Для тих, хто спочатку прочитає нову книжку Сергія Грабара «Кава Меланж», а вже потім поцікавиться особою її автора, напевне, буде дуже непросто уявити, як в одній людині поєднуються бізнесмен, виконавчий директор Української будівельної асоціації (з необхідною для такого роду діяльності прагматичністю, раціональністю, може навіть – жорсткістю) і письменник з особливим ліричним сприйняттям світу. Проте в цьому уявному роздвоєнні немає жодного драматизму чи суперечності. Це лише дві іпостасі різносторонньої особистості, які неминуче взаємодоповнюються.

Чого можна чекати від збірки «Кава Меланж»? Спершу виникає враження певної прогнозованості. Звернення до Біблії, інтерпретація сюжетів і мотивів давнього українського письменства – ці риси можна вважати візитною карткою Сергія Грабара. Не стала винятком і ця збірка, до якої автор включив вісім творів, які друкувалися у попередній збірці «Вибір». «Кава Меланж» відкривається екзистенційною притчею «33.20». Що означає ця химерна назва? Її сенс автор спробував увиразнити в діалозі двох – Його і Її. Можливо, точніше – Вчителя і Учня… «33.20»?  Це – «числа. Можливо – відрізок часу. Можливо – ціна… 33.20 – це зупинений час. Це – те, що шукають століттями люди. Це – поцілунок долі. Це – Його життя…» Здається, такі відповіді мало що додають для розуміння символіки чисел. Але така вже особливість творчої манери Сергія Грабара – не давати готових відповідей, лише натякати, підводити до розуміння чогось дуже важливого. Адже знання і розуміння має здобуватися кожним самостійно…

 У романі «Сіддхартха» Гессе в діалозі головного героя і Будди ословлена доволі проста істина, яку нам, проте, буває важко усвідомити: «Ніхто не може досягти спасіння завдяки якомусь вченню. Нікому, о Шановний, не зможеш ти передати словами і повчаннями те, що відчув у годину просвітлення. Багато містить у собі вчення просвітленого Будди, багатьох воно навчить жити по правді, уникати зла. Лиш тільки одного немає в цьому ясному, високому вченні – в ньому не розкрита таємниця того, що Просвітлений пережив сам, він один посеред сотень тисяч…» С.Грабар не повчає і не дає готових рецептів. Його відповідь захована у низці метафор. «33 – це велика хресна путь від народження і до розп’яття, страшна, вимучена путь… 33 – це збіг обставин і вчинків, що призвели до Голготи. 33 – це спокута гріхів наших…» Зрештою, для читача символіка цього числа не є таємницею за сімома печатями.. Що ж символізує 20? «Це Його життя, записане в чотирьох Євангеліях, духовні настанови Бога, перемножені з п’ятьма тілесними відчуттями людини: слухом, дотиком, зором, нюхом і смаком. Іншими словами – це двадцять таємних станів людини, коли вона впритул наближається до божественного. Це пошук істини…»

На перший погляд, ці пояснення не так увиразнюють, як затемнюють авторську думку. Зрозуміти її можна лише після тривалих роздумів або в результаті миттєвого осяяння. У дзен-буддизмі є одна доволі характерна притча: «Монах на ім’я Дзе прийшов до Ринзая і запитав: “В чому сутність буддизму?” Ринзай піднявся зі свого солом’яного сидіння, схопив монаха, дав йому ляпас, а потім відпустив. Дзе застиг на місці. Монах, який знаходився поряд, сказав: “О, Дзе, чому ти не кланяєшся?” і не встиг Дзе поклонитися, як до нього прийшло розуміння... Передовсім, що він прийшов до Ринзая не випадково. Немає жодного сумніву, що це питання була результатом тривалих роздумів і пошуку істини. Розумові загадки трапляються повсюди, але найскладніше –сформулювати питання, яке має життєву важливість і від якого залежить доля того, хто запитує. Коли виникає таке питання, то саме по собі  воно вже містить і значну частину відповіді. Одного невеликого руху вчителя іноді достатньо, аби пробудити в тому, хто запитує, нове життя. Відповіді немає ані в жестах учителя, ані в його словах: вона у власному розумі того, хто запитує». Я наводжу цю притчу не для того, аби засвідчити зв’язок автора зі східною традицією. Якщо вже говорити про традиції, то беззаперечним є зв’язок С.Грабара не з буддизмом, а з християнством. Мовиться про інше – про шлях пізнання і розуміння.

Твір, поміщений на початку збірки, має задавати певний емоційний настрій, тобто налаштовувати реципієнта відповідно до задуму автора на певну «хвилю»; у першому рядку, вірші чи новелі зі збірки автор ословлює принципову думку. Йому важливо, аби вона була почута, не загубилася в калейдоскопі історій і медитацій (адже до збірки входять доволі різні твори). Як точніше можна сформулювати цю титульну сентенцію, авторську настанову? Поле інтерпретацій у цьому випадку може бути доволі широким. Тим більше, що автор далекий від нав’язування однозначних відповідей. Пошук істини? Надто пафосно і неточно. Відразу спадає на гадку інше: це справді пошук – пошук справжності у цьому химерному світі, безкінечно далекому від досконалості, де людина людині – …., на жаль, зовсім не «друг, товариш і брат». У світі, де «Пілат ще не вмер»… Закономірно, що такий пошук справжності починається згадкою про Нього – «бо без Нього нас би не було. Він наша совість і наша любов…» Ще раз автор звертатиметься до Біблії у новелах «В пам’ять її» і «Море».

Продовжує збірку кілька новел, чиї витоки сягають відомої пам’ятки давнього українського письменства – «Києво-Печерського патерика». Чи не химерія: поява в сучасному українському письменстві – комерціалізованому, швидко деградуючому під натиском маскульту, де лише небагатьом авторам вдається зберігати індивідуальність, обстоювати власну мистецьку неповторність – творів, що апелюють до такої наскрізь несучасної давнини, життя аскетів і мучеників. Щоправда, тут С.Грабар не самотній. Варто згадати хоча б твори його попередника у цій царині – Валерія Шевчука, зокрема його книжку «На полі смиренному»… Зрештою, ця тема не нова і для самого С.Грабара. У збірці «Вибір» маємо цілий цикл, персонажами якого стали ченці Києво-Печерського монастиря. Витоки зацікавлення життям аскетів і мучеників не видаватимуться такими химеричними, якщо побіжно звернемося до біографії автора, який упродовж 15 років працював у Києво-Печерській Лаврі. Це наклало доволі відчутний відбиток і на світогляд С.Грабара (який має відчутні християнські домінанти), і, що цілком очевидно, на його письменницькі уподобання. Два «образки» – «Агапіт» і «Федір та Василій» – об’єднані думкою про безкінечне Боже милосердя і святість аскетів, житія яких вкотре нагадують нам, мирянам, відому істину: «Не хлібом єдиним жива людина…» Це спроба нагадати про інший світ, інші цінності, незмірно важливіші, ніж матеріальне…

Цей світ існує паралельно з нашими безкінечними намаганнями вибороти собі тепленьке місце під сонцем, самоствердитися (часто за рахунок ближніх… і дальніх також), стяжати якомога більше … грошей, влади… Ліричний герой цієї збірки (здається, саме так варто його кваліфікувати, адже твори С.Грабара не є зразками чистого наративу) має одну важливу прикмету: вміння прозирати у той паралельний світ, бачити те, що не помічають інші, силою своє фантазії оживляти мистецькі образи – Тифона (у «Бетховенівському фризі Густава Клімта»), Дзвонаря (у «Соборі»)… Цей герой то реінкарнується в образі князя Володимира, який знемагає під тягарем відповідальності за своє рішення про прийняття християнства (у новелі «Аще хто не обрящеться…»); то біжить берегом Великої ріки за поверженим ідолом Перуна («Видибай, Боже»); то у сновидінні уявляє себе всемогутнім Василевсом, наділеним правом карати і милувати («Ім’я»); то перетворюється на вітер («Хазрі»); то стає вбивцею Петра Столипіна…

С.Грабар апелює до різних історичних епох, культурних артефактів. Цілком очевидно, що така проза потребує читача із певним рівнем ерудиції. Лише у цьому випадку він зможе осягнути бодай частину смислів, закладених автором. На це натякає і заголовок збірки. Каву «меланж» (вишукану кави по-віденськи) готують за особливим рецептом: у міцну,  гарячу і солодку каву поступово вливають збиті вершки, поки суміш не спіниться, подають у високому келиху, прикрасивши вершками й апельсиновою цедрою. Погодьтеся, це напій для справжніх гурманів. Однойменна збірка Сергія Грабара також адресована літературним гурманам, справжнім поціновувачам мистецтва слова. Проте ерудиція – не єдина, хоча й доволі важлива риса такого «ідеального читача». Він також повинен мати специфічне світосприйняття, мислити з автором «на одній хвилі», тонко відчувати і шукати справжності, а ще вірити – «у спасіння … душ людських, що загубилися у життєвому просторі (…) у благодать, що зійде, що вже зійшла на нас» («P.S.»).

У підзаголовку зазначено, що «Кава Меланж» – це збірка новел. Проте лише окремі твори за своїми жанровими показниками можуть бути однозначно потрактовані як новели, як-от: «Дядько Микола», «Жінка», «Знайомий», «Хліб»… В основі кожної з них – конкретна життєва історія, позначена печаттю драматизму, трагізму чи незвичайності, що засвідчує існування паралельного світу, тонких енергій, які подекуди владно втручаються в людське життя. Жанр інших творів потребує суттєвих уточнень. Це можуть бути, за вдалим висловом С.Процюка, «екзистенційні притчі» (напр., «33.20», «Дорога», «Ескіз», «Тоака»…) або, за І.Андрусяком, шкіци-рефлексії, емотивні новели-етюди; зрештою – ліричні мініатюри, «поезії в прозі»… Знайти точніші жанрові дефініції буває вкрай важко. Зокрема, коли мова йде про імпресіоністичні замальовки. В одному з інтерв’ю автор зазначив: «…мені, наприклад, захотілося спробувати передати через почуття такі поняття, як «вітер», «гранат», «шовк», «кохання». Я не кажу, що я є істиною в останній інстанції, я малюю свої почуття, і кому це близьке, той відгукується».

Здається, найбільший відгук в душі читача можуть знайти твори інтимної тематики. Від них віє справжнім почуттям. Настроєвий діапазон таких замальовок широкий: це можуть бути роздуми зрілого чоловіка, якому все рідше доводиться чути щире жіноче зізнання («Ви мені подобаєтеся…»), імпресіоністичне переплетення зорових і слухових відчуттів, об’єднаних концептом «щастя» («Подивився»), спогад про кохання («Три історії про кохання з прологом та епілогом»), передчуття самотності («Перон»)…

Сергій Грабар у збірці «Кава Меланж» розкривається перед читачем різними гранями своєї творчої особистості: то як тонкий лірик, то як прихильник імпресіоністичного «живопису словом», то як людина, котру хвилюють складні екзистенційні питання. Але є у цій збірці один штрих, який дозволяє сприймати її не як калейдоскоп непов’язаних елементів, а як певну цілість. Що це? Напевне, все той же, згаданий на початку пошук справжності… А ще – звук: «Деревом по дереву… Тоака… Для очищення душі».