Хочу поставити крапку в спекуляціях, які затягнулися.  Ідеться про розмови навколо чергового опусу про творчість Степана Процюка. Зокрема, його роман «Руйнування ляльки», опублікований на літературному сайті «Буквоїд» 9 грудня 2010 року під назвою «Кентаври з Процюковими обличчями».

Першим,  хто поставив мене до відома про появу цього матеріялу був … сам Процюк. Я тільки-но зайшов у хату, повернувшись із села, й тут син мене покликав до телефону, то був Процюк: «Куме, права рука не знає, що чинить ліва?»

Я не знав, що відповісти і що сказати. Тим більше, що в останні часи ми фактично не спілкувалися поза роботою. Та й на роботі наше спілкування не йшло далі мовчазного потиску руки.

Якщо відверто, то я задоволений, що такий матеріял появився. Навіть не так, задоволений, що появу цього матеріялу тією чи іншою мірою пов’язують зі мною. Декілька днів перед появою цього матеріялу мені написався матеріял про Процюків роман під назвою «Казка про лицаря, який прагнув перемогти нелюбов», який я розмістив на блозі газети «Сіверщина».  День перед тим (05.12.2010) електронкою скинув Процюкові листівку такого змісту: «Степане, вітання. Прочитав Твою "Руйнування ляльки". Повторюю сказане раніше. Це Твій найкращий роман. Але писати про нього не буду, тим більше, що на мене пішла нова хвиля дезинформації, що я "замовний критик". Нехай ся втішать, що  я таким є. Євген».

 Увечері зателефонував Степан, говорив довго і «про своє», про  мою рецензію на Черковського, у якій немає слова правди про нього; що я не дорожу нашими стосунками; що я себе спалюю свідомою самотністю тощо. Вранці я написав отой матеріял, розмістивши його на блозі «Сіверщини». Степан не забарився відписати електронкою:

«Привіт, Євгене. Дякую. Казав, що не будеш писати, але таки написав. Відгук зворушливий, але ніхто не знає, де істина. Хтозна, чи я також знаю, що таке любов. Інакше не потребував би до цього нав’язливо повертатися... Те, що це роман ідей, а не дії - дуже слушне спостереження. (Пам’ятаю, як Мельник писав про "розпад" роману на прикладі "Руйнування  ляльки" і пробував мене як автора зобразити заледве не мізантропом).
Вітай своїх.
Степан».

Вранці, в університеті тільки й запитав: «Ти казав, що не будеш писати?», на що я кинув жартівливо-іронічну фразу: «Це я зробив, аби  ти відчепився»…

Тому, коли появився цей «буквоїдський пашквіль»,  я  знав, що будуть мене називати одним із імовірних її авторів. Після всіх тих коментарів, які розміщені після матеріялу, я не буду ні спростовувати, ні заперечувати натяків. Не буду з простої  причини: я втомився від сього болота, яким є сучасний літературний процес. І втомився ще й з іншої причини. Пояснюю:

Колись Цезар розлучився  зі своєю дружиною нібито через подружню зраду. Коли йому сказали, що всі ці розмови були наклепом, Цезар відповів: «На дружину Цезаря навіть тінь підозри не повинна падати». І хоча сьогоднішній світ грає не за правилами, для себе встановлю власні правила. Тому заявляю: товариш, який у мені сумнівається, не мій приятель. Все. Додати нічого. Рубікон перейдено».

І на останок: Процюка вважаю талановитим письменником, який у сьогоднішніх «окупаційних» умовах є в «червоній дванадцяті» тих українських писателів середнього віку, про яких варто говорити і які акумулюють увагу до української літератури своїми творами, а не своїми коментарями до творів: Оксана Забужко, Андрій Курков, Василь Шкляр, Мирослав Дочинець, Володимир Даниленко, Галина Пагутяк, Костянтин Москалець, Євгенія Кононенко, В’ячеслав Шнайдер, Володимир Лис, Олександр Клименко, Степан Процюк. Напрошується ще декілька імен, яким симпатизую: Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, Володимир Єшкілєв, Петро Сорока…

Але. Я залишаю право про кожного із них висловлювати різні думки, інколи діаметрально протилежні. Бо не вони є моїми кумирами. Їх у мене взагалі немає в літературі. Вони є тими авторами, з якими я хочу вести розмову на рівних. Якщо вони цього не хочуть  або не готові до неї, – це їхні проблеми.

Всім недругам, байдужим і просто літератам  дякую за увагу!