Розмова вийшла відвертою та цікавою, іншою, мабуть, бути не могла.

- Насамперед від редакції газети «Галичина» вітаю вас з 50-річним ювілеєм! Кажуть, людині стільки років, на скільки вона себе відчуває. Тож скільки вам років?

— Мені і 18, і 50, і 80 років, залежно від внутрішніх станів, певних ситуацій, проживання різних досвідів. Коли заходжу до студентської аудиторії — мені щонайбільше 30. Коли пишу важкі сцени у своїх романах — маю 80, а може, і 100 літ. А зараз з вами розмовляє чемний ювіляр, якому стільки років, як ви щойно сказали. До речі, дякую за привітання.
- Ви в досить хорошій фізичній формі. Стежите за собою, займаєтесь спортом?

— Не настільки, як би хотілося. У мене таки є зайва вага, бо при зрості 178 см я би мав важити максимум 80 кілограмів (усміхається). Я виконую нескладні атлетичні вправи і бігаю. Щоправда, цього року бігати стало важчеѕ
Я любив спорт ще зі студентських літ. і вже тоді іноді шокував свою зворушливу братію пиворізів-спудеїв, бо, бувало, покидав на кілька днів товариство і бігав довкола озера. Я вчився у Франківську, то всі його жителі знають, як там добре прогулюватися чи бігати. Озеро має особливу енергетику. Але — до теми. Як би ми не стежили за власними фізичними кондиціями, колись прийде час повного в’янення і відмиранняѕ Зрештою, мої фізкультурні заняття таки допомагають прочищати мозок від декадентських думок.

- Ви починали з поезії, тепер пишете лише прозу, в одному зі своїх інтерв’ю сказали, що вам було соромно за написання віршів. В принципі, у вашому романі «Жертвопринесення» є вичерпна відповідь на запитання, чому ви більше не римуєте. Але все-таки — чому? Це для наших читачів.

— Я вже не раз говорив про це. Після тридцяти я відчув, що поволі вивітрилося з душі якесь, так би мовити, диво словотвору. Втратилася якась святковість, урочистість. Людям такого типу, як я, життєво необхідно час до часу відчувати стани святкового піднесення. 
Якось непомітно я перейшов виключно до прози, хоча вже кілька років поспіль одночасно писав і вірші, і прозу. На мій погляд, постійно таке роздвоєння витримати важко. Тим паче, що на зміну поезії потім прийшла есеїстика. Я донедавна стверджував, що пережив стани поетоненависництва, але це було радше останньою спробою не спрофанувати поезію самоплагіатом, рутинними самоповторами, обридливим ритуальним віршомазанням. Тобто, як писав іван Франко з іншого приводу, «я ж не люблю її з надмірної любови».

- Літературний критик Олег Соловей якось написав: «Степан Процюк — письменник, що у своїх романах, зрештою, як і в есеях, і у колишніх віршах, поемах, небезпечно балянсує поміж Сциллою натуралізму та Харибдою всесвітнього жаху, який усвідомити здатні хіба що обраніѕ». Ви погоджуєтеся з цими рядками?

— Я думаю, що той елітаризм і снобізм, ті «обрані» — це не я. Але якщо  Олег Соловей мав на увазі енергетичну чутливість, можливо, надмірну тривожність, надмірну інтуїтивність, відчуття трагічних сторін людського життя, тоді  згоджуюся — це я. А себе характеризую, згодьтеся, кожним реченням нашої розмови.

- «Процюк ніколи не був зручним письменником. Лагідним, добрим, комунікабельним. Таким собі «пай-хлопчиком», який і «вашим», і «нашим» усміхнеться, делікатно промовчить, зробивши при цьому «тяжко мудре» лице. Він був різким, егоцентричним, майже самозакоханим. Тепер я переконаний, що саме ці риси, нібито негативні, допомогли Степанові вижити і врости в тіло української літератури, так що сьогодні вже неможливо на нього не звертати увагу. Неможливо зрізати його, як омелу, аби не пошкодити саме дерево. Без Процюка сучасна українська література не дійсна. і це не комплімент, це констатація факту, і тільки», — так про вас пише інший літературний критик — Євген Баран. Приймаєте ці рядки? Скільки у них правди?

— Не знаю, скільки у цих рядках правди. Я можу приймати чи не приймати, бо це думка Євгена Барана. Значить, він бачив у мені те, про що пише. Лише скажу, що якби я не мав певної маски, певних психологічних захистів, що теж обійшлися мені дорогою ціною втрат чогось надто важливого, легкого, то вже би нині з вами не розмовляв. Я не перебільшую.
іноді є ситуації, коли доводиться вибирати між більшим і меншим злом. Так колись було і в мене. Євген Баран підмітив вершечок айсберга. Зрештою, про більшість письменників можна сказати, що вони егоцентричні і «майже самозакохані». Мій егоцентризм — це егоцентризм підлітка. Всі, хто мене знає ліпше, будуть із цим згодні, я переконаний.

- Як сприймаєте критику?

— Якщо неупереджена, то спокійно. Але якщо мене критикують, щоб полоскотати нерви, намагаюся бути абстрагованим і від такої критики, і від її озвучувачів. Все залежить від мети, критиків чи критиканів. До речі, дружні критичні поради переважно враховую.

- Центральна тема вашого першого роману «інфекція», до речі, за нього вас номінували на Шевченківську премію, — інфікованість українства чужою мовою, культурою, способом життя. Наскільки ця хвороба актуальна для нинішнього українського суспільства і який від неї лік?

— Намагаюся відповідати на це запитання у своїх нових романах. Від російської імперської бацили ми поволі позбавляємося. Але наші ментальні парадокси, наприклад, нація героїв і зрадників, тобто так багато одних і других, нікуди не поділися. Як писав Франко у поемі «Похорон», «і чом відступників у нас так много, і чом для них відступство не страшне?». Люди, які заробляють на війні, люди, які «здають» і зраджують, люди, які не відчувають від хабарів кров Небесної Сотні на своїх рукахѕ.

- Ще одна грань вашого письменництва — книжки для підлітків. Критики вважають вас одним із найчитаніших письменників у цій жанровій ніші. Чому вирішили перейти від психологічної прози до юнацьких романів?

— Психологічну прозу пишу завжди — це мій світ, а «дівочо-юнацька» — це приємний творчий епізод. Повісті для 10—15-річних, трилогію про Марійку і Костика, їхнє перше кохання написано в 2007—2008 роках, якщо не помиляюся з датою. Пізніше я написав повість для старшокласників «Вітроломи», яку у зв’язку з матеріально-технічними проблемами у «Грані-Т» до цього часу не видано.
Повістей про перше кохання чи закоханості у такому віці, виявляється, не було в українській літературі — або я нічого не знаю про них. Трилогію про Марійку і Костика дуже тепло сприйняли дівчатка. Чимало з них запитували, мовляв, звідки я дізнався про їхнє перше почуття (усміхається). Коли писав ці твори, також  актуалізував хлопчика Костика всередині себе, згадуючи про власне перше шкільне кохання. Але, на відміну від героїв трилогії, яким я подарував перше — найщиріше, можливо, кохання, дівчинка, у яку був колись закоханий школяр Степан Процюк, по-моєму, навіть не здогадувалася про це. Я був не таким сміливим, як мій Костик. і загалом я не такий радикальний та 
ексцентричний, як чимало героїв моїх романів.

- У вашому доробку три психобіографічні романи: про Василя Стефаника, Володимира Винниченка та Архипа Тесленка. Який з них вам найближчий? Про кого писалося найлегше? Не плануєте поповнити цей список?

— Вже казав в одній розмові, але повторю, бо своєї думки не змінив. Про Стефаника писалося найлегше, у стані якогось літературного трансу. Він є певним втіленням мого письменницького ідеалу. Про Винниченка я найбільше думав, мені був найбільш близький його важкий, заплутаний у суперечностях характер. Винниченко навіть снився мені, коли я ніяк не міг завершити рукопис, я не перебільшую. Наступного дня я поставив крапку в романі про нього. Тесленка мені по-людському найбільше жаль. Не знаю, чи був би написаним роман про цього наймолодшого, із направду трагічною долею, класика української літератури, якби не підтримка політика і громадського діяча Романа Ткача. Ця підтримка уможливила тоді річну працю над такою нещасливою і надривною долею цього гордого талановитого невротика, який не вмів просити. 
Загалом на романи про цих трьох письменників я витратив чотири роки життя. Не є великим секретом, що чимало читачів хотіли би продовження серії «Автографи часу», зокрема у моєму виконанні. Мені пропонували, звісно, різні люди, написати роман про Олександра Довженка, Євгена Маланюка, івана Багряного, навіть про не надто відому поетесу, яка писала під псевдонімом Уляна Кравченко. Навіть обіцяли забезпечувати необхідним фактажем. Не зарікаюся, але відповім так:  почекаю, нехай переважна більшість читачів прочитає ці три романи, а тоді, як кажуть на Закарпатті, м’емо балакати про наступні, якщо директор «Академії» Василь Теремко файно мене попросить (усміхається).

- В одному з інтерв’ю ви зізналися, що любите творчість Германа Гессе, а коли прочитали «Гру у класики» Хуліо Кортасара, подумали: «Степане, і ти ще пишеш після цього?». А які ще письменники та їхні твори стали для вас справжнім потрясінням, можливо, серед них є українські сучасні письменники чи навіть Івано-франківські? 

— Серед українських таким потрясінням свого часу були деякі класики, зокрема Франко, Винниченко і Стефаник. Серед сучасних українських письменників для мене у 90-х роках потрясінням були вірші київського поета Станіслава Вишенського і по-літературному революційні романи Юрка Андруховича «Рекреації» та Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу».
Щодо так званої світової літератури, то повний перелік творів, які мене вразили, був би задовгим для газетної площі. Скажу лише, що, крім Кортасара і Гессе, це були романи Єльфріди Єлінек, Мілана Кундери та Мішеля Уельбека, романи Джона Фаулза, особливо «Жрець» — напевно, один із найулюбленіших творів, роман Герти Мюллер «Гойдалка дихання», деякі романи Маріо Варгаса Льоси та оповідання Данила Кіша. Можу перелічувати далі, але, сподіваюся, досить. Для письменника, коли він читає майстрів, важливо не розчинитись у їхньому стилі і творчому обличчі.

- В івано-Франківську сконцентровано дуже багато відомих письменників і поетів. З ким із них товаришуєте? і взагалі чи можлива дружба між письменниками?

— Так, сконцентровано кілька відомих імен. Мені здається, що між письменниками-чоловіками, по-своєму рівними талантом, дружба маловірогідна. Але це лише моє припущення,  гадаю, що історія великих літератур знає і чимало винятків із цього правила. 
Так-от, у зв’язку з певними особливостями мого характеру, тим, що я не вмію зачаровувати людей із першого погляду, не вмію бути нарцисично-чарівним у потоках словес, я ніколи не був у нашому місті кимось на кшталт Богдана Лепкого — тихого, усміхненого галицького письменника, який із кожним чи кожною вмів бути однаково дозовано-привітним. Я маю у нашому місті кількох кумів і кількох приятелів. Бо кум — це приятель без обговорень. Частіше від інших спілкуюся з Євгеном Бараном, Романом Черковським, Василем Тулаєм, тобто маю на увазі приятелів із літературного середовища нашого міста.

- Якими мовами уже «говорять» ваші твори?

— Поки що окремі твори перекладено на німецьку і польську, чеську і російську, англійську, азербайджанську, португальську та шведську. Принаймні, про це я знаю достеменно. Щодо окремих книжок іншими мовами, то наразі лише в Баку вийшов «Тотем», також він на підході чеською. Щодо інших книжок — треба трохи зачекати...

- Ви часто любите повторювати, що є або погані, або автобіографічні книжки. Який ваш роман містить найбільше автобіографізму?

— Напевно, найбільший відсоток автобіографізму є у повісті «Бийся головою до стіни», яку Тетяна Кравчик уже переклала на польську, як і низку моїх есе, тепер залишається видати дві окремі книжки в Польщі. Але цю повість не можна назвати щоденниками людини середнього віку чи жалісливими сповідями. Щоб зі мною згодитися або ні, найперше варто прочитати цю повість, що стоїть теж по-своєму осібно в контексті інших моїх прозових творів. інша річ, що вся моя проза пропущена крізь власні серце і душу. Спокійно, без жодного перебільшення, це потверджую.

- Знаю, що в дитинстві ви хотіли бути актором лялькового театру і в принципі вважаєте, що вам вдалося втілити в життя цю професійну мрію. Адже, на вашу думку, письменник маніпулює своїми героями й історіями так, як і ляльковик маріонетками...

— Маніпуляції письменника чи ляльковика — це художня правда. Маніпуляції політиканів — це часто жаска реальність. А наше суспільство, якщо відкинути зараз найактуальнішу тему війни, ще мусить пройти болісний процес очищення від безсоромного політиканства і безсоромних маніпуляцій громадською думкою. Більше тут нічого додатиѕ.

- Якось ви сказали, що Майдан висвітлив те, чого насправді варта людина, і показав, що люди можуть бути гіршими за звірів. А що, на вашу думку, демонструє неоголошена війна на сході України?

— Війна на сході України — це загальноукраїнська війна. Вона зруйнувала шкідливий, а то і паралітичний міф про «братній» російський народ. «Братній» народ виявився найбільшим україноненависникомѕ Наша перемога у цій війні — це початок становлення нашої великої держави. Але дуже висока, украй болісна цінаѕ Також сепаратизм остаточно засвідчив особливу ментальність того краю. Совкова претензійність, неприязнь, а то і ненависть до Великої України, зациклення на ірраціональних чинниках минулого, зокрема на міфі про «вєлікую Пабєду», на тому, про що «дєди нє допєлі». Чи можуть такі люди змінити власні так звані переконання, а точніше совкові ритуалізовані парауявлення про світ? Я не маю на увазі невелику кількість українських патріотів, що жили чи живуть на цій території, — хай береже їх Господь! — вони мужні сини  і дочки України.

- У вас не було бажання жити в Києві, Москві, Варшаві..., тобто у великому місті, столиці, де є більше можливостей для письменника? Вам комфортний Івано-Франківськ?

— Щодо можливостей саме для письменника, то тепер, у час інтернету, місце проживання стає не таким важливим. Я розумію, що ви маєте на увазі так звану «розкрутку», жереб долі, вищий рівень можливостей спілкування з так званими потрібними і впливовими людьми, який дає столиця.
У Москві, боронь Боже, жити українському письменникові. Краще вже у  глухому  селі. У Варшаві? Хіба приїжджати. Щодо Києва, то надто багато претендентів на життя в українській столиці. Занадто небагатим чоловіком є я, щоб мріяти про квартиру в Києві. Мені нема чим хвалитися, я розумію, але кожен може прийти до мене в гості, оглянути кімнати і сказати: «Чоловіче, як тобі вдалося так мало надбати за ці роки?». Проте сподіваюся, що щось таки я надбав, навіть якщо воно не містить матеріальних еквівалентівѕ
Чи мені комфортно в Івано-Франківську? Не знаюѕ Поет Василь Шкурган назвав свою поетичну збірку «Ади жию» (усміхається). Думаю, що все-таки можна сказати, що я направду люблю наше місто, яке стало мені рідним.

- Ви доволі плідний письменник, з-під вашого пера вийшло понад 20 книжок. У чому таємниця вашої продуктивності?

— У мене нема таємниці. Тобто моя таємниця — доволі аскетичний спосіб життя, що, впевнений, неприйнятний для більшості. Тоді коли чимало літераторів проводять час у «співочих товариствах», я потрохи працюю. Але кожен робить так, як йому ліпше. Я не кажу, що мій спосіб життя є еталоном. Звісно, що ні, бо тут є також чимало мінусів та обмежень, які, природно, появляються. Скажу так: я доволі самотня людина в екзистенційному аспекті. Звісно, що в якомусь метафізичному сенсі кожна талановита творчість є певною таємницею, яку неможливо розгадати до кінця навіть тому, хто її створює.
Процес творення виглядає так, що я налаштовую себе певними медитаціями, відсутністю їжі, кавою. А далі — все за дозволом Деміурга.

- Ви могли б писати у шухляду?

— За певних обставин міг би. Я писав у шухляду у другій половині 
90-х років, коли один видавець із тоді «брендового» видавництва івано-Франківська, коли я буквально просив видати мені книжку за його кошт, бо не міг дозволити собі ще платити за те, що я пишу, з елементарної письменницької гідності, сказав: «А хто буде читати ваші книжки?». Ця репліка тоді для мене була наче ніж у серце, не перебільшую. Думаю, що той видавець, чоловік не надто тямовитий у літературі, не хотів мене аж настільки свідомо образити, але я був тоді занадто енергетично вразливим — не видавали мої книжки, мав певні проблеми з алкоголемѕ
Словом, у ті роки я ледь не зламався. Якби не моя дружина Люба, яка у ті безнадійні для мене роки всіляко підтримувала і вірила в мою літературну фортуну, письменника Степана Процюка не було би. Також тоді мене постійно підтримували головний редактор «Кур’єру Кривбасу» Григорій Гусейнов і літературний критик Євген Баран. Йдеться, ще раз уточнюю, про другу половину 90-х років ХХ століття. У ХХI столітті мої літературні справи почали поступово покращуватися.

- Подейкують, що над дітьми геніїв природа відпочиває. Знаю, що ваші сини є винятком з цього правила...

— По-перше, я не геній. По-друге, це, що ви кажете, сприймаю як ексцентричний стереотип, якому протиставлена народна мудрість: «У мудрих батьків — мудрі діти». Мій старший син, Антон, справді має вже певні успіхи, якщо зважати на його вік. Мій молодший син, Захар — теж талановитий хлопець, більше подібний характером до свого батька, Антон — до матері, хоча все переплетено, звісно.

- Ви суворий батько? Примушуєте дітей читати свої книжки?

— Я занадто егоцентричний для того, щоб примушувати своїх синів читати книжки. Тим паче, вони вже підліткового віку. і силою їх неможливо примусити щось полюбити. Але це мої сини, у них є ген, який відповідає за книгочитання (усміхається). Вони мають улюблені книжки, улюблені заняття. Разом із синами я час до часу займаюся спортом, особливо з Антоном, з яким ходжу бігати на стадіон. Захар відвідує секцію тайського боксу, йому рідко вдається бігати поруч із батьком.

- Мрієте про Нобелівську премію?

— Україна має комплекс Нобеля, комплекс культурної другосортності. Впевнений, що через деякий час хтось із наших письменників отримає цю премію. Це може бути навіть, прогнозую, через п’ять-десять років. Я про цю премію, чесно скажу, навіть не мрію, бо є чимало достойніших письменників. Окрім того, на нобеліанта має роками працювати літературна команда. Я ж навіть не маю літературного агентаѕ Можна мріяти і про груші на Марсі, і про князівські бенкети, перенесені в часі, і про знання близько ста мов. Мріяти — і шкідливо, і не дуже, бо мрії є і ліками, й отрутою — залежно від певних факторів.

- Восени у видавництві «Український пріоритет» вийде ваш новий роман «Десятий рядок», наразі працюєте над новою книжкою про Євромайдан. Що це буде?

— Я не знаю, що це буде. Тобто лише приблизно уявляю. Роман, який пишу, мав би бути виданим молодим видавництвом «Discursus». «Десятий рядок», що уже завершений, вважаю наразі одним із найвдаліших власних романів. Адже не приховую, що маю до себе як до письменника багато претензій. Але цю тему я ніколи не озвучую, вона лише для, так би мовити, внутрішнього користування.

- Чи є у вас книжка-мрія, автором якої ви бажаєте бути?

— Знаєте, тут пасує один із моїх  улюблених афоризмів: «Рух — усе, кінцева мета — ніщо». Людське життя, як на мене, не має глобальної кінцевої мети. Немає, відповідно, глобальної кінцевої мети і праця письменника, окрім однієї — завжди намагатися писати так, щоб не було соромно за зроблене. Завжди маю читачів, які по-особливому люблять ту чи іншу мою книжку. Моє завдання — втілювати в життя, наскільки мені вистачить сил, читацькі мрії про ідеальну книжку. Смію сподіватися, що я пишу таку книжку все своє життя. Книжку про велич і драму української людини та української історії в контексті світу.

Ольга Мончук