Я вдруге читав  текст Степана Процюка під назвою «Руйнування ляльки» (вперше в журналі «Кур’єр Кривбасу» в останніх числах 2007 року).  Так само він читався важко, і так само мені не хотілося його дочитувати.  Але перечитавши сей текст, я тверджу, що се квінтесенція досвіду Процюка-прозаїка, сиріч – сей текст є найкращим серед тих сторінок,  які написав Степан Процюк до цього дня ( до уваги не беру роман про Василя Стефаника, бо це вже спроба вийти за інші рамці, і як на Процюка, спроба вдала).

На сьогодні є декілька прочитань Процюкового тексту (я використовую нейтральний термін «текст », оскільки самі видавці не наважилися вказати жанр твору в анотації). Найпершим відгукнувся вінницький журналіст і письменник Віктор Мельник в газеті «Україна молода» (пізніше рецензія увійшла у збірник літературно-критичних матеріялів Віктора Мельника «Рефлекси». – Луцьк: «Твердиня», 2009. – С.87-90, назва «Якщо людина людині – лялька»), відтак була післямова Олега Солов’я до книжкового варіанту тексту «Безкінечна купіль печалі» (автор післямови дає жанрове визначення творові «роман», с.266-278), і сам Процюк прокоментував своє творіння в есеї «Нарцисизм і страждання» (дивися його книгу есеїв «Аналіз крові », Київ: Грані-Т, 2010. – С.48-70).

З тих друкованих інтерпретацій мені найближча Мельниківська: «Руйнування ляльки» несе на собі ознаки руйнування роману, його трансформації в інший літературний жанр» (див.: Віктор Мельник. Рефлекси. – С.89) з тією лише поправкою, що Процюк так і не наблизився до оволодіння жанрової форми роману. Себто, Процюк зруйнував Процюка, не наблизившись до самого себе…

Саме дійство тексту  з двома більш-менш виразними сюжетними лініями – життєва стезя «продажного» науковця і журналіста Василя Величка (ВВ), якого Процюк змушує покінчити самогубством та недовчителя і недопатрійота Івана Сороченка (новітнього люмпен-пролетаріята, якому дається аж 33 варіянти виходу із життєвої і світоглядної кризи – чи не забагато як на люмпена?). А між ними декілька жінок – Тамара, Тетяна, Анна, Людмила, а ще безіменна, здається, середульша сестра Сороченка, самогубця, а ще мати Анни і мати Івана такі ж мовчазні й тихо істеричні самогубці, що нібито померли своєю смертю. І, як звикле для Процюка, ще маємо алегоричне тло: боротьба двох сил в Людині чи двох сил за Людину, чи двох сил у Людині: Архе і Ляльки зі звичною текстовою процюківською абракадаброю: «Лялька боїться Архе. Архе зневажає Ляльку.

Архе – це пам´ять. Лялька – це забуття.

Якщо Архе стане забуттям, а Лялька пам’яттю, нас поглинуть води всесвітнього потопу. А якщо Архе є лише фантастичною кров ’ ю землі, а Лялька – її легенями? Може, лялька втілює новий асексуальний досвід? пришестя трансвестита? андрогінну мрію? Архе є мрією? Лялька – це пародія на мрію?

……………………………………

Архе завжди маргінальне. Архе поза кічем і маскультом.

Лялька стара. Архе древнє.

Лялька незмінна. Архе незмінне.

Вони постійно помирають, щоб постійно відроджуватися » (с.86-87).

Щодо Процюкової спроби коментаря: «Влада Ляльки – це відмирання. Влада над Лялькою – це початок оновлення і очищення. Лялька – це символ неврозу. Зруйнувати Ляльку – це воля до зцілення» (див.: Степан Процюк. Аналіз крові. – С.64), то вона суперечлива. Виходить так, що один його герой ВВ – не справився з Лялькою (власними комплексами) і загинув, інший – Іван Сороченко – так само не справився, але не загинув.

Сей роман – дивне поєднання ідеологічної абракадабри кінця ХІХ-початку ХХ століття – досвіду імперського Достоєвського і люмпен-революційонера Винниченка (абревіатура ВВ, якою Процюк передає прізвище та ім’я героя – Василь Величко –  дуже легко може трансформуватися, при бажанні,  в ім’я Володимир Винниченко), а поява на останніх сторінках містичного Алхіміка чимось нагадує (бліда тінь або ж натяк на тінь)  Великого Інквізитора Достоєвського. Спроба знайти «золотий перетин» між тим, що взагалі не поєднане і з погляду ідеології є нічим іншим як світоглядною графоманією . І не віриш ні отим націоцентричним метанням героїв – від ненависти до ненависти; ні антиімперським випадам; ні помаранчево-голубим «філліпікам »; не віриш нічому і нікому, бо хоча Процюк пробує говорити про віру, про любов (власне, про їхню потребу), ні в автора, ні в його героїв ні того, ні іншого немає. І не може бути. Бо світоглядний флюгер флюгером і помре (тут доречними є слова Михайла Рудницького: «Поети завжди більше нагадували хамелеонів, ніж панцирних лицарів », дивись: М.Рудницький  «Від Мирного до Хвильового. Між ідеєю і формою», Дрогобич, 2009. – С.271).

А ще патологічна ненависть до Жінки. Всі ці натуралістичні сцени, сни, фантазії, мрії героїв (ВВ та Івана Сороченка) є патологічною формою сексуального збочення. Його герої так і не сподвигнулися стати чоловіками, а їхня пристрасть до орально-анального сексу із жінками лише увиразнює тезу про їхню приховано-відверту гомосексуальність (до речі, про це колись писав Євген Баран).

Всі спроби Процюка підвести під вчинки своїх героїв психоаналітичну основу є невдалим бажанням приховати свої дитячо-юнацькі травми і комплекси (Фройд би навіть не плакав), а ще відверте копіювання американського психоаналітика Ірвіна Ялома з його розкладанням побутово-психологічних і психічних ситуацій і вчинків на зримо-перверзійні коментарі, викликають огиду і втому від самого тексту.

Не можна спекулювати на тому, що не вмієш писати творів  в їхньому класично-жанровому вияві, підмінюючи це невміння натиском і бурею власної хаотичної душі.

Хоча, коли подивитися на всі творіння Процюка-прозаїка, то найкращими у його доробку є два тексти – перший  – «Горе переможеним» і останній – «Руйнування ляльки», всі інші є лише чернетками його намагання систематизувати власний досвід.

І не треба тут придумувати якийсь кіч  – «інфікований кічем» – це гарна метафора, але стосунку до Процюка вона не має (Костянтин Родик); чи намагатися це писання означити як новий варіант експресіонізму (Олег Соловей), не кажучи вже про контрастні намагання канонізувати написане Процюком (Євген Баран). Все надто простіше. І це простіше було зафіксоване ще Юрієм Андруховичем у передмові до першої книжечки «Нової дегенерації»: «Процюк володіє Хаосом. Хаос володіє Процюком». Ось тільки дивуєшся, як довго людина може бути  одержима антигармонією.  Навіть не цьому дивуєшся, дивуєшся, чому люди на це так довго купуються?..

Звичайно, що після «Руйнування ляльки» вже не може бути подібних текстів у Процюка. Принаймні у формі нібито психіатричного чи психоделічного роману. Процюк за ці роки безперечно навчився володіти ремеслом. І як людина амбітна буде пробувати вирватися за рамці усталених ним же оцінок та кліше. «Троянда ритуального болю» є першою серйозною пробою вирватися за межі власного Хаосу. Тепер, як заявляє сам же Процюк, він пробує створити психоделічну біографію Винниченка.

Виходить на те, що Хаос спостерігає, Процюк імітує. Або ж навпаки. Процес світоглядної та естетичної фальсифікації триває…