За останній час з’явилося дві дуже різні рецензії на старий / новий роман Степана Процюка «Руйнування ляльки» – Євгена Барана й нікому не відомого Альбіна Цирика. Пишу «старий» – бо твір уже друкувався на сторінках «Кур’єру Кривбасу». «Новий» – бо нарешті вийшов у книжковому форматі. Звісно, «Руйнування ляльки» поки не викликало такої зливи відгуків, як, скажімо, роман «Троянда ритуального болю», але – як здається – це лише питання часу. Принаймні певна тенденція вже намітилася.

Проглядаючи рецензії на три книжки Степана Процюка, які побачили світ 2010 (третя – книга есеїстики «Аналіз крові»), не можу позбутися нав’язливого питання: чому окремі критики, вважаючи свої судження істиною в останній інстанції, беруть на себе право диктувати авторові, яким він має бути? Невже не розуміють, що їхні думки – це лише суб’єктивні враження? Що це – манія величі чи нав’язливе бажання покрасуватися перед читачами? Не знаючи конкретних персоналій, важко робити остаточні висновки, та й не хочу – волію аналізувати тексти, а не переходити «на особистості».

Степана Процюка називають «контроверсійним» письменником. Якщо взяти до відома це означення, то «Руйнування ляльки» можемо назвати найконтроверсійнішим романом у його доробку. Найскладнішим… Найглибшим… Принаймні, не буде помилкою сказати, що цей роман заслуговує на якнайпильнішу увагу читачів – і професійних, і просто любителів української літератури.

«Руйнування ляльки» читати непросто. Цей твір не вдасться «поглинути» за один-два вечори. Не варто навіть пробувати читати його швидко – це буде даремна витрата часу і з роману вдасться «взяти» надто мало. Треба читати повільно, осмислюючи і переживаючи написане. Для більш адекватного сприйняття, можливо, знадобиться тиждень-два. Це вже залежить від читача, зокрема від того, чи він мислить на одній «хвилі» з автором, чи його психіка чинитиме опір специфічному стилю Степана Процюка. Як здається, на початку кожної книжки цього автора у передмові варто було б наводити тест на сумісність автора і читача.

1. Ви сприймаєте літературу як розвагу?

2. В художньому творі найбільше цінуєте захоплюючий сюжет, інтригу?

3. Ви – прихильник «маскульту»? Увечері ви залюбки дивитеся нескінченні «мильні опери»?

4. Носите рожеві окуляри?

5. Захищаючи психіку, волієте не замислюватися над «проклятими» екзистенційними питаннями?...

Якщо більшість відповідей негативні – сміливо беріться за прочитання цього роману (і інших творів С.Процюка). Він підштовхне вас до непростих, але корисних роздумів про буття. Можливо, ви відкриєте для себе щось нове. Якусь глибоко особистісну істину. Якщо ж більшість відповідей позитивні, Степан Процюк – не ваш письменник. Хтось любить інтелектуальну прозу – а хтось казки, хтось детективи – а хтось «жіночі» романи… Всі різні – і це закономірно. Епоха соцреалістичної уніфікації відійшла в далеке минуле і це може тільки тішити. Кожен має право бути самим собою. Любити те, що любить. Комусь до душі Гесе, а комусь Ремарк, комусь класика, а комусь Подерев’янський і Карпа… Без коментарів. Але навіть якщо ви зрозуміли, що С.Процюк – не ваш психотип, не відкладайте книгу в бік. Для тих, хто звик ставитися до життя просто, керуючись принципом «хліба і видовищ», буде корисно прочитати хоча б один роман цього автора. Краще – «Руйнування ляльки». Навіщо? Аби хоч на мить побачити інший бік медалі – ті сторони життя, про які ви не замислювалися, або від яких спеціально відвертали погляд. Аби, співчуваючи героям, очистити свою душу в катарсисному полум’ї Процюкового експресіонізму. Такий досвід не можна отримати ні з детективів, ні з «мильних опер» (вони не ставлять людину віч-на-віч з болем і стражданням, їх мета інша – відволікати, виводити нас в ідеальний світ, де все прекрасно, де злі у фіналі обов’язково будуть покарані, а добрі отримають винагороду за пережите. Але реальне життя не таке… Тому ескапізм маскультури має не тільки позитивні наслідки).

«Руйнування ляльки» змушує замислитися над багатьма екзистенційними питаннями. А від думки – лише крок – до вчинку… І тоді, можливо, – так наївно, так по-дитячому хочеться в це вірити – ми всі станемо хоч трішки добрішими, милосерднішими, іншими очима подивимося на ближніх (у сенсі «полюби ближнього свого як самого себе») і далеких. Адже поруч з нами живуть не схеми й абстракції, не роботи і супермени, а живі люди, які мають свої проблеми, страждають від комплексів і неврозів, потребують любові і розуміння. І не отримують їх, бо всі ми «живемо у світі, де ніхто нікого ніколи не слухає»… не чує… не бачить… не помічає…

Як живемо? Згадайте, коли в останній раз ви ставили перед собою це питання? Для чого живемо? – «Не знаємо, не знаємо. Слід бігти далі, заробляти гроші, вечором розважатися, вдень знову заробляти, місяцями заробляти, щоб відкласти на пристойний літній відпочинок, потім знову заробляти, щоб поповнити  витрачене улітку, вечорами розважатися. Двері до насолод відкриті, ти кайфуєш, не забуваючи про завтрашнє заробляння, завтра, заробляючи, думатимеш про вечірні насолоди.

Так триватиме тиждень і місяць, рік і десять, сорок і п’ятдесят, нарешті ти постарієш, не зможеш заробляти, трохи хворітимеш, близькі будуть приховано дратуватися, бо їм треба заробляти на вечірні розваги і літній відпочинок, відтак ти помреш, приберігши відкладене із заробітків на свій похорон, твій син чи дочка на другий день знову спішитимуть, бо треба заробляти, не можна гаяти часу –  відтак вони поволі старітимуть, багато витрачатимуть на ліки, медицина може чимало, але не все, потім тихо помруть, втомившись і від ліків,  і від насолод.

Їхнє знамено підхоплять діти – і так з дня на день, з року до року, із десятиліття до іншого, цикли незмінні, треба бігти, заробляти, що нам людина посеред вулиці, тим паче він живий, напевне, п’яний або придурочний, не знаємо, не знаємо, слід бігти,  нема часу на допомогу, нехай хтось інший, але не я, нехай хтось дурніший, але не ми  – нам треба бігти, спішити, заробляти, бігти спішити заробляти, бігти, бігти, біг ...»

Щасливий той, хто не впізнає себе у цьому фрагменті роману. Більшість погодиться: наше життя – суцільна круговерть. Немає часу не те, що на такі думки, взагалі не вистачає часу замислитися, чи так живемо, як хотілося б. «Закрутилися»? Як це типово… Робота – розваги – робота – відпочинок… Але це ще не найгірша ситуація. Бо частина українців, які перебувають за межею бідності, про відпочинок і розваги можуть лише мріяти. Вони не живуть, а виживають, потерпаючи від злигоднів і боргів, марно намагаючись розтягнути «прожитковий мінімум» від однієї зарплатні до іншої.

Степан Процюк – письменник, який має сміливість показувати найдальші закутки людської душі, найглибші провалля людського розпачу, заплутані лабіринти людського життя... Він дивиться туди, куди ми не часто наважуємося зазирнути. І те, що бачить письменник, зовсім не схоже ні на красиві серіали, ні на світ мрій. Люди насправді не такі позитивні, як іноді намагаються здаватися. Чоловіки – не «лицарі без страху і догани». Жінки – не Ярославни і не Лаури. Якби всі були такими – то чи було б так важко і тоскно жити у цьому «найпрекраснішому зі світів»? Кожен із персонажів роману має певні комплекси і проблеми. У одних жах існування і синдром нелюбові набувають патологічних рис, перетворюючись на психози, інші намагаються вирватися із цього «порочного кола» і наблизитися до «Себе істинного» до справжнього життя...

Провідними персонажами роману є Василь Величко й Іван Сороченко. Але мені більше хочеться звернути увагу на жіночі образи. Коли такий собі «критик» Альбін Цирик пише у своїй рецензії про «патологічну ненависть до Жінки» (мовиться і про автора, і про його персонажів), то єдиною реакцією на це твердження може бути здивування. Яка ненависть до жінки? Варто лише придивитися пильніше до постаті Анни Сороченко. Це також головна героїня твору – поруч із персонажами-чоловіками. Коли читаєш, як вона няньчить малого монстра (нащадка «нових українців»), виникає потужна хвиля співстраждання. Її біль, приниження, страх відчуваються майже «на дотик». То про яку ненависть до жінки мова? Коли вона розмірковує, як дотягти до наступної зарплатні, бо треба «1.20 грн. на десять днів дітям до школи (треба виміняти на банкноти по дві гривні, п’ять давати небезпечно, Миколка витратить); 2. найнеобхідніші продукти – 10 гривень; 3. за світло – 20.  І все… ми знову будемо вільними від усього матеріального, майже прообраз раю …», а вона має лиш 8… Коли глупої ночі, замість взяти таксі, йде додому, ризикуючи життям і здоров’ям. Коли з тугою і болем розмірковує, що далі чекає її дітей – Миколку і Наталю. Коли панічно боїться скорочення, бо чим тоді годуватиме малих (ця картина – одна з найсильніших у романі). Хіба це не переконливий доказ авторського співчуття? Анна у романі – типова новітня жінка-страдниця, трагічна жертва суспільних обставин. Їй примітивно не пощастило народитися у цей час і цій країні, яка залишає напризволяще своїх громадян.

Міркування Степан Процюка про наше суспільне життя вражають неприкритою правдою. Якщо колись історики захочуть зрозуміти, як жили українці на початку третього тисячоліття від Різдва Христового (а з підручників і офіціозних монографій такого знання не здобудеш), то мають прочитати «Руйнування ляльки», наприклад, цей уступ: «У країні творився повний триндець. Уже нікого не лякало і не зворушувало опудало рудого президента, що певний час простирчало на  київських вулицях. Розмови про відсічену голову новітнього Іоанна Хрестителя перетворилися на втомливий трагіфарс. Здавалося, всі поринули у летаргійний сон. Хилилися у хворобливому забутті наші голови, зате продовжували механічно працювати руки. Ожиріли наші серця,  заслабли  наші шлунки. А масова тахікардія, як і розростання вітчизняних шлунків, як відомо, є хворобою маловиліковною. Їжі, багато їжі! Нам не треба оксфордів та гарвардів, нам до сраки культура, творена кількома сотнями голодних вар’ятів. Нам по барабану, який колір волосся і думок у правителів на київських пагорбах. Дайте нам булку з маслом і телесеріалів із пивом!  Нам все байдуже, ми спимо, люлі-лю, нас колише Лялька і накриває вітер. Бо всі кольори волосся можновладців однакові, разом із провідним кольором брехні, що покриває кожну вінценосну голову». Жорсткий діагноз – але ж і справедливий…

Степан Процюк не схильний прикрашати життя і персонажів, але однозначно можна твердити й інше – він так само не схильний їх викривати чи засуджувати, знаходячи дещицю співчуття навіть для підпилого «фірмача», який замість обіцяних 50 заплатив Анні лише 40 гривень. Бо і він заради матеріального добробуту «гнувся, набуваючи радикуліти та остеохондрози, напівдарма ремонтуючи в Іспанії машини кілька років (…) відкладаючи кожен цент, був одержимим покінчити зі своєю бідністю. Голодував. Щоб зібрати кошти, (…) довелося пройти крізь таке горнило приниження, навіть тортур», яке більшості сьогочасних «господарів життя» і не снилося.

Але повернемося до Анни. Авторові вочевидь болить занапащена жіноча доля. Анна не живе, а існує, виживає, мучиться, намагаючись визволитися з екзистенційного колапсу, вирватися з цієї української пастки для приречених. Але виходу немає… Бо найбільша її проблема – не матеріальна. Навіть якби вона мала більше грошей, то не була б щасливою, бо не вміє любити, не вміє радіти життю.  Саме невміння любити приводить до руйнування її сім’ї. І хто винен в тому, що Анна блукає зачарованими колами, повторюючи нещасливу долю своїх батьків, які могли тижнями не сказати один одному жодного слова? «Твої батьки ніколи не любили тебе, Анно! Вся твоя холодність від нелюбові! І я вже тут нічого не вдію! Ти боїшся тих, хто тебе любить! З тобою можна бути лише жорстоким! І це для тебе не патологія, а нормальний стан. Ти прив’язана лише до байдужих. Горе тому, хто полюбить тебе. Але ти опинилася у пастці, бо не розумієш, що ніколи не пізнаєш смаку любові». Анна внутрішньо, на генетичному рівні запрограмована на виконання ролі жінки-страдниці, на жаль, не знайшлося чоловіка, який зміг би звільнити її від цього прокляття. Принаймні її чоловікові не вдалося  пробитися до її душі крізь брили льоду і холоду.

Можна по-різному ставитися до вчинку Івана Сороченка, який полишив напризволяще дружину і двох дітей. Але не можна сумніватися принаймні в тому, що він жаліє Анну і попри все плекає в душі рештки почуттів: «Так страшно погрібати свою любов анно так холодно біля двох свіжих могил жінко в одній мої почуття до тебе а в другій я сам колишній зворушливий учитель фізики що так інфантильно любив і так наївно вірив. напевне я ще і нині анно зберіг якісь оцупки кохання бо звідки ця потреба щось пояснити тобі звідки ці холонучі сподівання на те що ти станеш пліч о пліч. але ти залишаєшся  на тому боці а мені треба йти далі моя покалічена пташко» Тож про яку ненависть мова? Івана щиро по-людськи жаль, бо, не маючи любові, він «зжився із своєю нещасністю... я полюбив її більше, ніж власну потребу любові... мені добре поміж болісно-солодких фантомів свого відчуження... свого болючого палацу, кожна кімната якого приносить вимучену радість. ..» Але жити в такому царстві нелюбові надто нестерпно. Тому йому доводиться піти – аби зберегти себе як особистість. Безуспішно намагаючись реалізуватися у професійній і політичній сфері (останню С.Процюк змальовує без жодних сентиментів, а коли йдеться про політичну кар’єру Василя Величка, то і з неприхованим сарказмом), у фіналі роману Іван залишається на роздоріжжі. Можливо, остання частина не надто вдала, чомусь здається, що небагато хто матиме терпіння дочитати її до кінця. У «Жертвопринесенні» було 3 шляхи до розв’язки (майже за казковим каноном), натомість у «Руйнуванні ляльки» – 33 можливих варіанти виходу з екзистенційного глухого кута, в якому опинився Іван Сороченко. Письменник цілком прозоро натякає на містично-символічне прочитання цієї деталі, але мені не хочеться в це заглиблюватися. Бо важливіше інше – і Іван Сороченко, і кожен з нас «тут і зараз» має шанс змінити своє життя. Можна нарешті звільнитися і почати займатися тим, до чого давно прагнули, але все відкладали на потім. Можна змінити місце проживання. Можна стати іншою людиною. Можна… Багато чого можна змінити. Треба лише зупинитися на мить – і замислитися: чого ми насправді хочемо від життя? Що для нас є найціннішим? Як прожити життя, аби потім (за відомим висловом російського класика) «не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы» (без жодного натяку на боротьбу за щасливе соціалістичне майбутнє).

«Руйнування ляльки» вражає численними експресивними картинами. У понуро-безнадійні тони забарвлена розповідь про Анниних сусідів-«сурдокамерників». Ви ніколи не замислювалися над тим, як живуть люди, яких традиційно називають «особами з обмеженими можливостями»? Що вони почувають? Чого хочуть від життя? Здається, в нашій літературі ніхто не наважувся про це навіть згадувати. Але ж вони – так само люди. Так само прагнуть бути щасливими. Так само відчувають біль.

Про «Руйнування ляльки» можна багато писати, відкриваючи нові грані і нові смисли. Звісно, кожен побачить у романі те, що може побачити (вище себе не скочиш). Хтось – глибокі екзистенційні одкровення. А хтось – навпаки – у роздумах і поведінці ВВ й Івана Сороченка помітить лише натяки на «приховано-відверту гомосексуальність», як Альбін Цирик. Зрештою, можна лише пожаліти цього чоловіка, адже весь різнобарвний багатогранний світ для нього зводиться винятково до сфери сексуальних збочень. «Руйнування ляльки» – не еротична енциклопедія, це була б відверто хибна інтерпретація. Наразі важливо інше – Степан Процюк прагне показати, що людина не може жити без любові. Тому Іван розлучається з Анною. Тому помирає ВВ – людина, в душі якої такого почуття як любов не закладено від народження. ВВ не лише не може перебороти згубний вплив ляльки, він сам стає лялькою, порожнім манекеном без почуттів, кіборгом, керованим безпристрасним холодним розумом. Чи не тому роман починається з монологу Василя Величка, зі слів: «Я боюся людей. Я боюся цієї дикої країни…» Це стосується не лише стихії помаранчевого майдану, якої він органічно не сприймає, це домінантна особливість його психіки. До речі, не варто прямо ототожнювати думки ВВ і С.Процюка, це буде найгрубішою з усіх можливих помилок…

Не все у романі може сприйматися однозначно. Є в ньому і доволі суб’єктивні авторські міркування. І «фірмові» процюківські метафізичні одкровення, які дратуватимуть окремих читачів. І певне барокове багатослів‘я і пишнота. І відверто провокативні експресіоністські картини. Певно, авторові варто було б звернути більшу увагу на композицію. Якщо, скажімо, у «Тотемі» внутрішні монологи різних персонажів графічно відділені в окремі розділи, то у «Руйнуванні ляльки» цього немає. Внутрішнє мовлення персонажів зливається і треба бути дуже уважним, аби зрозуміти, про кого мова – Івана, Анну, ВВ чи когось іншого.  Ще більше можуть дратувати фрагменти тексту з навмисне відсутніми пунктуаційними знаками, наприклад, «тиєітебенема. допустимо що ти померла хто на це зверне увагу окрім твоїх дітей анно. навіть некролога не напишуть співпрацівники мотивуючи що тобі уже нічого не допоможе а дитячий садок бідний за некролога треба платити газеті близько ста гривень а то і більше. твої співробітники не мають грошей. хіба що глухонімий дмитро задурно виготовить найдешевшу надмогильну плиту нехай покриває той порох який ще вчора звався твоїм тілом. але нічого не вийде бо дмитро не буде оплачувати матеріал із своєї алкогольної кишені а тих грошей які він тобі ніколи не поверне не вистачить» Зрозуміло, що таким чином Степан Процюк прагнув точніше передати потік свідомості. Але… Не знаю, як позбутися цієї глибоко закоріненої звички, цього патологічного бажання самій порозставляти всі коми, двокрапки, тире, крапку з комою… Що ж, це професійне і воно, напевне, не лікується. І ще – якби мені дозволити поредагувати цей роман (!), я би, напевне, зробила з нього дві талановиті повноцінні повісті – про Івана Сороченка і В.В. З іншого боку – і добре що не дають (!), бо від цього була б втрачена змістовна наповненість роману, основна проблема якого – руйнуючий вплив Ляльки на людину і спроби його перебороти. Тобто намагання людини залишитися собою, повноцінною особистістю, яка зберегла в душі Віру, Надію, Любов…

Окремі дражливі моменти не вичерпують значення цього роману Степана Процюка. І не варто їх гіперболізувати, бо позитивів значно більше. Крім того, не варто забувати, що сам роман був написаний раніше, тобто на сьогодні він вже став частиною письменницької біографії Степана Процюка. Поки роман торував собі дорогу до читача, автор продемонстрував нові можливості вдосконалення свого літературного хисту. Маю на увазі есеїстику і психобіографічний роман «Трояна ритуального болю».

Завершуючи, повернуся до початку – тобто до заголовку. Кільце – найдосконаліша з усіх фігур… Чому Степан Процюк претендує на якесь осібне місце в сучасній українській літературі – наскрізь комерціоналізованій, замішаній на сурогаті масової культури? Чому не хоче бути як всі? – Здається, саме це зараз найбільше непокоїть частину критиків (зокрема Альбіна Цирика). Чому Процюк не пише детективів? Тоді він був би таким, як усі. Тоді його можна було б зручно упхати в якусь нішу і на тому заспокоїтися. Але ж відповідь надто очевидна: тому що він – не Артур Конан Дойль і не Жорж Сіменон (менш талановитих «детективістів» взагалі згадувати не хочеться). Тому що він – Степан Процюк і воліє залишатися собою… І з цим фактом варто рахуватися.