У львівський книгарні «Є», що на проспекті Свободи, відбулась презентація поетичної книжки Тараса Девдюка «Дерево навколо птаха». Сама акція пройшла досить незвично. Автор був відсутній. Вечір проводив франківський письменник Степан Процюк, який родом з того ж покоління, що й Тарас Девдюк. Атмосфера презентації була неофіційною, можна навіть сказати домашньою, теплою. Степан пригадував молоді поетичні роки 90-х, вечірки, суперечки про літературу до хрипу вночі, літри випитого спиртного, любов і розпач. Особисто не знаю Тараса Девдюка, але зі сказаного постала цікава людина з чимось надламаним усередині себе. Цього ж вечора Процюк пригадував історію, коли Тарас Девдюк приїздив до нього в гуртожиток, у Франківськ, і Степан «сповідався» йому про всілякі побутові прикрощі − брак того, іншого, але нараз, поглянувши на гостя, зрозумів, що говорить абсолютно про щось порожнє, несуттєве. Особисто у мене цей епізод викликав цікавість до поета.

Тарас Девдюк виїхав до Америки (Чікаго) у середині дев’яностих, втікаючи, очевидно, від безпросвітньої побутової безвиході (не всі тоді витримували). Тут його можна пов’язати з образом Сави Чорнокрила − персонажем роману Степана Процюка «Інфекція», який, пройшовши безліч моральних борсань, зламався і таки виїхав на заробітки. Через цей надламаний персонаж якось по-іншому сприймається постать поета. Це особиста інтерпретація − не знаю, чи тут Тарас Девдюк був прототипом, Сава Чорнокрил скоріше збірний образ подібних людей.

На презентації брав слово також Ростислав Чопик. Потрібно сказати, що книжка має присвяту «Присвячую моєму поколінню». Ростислав Чопик також належить до нього: згадував, розповідав всіляки цікавинки з поетичного і не зовсім життя на Львівській Майорівці (район Львова, де розташовані студентські гуртожитки). Але окрім цього, Ростислав порушив цікаве питання − поет та іншомовне середовище, вивівши образ пересадженої з саду у вазон рослини. Поетичні потоки живляться виключно через існування в певному мовному просторі. Наскільки може вистачити поетового запасу для поетичного існування в мовному вакуумі? Це доволі цікава проблема, але Тарас Девдюк своєю книжкою якраз намагається довести, що існує таки на території української поезії.

Читаючи його поезію відразу відчуваєшь у деяких пробах прагнення опанувати футуристичні поетичні форми. У книжці, слід одверто сказати, трапляються зразки досить посередні, наприклад «Дівчинко, лицемірство твоє меж не знає» або штукарські «Білий гриб», «Самотні снайпери». Можна ставити під сумнів художність певних текстів у цій збірці, але погодьмося, якщо книжка має принаймні кілька естетично вдалих проб − вона має право на свою читацьку територію.

Цілком обґрунтовано (у літературознавстві це біографічний метод) тут є поезія, що має емігрантський мотив, але він сплетений з мотивом про чужу рецепцією власної творчості: «Миші залишають кораблі. / Листя залишає дерева. / Люди залишають батьківщини. / (Самотні залишають самотніх.) / Хтось залишає сторінки моєї книги. / Я не повертаюсь.» [14]. Автор означив тут відчуття власної неприсутності на батьківщині, що зумовлює його відсутність перед українським читачем. Це не може не розшарпувати поета. З темою складних дев’яностих в’яжеться ще один вірш «Алгоритм», який окрім цікавої форми має ще важку філософську рефлексію невідбутості, розчахнутості цього покоління: «Одні − скурвилися. / Другі − спилися. / Треті − з’їхали. / Четверті − виїхали. / П’яті − змирилися. / Шості − не в’їхали» [26]. Нагромадження оцих дієслівних форм говорить про обширність сказаного. Так поет відчуває своє покоління. І у цьому надламі він не дивиться в небо. Це окрема тема у книжці, оскільки поезія Тараса Девдюка абсолютно позбавлена екзистенційного світла, вона, у питомій своїй вазі, понура, але ця понурість зумовлена специфічною рефлексивністю, яка виправдовує оцю тугу.

Хочеться звернути увагу на ще один, як на мене, сильний рефлексивний згусток. Він здатний давати багатоінтонаційні інтерпретації, але кожен тут відкриє свій «фонд знань», який підкаже напрямок асоціативного руху: «В підсерпованій державі / ширма вигнула карниз. / Але ті, хто не лукаві, − пацьорками вниз.» [16]. Підсерпована держава − Радянський Союз, образ вигнутого карнизу, який не може тримати ширму − це символ доступу до бюрократичної інформації після повалення радянського режиму, але два наступних рядки говорять про те, що у дев’яностих багато чого не змінилось, тому люди далі кривили душею, а хто не лукавив, не прогинався під колишніх партапаратчиків − був забутий, стікав в соціальне болото.

Є у книжці «Дерево навколо птаха» і лірична поезія, яка осмислює вічні людські стосунки: «Ти знав, / що лущиться кора / щура… // Що зночи знов не вистача / вівці в отарі, / що сповідаються птахи / в чужих садах… / що золота твоя любов / прийде як старість / весела віком, / але сумом − / молода!» [67]. Оцей поетичний фрагмент є, напевно, одним з найсильніших у книжці Тараса Девдюка. Сподіваюсь, що у цій добірці читач знайде собі свій власний улюблений вірш.