Колись, у буремні 90-ті, Степан Процюк разом з Іваном Ципердюком та Іваном Андрусяком заснували літугруповання «Нова дегенерація», яке стояло біля витоків українського постмодерну. Увійшовши у велику літературу, як поет, з часом перейшов від поезії до прози. На даний час у своєму доробку івано-франківський письменник має більше десяти психологічних романів на різну тематику. Підсумовуючи розмисли про "психіатричну трилогію" «Інфекція. Жертвопринесення. Тотем, письменник Олег Соловей називає Степана Процюка "останнім із могікан серйозного ставлення до літератури. Літератури, апріорі не призначеної для великих накладів, позаяк суспільство уже ґрунтовно відучене від серйозного читання й осмислення своєї доби, життя, смерти, чести, добра, зла, пам’яти та інших, таких вагомих колись у людському житті, понять".

— Пане Степане, запитання не нове, але все ж… Ви дебютували у літературному світі як поет й один із засновників літгурту «Нова дегенерація», а вже згодом поступово перейшли на есеїстику та романістику. У своїй книжці есеїв «Аналіз крові» Ви пояснюєте це відчуттям, що поезія для Вас вичерпалась. А в одному з інтерв’ю згадуєте, що настільки зненавиділи вірші, що певний час їх навіть не читали. А наразі немає бажання повернутись до поетичної творчості?
— У кожній любові є трохи ненависті, пані Ірино, а в кожній ненависті є трохи любові. У мене є розгорнута відповідь на ваше складне і болюче для мене запитання — це мій роман «Жертвопринесення».

Я не міг зненавидіти поезію, бо це би означало зненавидіти своє поетичне минуле. Швидше можна відповісти словами Франка: «Я ж не люблю її з надмірної любові». Варто пояснити, що у таких , на жаль чи на щастя, пристрасних людей, яким є і я , ніколи нема одновимірності, до прикладу, сліпої любові чи холодної дистильованої ненависті.

Щоб повернутися до поетичної творчості, бажання є замало. Треба, щоб повернувся, але не в пародійних формах, стан душевної свіжості і особливого замилування чи особливої чутливості до світу. Проза чи есеїстика теж потребує значної душевної сили, але не із таким експресивно-юнацьким забарвленням, як поезія. Окрім того, напевно, є ще якісь причини, сховані у моїй підсвідомості і поки що недоступні для осмислення…

Фото Степан Процюк/Facebook

— Вас називають майстром психоаналітичної та екзистенційної прози. Однією з тем Ваших есе — це страх смерті, який рухає людьми, як основа усіх неврозів. Як Ви прийшли до цієї теми? 
—  У одній із моїх книжок есеїстики, «Тіні з′являються на світанку», «найтовстіше» есе так і називається —«Страх смерті».

Іро, неможливо взагалі відповісти, чому одні люди стають письменниками, а інші —до прикладу, танцюристами чи математиками. Неможливо вивчити на письменника — не допоможуть жодні спеціальні факультети. Бо це або є, або нема. Якщо цей дар є, його можна, безперечно, розвивати і шліфувати. Якщо нема — не допоможе ціла когорта інших письменників чи професорів-гуманітаріїв, які будуть читати новобранцям лекції «Як стати письменником?»

Так само і з моїм захопленням психоаналізом, що наклало значний відбиток на творчість. Нагадаю лише, що у старших класах я хотів стати лікарем-психіатром, бо слово «психоаналітик» тоді не було в активному обігу. Щоб відповісти чесно і вичерпно на це запитання, треба знайомитися з усіма нюансами моєї біографії, починаючи від немовляти…

— Психологи часто жартують, що усіх людей умовно можна поділити на невротиків і психопатів. Як письменник, який цікавиться психоаналізом, чи згідні Ви з таким поділом? 
— Але я лише письменник, а не вагар, що може виміряти відсоток невротиків і психотиків. До речі, невротиків завжди більше, бо майже кожен із нас має — коли бути чесним із собою — якісь «відхилення» від так званої «норми».

В нашій ментальності усталилася думка, що не соромно, коли болить рука чи задниця, але соромно мати душевний біль. Не кажу, що душевний біль — це щастя. Але людина, яка має душевну черствість, є дуже глухою до навколишніх і навколишнього. Можна навіть захистити невротиків .Адже невроз — це якоюсь мірою бунт супроти отваринення людини. Невротики завжди до патологічності чесні… Страждання шліфує нас — звісно, якщо воно не надмірне, бо тоді воно ламає людину.

Зрештою, я присвятив цій темі дві книжки есеїстки «Аналіз крові» і «Тіні з′являються на світанку». Там сказано докладніше…

Фото Іра Вівчар/Facebook

— У Вашому доробку є трилогія психографій — це «Маски опадають повільно», «Троянда ритуального болю» та «Чорне яблуко», де Ви подаєте абсолютно оригінальне, психоаналітичне потрактування біографій та творчості таких українських письменників, як Володимир Винниченко, Василь Стефаник та Архип Тесленко. Відомо, що своєрідним поштовхом до написання подібної літератури у Вас стало прочитання патобіографії Августа Стріндберга, написаної шведським письменником та лікарем Карлом Ясперсом. З якими труднощами Ви стикнулись в процесі роботи над власними романами?
— Спершу дякую за добре слово про ці мої три романи. Я присвятив їм більше чотирьох літ свого життя, коли треба було, самовіддано і відречено, пишучи ці книги, жити всіма нюансами біографій спершу Василя Стефаника, а відтак Володимира Винниченка й Архипа Тесленка.

Це були навіть не труднощі, а намагання реконструювати душевне минуле іншого, особливо, якщо той інший був видатним письменником, як-от Стефаник чи Винниченко, чи незаслужено забутим, як Архип Тесленко, життя якого мені доводилося реконструювати у книжці із часточок реальності та розпачливої сугестії його творчості

Неможливо повністю відтворити життя іншої людини. Ми часто навіть себе добре не знаємо… Я намагався уникати крайнощів авторського суб′єктивізму. Також моїм надзавданням була не лише традиційна біографія (хоча я не відступав від фактів), а біографія серця, біографія пристрастей, коли хочете. З цим було мені по-своєму найважче. Творів такого жанру українська біографістика, на думку багатьох критиків, ще не мала. Ми багато сперечалися із Василем Теремком, директором «Академії», але таки, спільними зусиллями, відродили серію «Автографи часу», яка зараз є доволі популярною.

— Нещодавно вийшла друком Ваша книжка «Трикутник». Ця добірка — це три боки Вашої творчості. Чому саме роман «Інфекція» увійшов до нього? 
— Роман «Інфекція» — це мій перший роман, який я писав у порожніх вечірніх або суботніх чи недільних аудиторіях Прикарпатського універу, навіть десь по кав′ярнях. Частково вдома вночі на кухні (у нас тоді було двоє малих дітей, однокімнатка). Потім до нього привернув увагу Іван Михайлович Дзюба, наполігши, щоб роман тоді 38-річного письменника був номінованим на Шевченківську премію(якої я, на щастя, не отримав, та і не міг отримати). Роман вийшов тоді у львівській «Піраміді», завдяки сприянню Юрія Винничука.

А «Трикутник» — три кути моєї творчості — прозовий, есеїстичний та публічний (маю на увазі інтерв′ю) видав«Український пріоритет», видавництво Володимира Шовкошитного та Лілі Максименко. Річ у тім, що у серпні мене очікує перших 50 літ (Посміхається. —  Авт .). Ліля Максименко, яка ще є і шанувальницею моєї творчості, вирішила зробити такий «книжковий «мікс» до мого ювілею. Шовкошитний її підтримав. Окрім роману, у книжку ще входить передмова пані Максименко, десятки світлин із мого життя, мої нові короткі есе та кілька інтерв’ю зі мною.

Сприймається всіма читачами органічно і зацікавлено. Не буду надто заглядати вперед, але при певному збігу обставин саме ця книга може розійтися найбільшим наразі для моїх книг накладом.

— У романі «Інфекція» є такі слова: “Ви, українці, інфіковані, слабуєте національним СНІДом, ще трошки — й інфекція запустить отруйні щупальця метастаз, а ви далі будете співати про пришелепкуватого хлопця, що розпрягає і запрягає коні, і хвацько вибиває лакейського малоросійського гопака”. Наскільки хвороба все ж таки вразила українців? Адже на тлі останніх подій можна сподіватись, що нація поволі виліковується. 
—  Іро, ви ж розумієте, що лише сильний біль і, вибачте, пафос, патріотичні почуття, рухали мною, сином політв’язня, коли я писав такі і подібні рядки в «Інфекції». З одного боку, критика називала цей роман «романом національної честі», з іншого, дорікала мені у надмірному критицизмі гірших рис нашої ментальності.

Потім був помаранчева революція, нові розчарування, хунта Януковича. Здавалося іноді, що це вже кінець для України. Зараз я теж обережно хочу сподіватися і робити для того все, на що я здатний, як письменник і громадянин, щоб нація, яка на очах стала політичною, об’єднаною ідеалами свободи і демократії, вилікувалася. Кожен громадянин України, адекватний часові, зараз думає подібно до мене. Не все так просто, ох, не все —але маємо могутній шанс на відродження і звільнення. Боже, допоможи нам у цій шляхетній меті, за яку було пролито так багато української крові!.

— Вашу прозу не можна назвати м’яким чтивом. Подекуди сатира переходить у сарказм, відвертість авторських відступів вражає. Як от, наприклад, уривок з роману «Тотем»: «Твоє ім’я Віктор, себто переможець. Частенько ім’я насміхається над власником: скільки нудить світом понуро-депресивних василів, у яких від царського і достойного хіба що присмеркове сяєво імені, чи слізливих невдах-петрів, що компрометують стоїчне наймення. І несть числа мартирологу змарнованих і занечищених імен, котрі не в силі підігрівати свої м первісним світлом дрібненьку мету і куці помисли їхніх носіїв». Вам ніколи не закидали, що Ви — мізантроп?
— Чому Ви так подумали? Письменник не може бути мізантропом. Мені багато що «закидали», як закидають ті, що переважно вдатні лише молоти язиком. Потім, Ви ж знаєте, що висмикнутий уривок із роману не дає жодного уявлення про роман, який уже, до речі, перекладений на кілька іноземних мов — і швидко про це буде більше інформації, тобто, коли переклади будуть втілені у книги.

Відвертість авторських відступів — це, по-вашому, погано? Таки зуміли, Іро, придумати мені провокативне запитання, яке мене по-своєму зачепило (Сміється. —  Авт .) Тепер до Вас запитання — чому вам не сподобалися міркування про імена? Де ви там побачили людиноненависництво?

Я намагаюся бути терпимим до всіх і не лише терпимим — толерантним. Важко прощати лише зради. Але і це можна зрозуміти, бо людина занадто слабка і крихка істота. Кожна пристрасть із негативним присмаком стоїть ближче до її протилежності, ніж байдужість. У якомусь вимірі ненависть майже дорівнює любові…

— Міф — це одна зі складових літератури. А чи потрібні міфи у житті суспільства чи, навіть, однієї людини? Чи можна сказати, що кожна людина — це невеликий міф? Адже ми часто граємо якісь ролі, відповідно до ситуацій.
— Це складне й обширне питання, але думаю, що у житті суспільства міфи є такими ж важливими, як у кожному приватному житті. Тільки міфи держав — різні, і міфи людей — теж різні.

Між людьми більше спільного, ніж відмінного. Це ще сказав Юнг та інші мислителі. Міфи і ролі, легенда і маски, тонке відчуття архетипного і блазенське кривляння — це все, погодьтеся, різні речі. Важливо не плутати міфобіографії знаменитостей, ореол романтичної міфологізації навколо них і наші ролі, наш більш вдалий чи менш вдалий театр на життєвону кону…

— Існує думка, що письменник повинен орієнтуватись на читача, бо саме для нього він пише. Чи не є це першим кроком для перетворення на письменника для мас, бо саме таким чином можна заробити на письменництві? Як Ви ставитесь до такої комерціалізації літератури?
— Як казав мій духовний приятель із минулих віків філософ Сенека, «бійся подобатися натовпові». Про заробіток на письменництві сміливо і виклично завжди говорить Андрій Кокотюха, автор десятків книг. Кожен із письменників, думаю, цю певну дилему вирішує індивідуально.

Щодо мене, то пріоритетом завжди є те, чи маю щось сказати читачеві. Це не означає, що я ненавиджу гонорари від книг (Посміхається. —  Авт .) — адже злиденний письменник не напише нічого вартісного. Але найперше — коли можеш не писати, не пиши, за Толстим. Тим паче, тільки безумець може сподіватися розбагатіти від написання книг всі ці роки в наших національних реаліях.

Вибачте автоцитату — якщо ви вже згадували про мої вірші — «У кімнаті гостює ідеалізм». Ідеалістичні та непояснимі спонуки писання завжди переважали у мені — і це двістівідсоткова правда…

Фото Буквоїд/Facebook

— Вам належать слова: «Кількість книжок не є мірилом літературного успіху». Але є письменники, які вважають інакше. А що Ви вкладаєте у поняття «літературний успіх»?
—  Відчуття внутрішньої гармонії. Для мене слова «успіх» і «щастя» — це значною мірою синоніми.

Недавно говорили про публіцистку чи то вчену, здається, із. Південної Кореї, яка написала більше двадцяти книг про щастя — і наклала на себе руки. Можна написати і сто книг, але не бути щасливим. Чи були щасливими чимало знаменитостей — суїцидників — Гемінгвей, Кавабата, Цвайг, Єсенін, Маяковський, Хвильовий?

Людська слава проминає швидко, як сон. Популярність письменника серед читачів є також річчю вельми вередливою, вже не кажучи про особливості нашого часу, коли література відкинута на задвірки зацікавлень…

«Успіх» не покладеш біля серця, «успіхом» не наситиш душі, яка тужить, «успіх» — це лише сума концепцій нашого чи чийогось мозку. Успіх муляра, що збудував міцну хату, може бути важливішим від фальшивого успіху» так званого світського «лева». Загалом гламуризація мистецтва і культури майже всуціль побудована на фальші і гонитві за заробітками, ледь прикрашеними лоском і єлеєм…

— Ви живете в Івано-Франківську. Чим колишній Станіславів відрізняється від інших міст України? Що Вам у ньому подобається, а що — ні? Це місто Вас надихає?
—  На подібне питання я відповів, написавши есе «Історія одного перетворення», яке вміщено у розділі есеїстики моєї книжки «Трикутник».

Я був і залишаюся прихильником думки, що можуть надихати окремі пейзажі, іноді навіть вулиці, але частіше сил нам додають (чи забирають) інші люди. Зрештою, все зло чи добро — всередині нас.
Щодо Івано-Франківська/Станіславова/Франика, то він пасує для проживання письменникові. Якби я був естрадним співаком (Посміхається. —  Авт .), то мусив би шукати щастя у столиці. А для письменника навіть село може бути відносно нормальним місцем проживання при умові таланту та Інтернету.

Також Івано-Франківськ для мене є доволі таки спокійним містом. Інші міста викликають різні хвилі, а то і вулкан емоцій. Можливо, енергетики Івано-Франківська здаються мені спокійними, бо місто по-справжньому стало мені рідним. Я навіть перестав зважати і думати над тим, хто і як ставиться до того, що я роблю (Посміхається. —  Авт .)

— Кажуть, що після завершення роботи над твором, письменники нерідко відчувають спустошення, навіть депресію. Чи бували у Вас такі стани і як Ви з цим боретесь? Поділіться, будь ласка, секретом з читачами «Вікон», адже при сучасному темпі життя депресія має всі шанси стати нормою людського існування.
— Так, я маю такі досвіди. Можливо, такі стани виникають через нервові перевитрати під час написання, надмірні емоції і високу шкалу очікування, нехай підсвідомого, що ми пишемо якусь мегакнигу.

Тоді я згадую про те, як багато книг припадає порохом у бібліотеках? як багато славетних письменницьких імен через сто літ або і менше читають лише фахівці? як проходить земна слава навіть у новітніх кесарів чи олігархів? І розумію, що вищий сенс життя — не у тому, скільки ти написав книг, а у тому, чи тобі завжди було і є добре із самим собою.

У мене є пропозиції, є замовлення, але вже намагаюся ставитися до написання книг, безумовно, відповідально, але і по-філософському. Тобто, роблю те, що можу, а там — будь, що буде.

Депресія розростається, адже більшість із нас не вміє правильно жити…

— Кажуть, що людина мислить стереотипами. Так вона економить свої зусилля під час формування картини світу. І це можна помітити у всьому, і в літературі теж. А як Ви вважаєте, чи варто з ними боротись?
— Стереотипи — і добре, і погано. Це залежить від конкретики ситуації. Коли ми допомагаємо перейти через дорогу старенькій бабусі, це теж можна назвати стереотипом, правда? Але ж це прекрасний стереотип чи то поведінкова модель. А коли ми, спаралізовані багатолітнім стереотипом, далі думаємо, що росіяни — це наші брати, а в той час «брати» крадуть території і дестабілізують ситуаціїю, то… Усього віджилого варто позбуватися, залишаючи місце для винятків і не сприймаючи будь-яку ситуацію у чорно-білих тонах..

І ще. Те, що для одного їжа, для іншого — отрута. Допомогти перейти дорогу бабусі може дівчина, а може — старий чоловік. У першому випадку перейдуть швидше. У другому — повільніше, важче і навіть із можливими ризиками. Нема однозначних вирішень у однозначних відповідей. Все тече і змінюється.

— Скоро, у серпні, Ви святкуватимете перший серйозний ювілей — 50 років. Чи виникало у Вас бажання зробити своєрідний підсумок того, що вже зроблено, і чого ще можна досягти?
—  Іро, не перебільшуйте серйозність цього ювілею (Посміхається. —  Авт. ). Нехай ієрархіями того, що я зробив, займаються інші. Мені ще десять літ тому деякі колеги радили спочивати на лаврах, казали, мовляв, сорок років — серйозний ювілей, ти багато зробив, Степане.

Але я не послухав поради відпочинку чи підсумку — і за цих десять літ написав три романи про письменників(Стефаника, Винниченка і Тесленка), трилогію для підлітків про перше кохання Марійки і Костика, ще одні оповідання для підлітків, дві книжки есеїстики, дві нові повісті, роман «Десятий рядок», разом — одинадцять нових книг, кожна із яких має своїх вірних або і часом фанатичних читачів. Це не перебільшення, повірте.

Сподіваюся, що мені вдасться ще дещо зробити — мій вік є певним розквітом для можливостей письменника.

— Щиро дякую за розмову.

Розмовляла Ірина ЧЕРВІНСЬКА, засновник літературної студії “Ка-Ма-Лі-Я”

Довідка. Народився Степан Процюк 13 серпня 1964 року у селі Кути, Бродівський район (нині — Буський район) на Львівщині у сім’ї політв’язня. Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. На даний час викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті. Одружений, має двох синів.