компромісами і нелюбов′ю? І ви добре знаєте, згадуючи про власний досвід або  приятельський, що  аніскілечки не перебільшую;

– у наших офісах, вишах , школах чи сільрадах, всюди, де працюємо, цих місцях, де заробляємо «бабло», що , як відомо, перемагає добро, скільки –запитую!? – ви залишили ваших нервів, кращих частинок душі, скільки чеснот у собі розстріляли? 

– а що скажуть люди? ащо ска жутьлюди? ащоска жуть люди?

Ми караємо себе і своїх близьких коханих власною відсутністю чи близьких некоханих власною присутністю. 

Ми труїмо себе стимуляторами, які  є милицями, що допомагають нам жити.

Ми віддані владі неврозу над нами, так і не розуміючи до кінця, що є рабами чогось невідомого і грізного всередині наших душ.

Ми пересуваємося кімнатою, у тапочках і вичовганих спортивках, безсило критикуючи дії влади, чиновників, сусідів, будь-кого.

Ми істерично патріотствуємо у соціальних мережах, не розуміючи, яким кумедним виглядає наш гнів чи наші поради тим, хто, принаймні, повноцінно проживає власні життя .

Ми стискаємо кулачки і закусуємо губи, гніваючись на несправедливість світу(яка таки існує), але самі нічого не робимо  для її усунення.

Чи запалили ми нашими думками чиюсь молоду душу?  Що ми нині зробили не для власного кубельця, а для України?

Ми помилково думаємо, керовані підсвідомим відчуттям власного світоцентризму,  що всі лише і займаються спостереженнями за нашими діями і думками. Для чого? Як це? Для  осуду, глуму, несприйняття!

А потім, коли застосовувати алегоричний образ, на кладовищах бовваніють  не дати із реальними народженнями і смертями, а , до прикладу:

– А. жив 80 літ, із них прожив два;
– Б. жила 60 літ і прожила 60 літ;
– В. жив 58 років, прожив останні 10;
– Г. жила 76 років, але так і не народилася для життя.

Так, є люди, які відчувають петлю власного безрадісного існування – і таки віднаходять себе справжнього. Не приведи Господи нікому із нас прожити так, як ця алегорична Г., під якою ми легко впізнаємо багатьох наших знайомих чи приятелів, що існують, імітуючи життя.

Бо що може бути моторошніше від зімітованого, але непрожитого, життя?....

Степан Процюк