Re: цензії
- 20.11.2024|Михайло ЖайворонСлова, яких вимагав світ
- 19.11.2024|Тетяна Дігай, ТернопільПоети завжди матимуть багато роботи
- 19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачкаЧасом те, що неправильно — найкращий вибір
- 18.11.2024|Віктор ВербичПодзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
- 17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. СумиДіалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
- 14.11.2024|Ігор Бондар-ТерещенкоРозворушімо вулик
- 11.11.2024|Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти«Але ми є! І Україні бути!»
- 11.11.2024|Ігор Фарина, член НСПУПобачило серце сучасніть через минуле
- 10.11.2024|Віктор ВербичСвіт, зітканий з непроминального світла
- 10.11.2024|Євгенія ЮрченкоІ дивитися в приціл сльози планета
Видавничі новинки
- Корупція та реформи. Уроки економічної історії АмерикиКниги | Буквоїд
- У "НІКА-Центр" виходять книги Ісама Расіма "Африканський танець" та Карама Сабера "Святиня"Проза | Буквоїд
- Ігор Павлюк. "Бут. Історія України у драматичних поемах"Поезія | Буквоїд
- У Чернівцях видали новий роман Галини ПетросанякПроза | Буквоїд
- Станіслав Ігнацій Віткевич. «Ненаситність»Проза | Буквоїд
- Чеслав Маркевич. «Тропи»Поезія | Буквоїд
- Легенда про ВільнихКниги | Буквоїд
- Нотатник Вероніки Чекалюк. «Смачна комунікація: гостинність – це творчість»Книги | Буквоїд
- Світлана Марчук. «Небо, ромашки і ти»Поезія | Буквоїд
- Володимир Жупанюк. «З подорожнього етюдника»Книги | Буквоїд
Авторська колонка
Собор Паризької Богоматері
О.Коростешева: Пане Олегу, Ви б іще про «Собор Паризької Богоматері» написали. (…)
О.Соловей: Про «Собор...», напевно, не писатиму, а от про романи та іншу прозу Ч.Буковські 1970-х–1980-хроків – невдовзі писатиму. Хороші книги не старіють, пані.
З коментарів до рецензії
О.Солов’я «Починаючи говорити»
Одразу скажу: мені не йдеться про рецензію Олега Солов’я і я не маю наміру апелювати до учасників наведеної в епіграфі дискусії. Цитата з обговорення критичної статті донецького літературознавця, опублікованої «Буквоїдом», підштовхнула зафіксувати деякі інші думки…
Не варто вважати, ніби асимільоване нами мистецтво попередніх епох є чимось таким, що працює над нашими душами – огранює їх та лікує – навіть тоді, коли ми спимо. Або ж тоді, коли упокорено сприймаємо купи наукових досліджень, написаних про той чи інший літературний шедевр, як такі, що їх не вдасться нікому й ніколи примножити бодай одним розумним словом.
Так, мистецтво можна порівняти з ліками, але з одним принциповим застереженням. Якщо людина захворіла, вона приймає призначені антибіотики і, лягаючи у ліжко, не переймається, чи діятимуть ліки уві сні. Діятимуть: заснув із підвищеною температурою – а прокинувся здоровим. Мистецтво ж здійснює свій культурний і духовний дренаж найефективніше тоді, коли звертаємося до художніх надбань, перебуваючи в стані максимальної мисленєвої активності. А тому літературні твори – навіть ті, які вважаємо засвоєними і до яких начебто можна й не повертатися, – чинять позитивний вплив на нашу свідомість, якщо утримуємо їх у постійній периферії зору, наслухаючи живий, хоч і давній письменницький голос – крізь зачинені двері століть та стильову архаїчність.
Я не стверджував би, що «Собор Паризької Богоматері» (візьму за приклад згаданий роман Віктора Гюго) є твором, про який немає сенсу писати. Не стверджував би, позаяк усі ми – пересічні люди, тож навіть на божественне сяйво дивимося так, ніби із шахти. А мислення наше занадто куце, воно пропонує нам убогі логічні конструкти на кшталт: якщо існує криниця, значить відром можна торкнутися дна. Затиснуті фізикою власних можливостей і уявлень, «знаємо» (NB: дієслово саме таке – у лапках), що дно існує.
Ми ще довго рухатимемося у напрямку світла, збиваючись на пітьму, ще довго проговорюватимемо для себе те, що давно не викликає різночитань. Ми ніби й знаємо, як жити. Проте не маємо сили актуалізувати це знання так, щоб не погойднутися вже наступної миті, піддавшись слабкості. Ми утверджуємося в категоричності замість того, щоб глибше занурюватися в істини, відомі з дитинства. А занурення стабілізує. Повторення пройденого – теж. Перечитування прочитаного – книжок, написаних великими людьми, – тим паче.
Наведу приклад, позбавлений лірики, у якому йдеться про смерть.
Нещодавно у Луцьку, у кількох сотнях метрів від мого будинку вночі обвалився під’їзд однієї з п’ятиповерхівок. Загинула лише одна людина, оскільки обірвалася та частина під’їзду, де розташовувалися кухонні приміщення. Кажуть, що будинок уже напередодні тріщав. А ще подейкують, що однією з причин трагедії є те, що у магазині на першому поверсі власники, поліпшуючи вигляд вітрини, прибрали бетонні колони, які на етапі проектування і будівництва ніхто зайвими не вважав – навпаки: колони стабілізували будівлю.
Екстремальні події (подібні до недавньої луцької трагедії), розхитуючи життєву сталість і розвертаючи нас обличчям до неминучих речей, холодним душем – своєрідна шокова терапія – омивають нашу запилену свідомість, руйнуючи стереотипи сприйняття і тим самим уможливлюючи існування дивовижних речей – на кшталт бездонної криниці, куди відро летить, як у космос…
«Собор Паризької Богоматері» французького класика так само, як інші класичні твори, виконують важливу стабілізуючу функцію, яка насамперед полягає у здатності мистецтва врівноважувати світ, щодня розгойдуваний і наповнюваний сміттям ентропії. Відтак я швидше поставив би під сумнів важливість рецензування багатьох сучасних і понад міру розрекламованих книжок, аніж применшував би значення постійного звернення до творів, які можна вважати опорними конструкціями, на яких й узагалі тримається і мистецтво і життя.
І ще. Нещодавно я прочитав роман Оноре де Бальзака «Кузина Бетті». Бальзак – здавалося б, говорене, переговорене. Натомість твір мене вразив (я навіть зафіксував враження у своєму новому романі «Прихована фортеця»). Вразив, звісно ж, не відкриттям класика (хоча б кілька його книжок всі ми читали), не філігранно диференційованим сюжетом, не характерами, не психологією – а тим, як художня книга стає фактом справжнього, чесно прожитого на папері життя. З чим би я міг порівняти своє враження? З чудом – як коли б на моїх очах відбудувався луцький будинок із колонами на першому поверсі й воскресла загибла людина…
А тепер повернусь до епіграфа. Олег Соловей шляхом суб’єктивізації літературних уподобань яскраво індивідуалізує власну естетику, власний світогляд. Через те його звинувачення на адресу В. Базилевського органічно – як не дивно це звучить – межують із схвальними відгуками про творчість сестер Черніньких. Органічно, оскільки критична рецепція О. Солов’я не є парадоксальною, а навпаки – послідовною. А любов до літератури, яку критик демонструє у статях (згадати хоча б матеріали про О. Ульяненка, Є. Барана, С. Процюка), не так уневиннює (зрештою, у кожного з нас – своє просвітлення і своя сліпота, то ж будь-кого можна у чомусь звинувачувати, однак ми не завжди мусимо виправдовуватися), як пояснює його надмірну пристрасність – предтечу категоричності, коли йдеться про мистецтво. У дискусії, кілька рядків з якої я навів у якості епіграфа, О. Соловей займає мудру позицію, знаючи: про справжні книги завжди можна сказати свіже слово. У будь-якому разі прислівник «певно», вжитий Олегом у відповіді опонентці й м’яко прирівняний до «мабуть» чи «либонь», мені цілком зрозумілий.
І наостанок. Майже постскриптум…
У фільмі Леоніда Гайдая «Операція «И» та інші пригоди Шурика» є відома сцена: виконроб (актор Михайло Пуговкін), читаючи лекцію дармоїду Феді (актор Олексій Смирнов), вимірює об’єми та спроможності своєї будівельної організації всесвітньо відомими спорудами – Ейфелевою вежею та Собором Паризької Богоматері.
– Якої-якої матері? – перепитує, одразу зацікавившись, хуліган Федя.
– Паризької… – І тут виконроб змінюється на обличчі, зрозумівши, що саме вчулося дармоїдові. – Бого… матері.
І вже зовсім наостанок.
Я би хотів усім нам побажати, аби ми тягнулися вгору до класиків (померлих і тих, хто, на щастя, творить у наші дні) та їхніх невмирущих шедеврів, оскільки шлях до недосяжних вершин буває довшим за життя. То тільки культурно-просвітницький курс у викладенні виконроба для інфантильного дурбецала Феді триває коротко – протягом п’ятнадцяти діб адміністративного арешту.
червень, 2014р.
Коментарі
Останні події
- 21.11.2024|18:39Олександр Гаврош: "Фортель і Мімі" – це книжка про любов у різних проявах
- 19.11.2024|10:42Стартував прийом заявок на щорічну премію «Своя Полиця»
- 19.11.2024|10:38Поезія і проза у творчості Теодозії Зарівної та Людмили Таран
- 11.11.2024|19:2715 листопада у Києві проведуть акцію «Порожні стільці»
- 11.11.2024|19:20Понад 50 подій, 5 сцен, більше 100 учасників з України, Польщі, Литви та Хорватії: яким був перший Міжнародний фестиваль «Земля Поетів»
- 11.11.2024|11:21“Основи” вперше видають в оригіналі “Катерину” Шевченка з акварелями Миколи Толмачева
- 09.11.2024|16:29«Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків» — книжка для сміливих розмов від авторки блогу «У Трусах» Анастасії Забели
- 09.11.2024|16:23Відкриття 76-ої "Книгарні "Є": перша книгарня мережі в Олександрії
- 09.11.2024|11:29У Києві видали збірку гумору і сатири «СМІХПАЙОК»
- 08.11.2024|14:23Оголосили довгий список номінантів на здобуття Премії імені Юрія Шевельова 2024 року