Українське суспільство, плекаючи матеріалістичні ідеали, зневажаючи освіту, трактуючи літературу, ширше культуру як забавку, не здогадується, що його доля значною мірою вирішувалася й вирішується саме ними. Гадаю, що будь-яка успішна нація у першу чергу є культурною. Адже в основі будь-якого суспільного розвитку чи проекту лежить ідея. Оскільки ідея завжди має словесну оболонку, то й генерується вона здебільшого літературою. Як ідея вільного суспільства, так й ідея політичної української нації також значною мірою формується літературою.

Головне питання, що турбує літературознавців при обговоренні сучасної української літератури (передусім ідеться про прозу, бо поезія, на жаль, дедалі більше перетворюється на антикварне мистецтво), хронологічне:  коли ж нова українська література з’явилася? Переважає думка, що початок нового українського письменства варто прямо пов’язати з виникненням Української Держави. Проте меншість наполегливо датує появу нової літератури Чорнобильською катастрофою. Адже остання є не тільки символом падіння совєтської імперії – СРСР, а й знаком нового тисячоліття з його перманентною кризою, техногенними аваріями, природними катаклізмами й ідеологією тероризму. Саме Чорнобиль вперше дав населенню України поштовх до усвідомлення своєї української ідентичності — насправді Чорнобильська аварія була і залишається українським лихом, тобто українською об’єднавчою ідеєю. Чорнобиль також покликав до життя так звану гласність, під ударами якої й захитався соцреалістичний літературний канон, який одночасно був і стилем життя, і способом світовідчування совєтської спільноти. Основна ознака цього стилю — тоталітаризм у мисленні й смаках.

На предмет постмодернізму у науковому середовищі й досі ведуться дискусії, зокрема у 6-му числі академічного літературознавчого часопису «Слово і Час» за цей рік опубліковано розмову В. Дончика, Д. Дроздовського й П. Іванишина про роль постмодернізму в сучасній українській культурі: чи означає постмодерний стиль боротьбу нового зі старим, чи, може, постмодернізм просто витісняє національне? На мою думку, така постановка питання некоректна. Жодний стиль, зокрема й постмодерний, не може бути сам по собі ані добрим, ані поганим. Бувають натомість погані письменники, хоча, звичайно, кожний із нас може віддавати перевагу тому чи іншому стилю. Прикметно, що прихильники позитивізму, простіше реалізму в мистецтві й ідеалів Просвітництва у філософії не сприймають постмодерного періоду культури, який ставить під сумнів істину, універсальність етичних систем, політичні доктрини, обстоює плюралізм у переконаннях. Не сприймають вони й постмодернізму як інтелектуальної й мистецької течії, головною ознакою якої є стирання межі між елітарним і популярним мистецтвом, його ринкова орієнтація, експлуатація уже існуючих мистецьких форм. Своєю чергою постмодерністів дратує позитивізм. Протиставлення урбанізму, монументального індастріалу смердючому сільському господарству, міського вульгарного анекдоту благородному українському фольклору, тобто його літературній версії, нехлюйної мови або суржику із матом включно вичищеному варіанту української мови є виявом протистояння саме цих двох стилів, що на ідеологічному рівні прочитуються як протистояння «ґрунтівства» «західництву» (інший варіант «ґрантівство»). Питомою ознакою української дискусії на тему постмодернізму є обов’язкове моделювання образу ворога. Для «ґрунтівців»-«нативістів» ворогом є безрідний постмодерніст-нігіліст-глобаліст, що знущається із рідної, загроженої національної традиції. «Західники» вбачають загрозу у культивуванні загумінковості української нації, її випаданні із історії, а також у неофашизмі «ґрунтівців». Зрозуміло, постмодернізм не є рятівником людства, у ньому є чимало дражливого, наприклад, ревізія цінностей, що часом межує із цілковитим нігілізмом, іронія на межі із цинізмом, відвертий стьоб як замінник таланту, дешевий епатаж. Одначе не варто забувати, що саме постмодернізм в українських умовах уможливив переформулювання соцреалістичного канону. Український варіант постмодернізму на відміну від західного був і залишається антитезою не модернізму, а тоталітаризму й соцреалізму. Сучасна українська література розвивається в часи постмодерну, але при цьому залишається постсоцреалістичною і постколоніальною. Гадаю, що в українській ситуації головною загрозою є не глобалізм, а совєтський і постсовєтський комплекси, які відіграють роль того мертвого, що хапає живого. Саме протистояння совєтчині є тією срижневою ідеєю, яка об’єднує довкола себе українських митців різних стилів і поколінь. Візьму на себе сміливість ствердити, що поезія «Бу-Ба-Бу» була тим ковтком чистого повітря, від якого у мого покоління після п’ятирічного студіювання класиків марксизму-ленінізму в університетах у першій половині 80-их голова йшла обертом. Таким же був ефект від музики гурту «Братів Гадюкіних», які сміливо поєднали нашу рідну коломийку із чужим рок-н-ролом — це один із найфундаментальніших постмодерних прийомів, йдеться про змішування різних стилів і традицій, серед яких обов’язково присутня власна. Це була дуже якісна постмодерна музика, яка в українських умовах звучала не менш революційно, аніж «Марсельєза»: «Вийду я на полонину, / Шляґер заспіваю, / Дуже файно мені жити / У совєтськім краї! / Через поле, через ліс / Летіла зозуля, / Вийду я на агітпункт / І проголосую, / Гей, забава, / Рок-н-рол до рана, / Пий-гуляй-веселись, / Токар-слюсар не журись, / Добре попрацюєм, / Доми ми збудуєм / В нашім ріднім СРСР, / Раз-два-три! Холєра!». Цього року, коли сер Пол МакКартні намагався об’єднати на своєму концерті східну Україну із західною, хоча з таким же успіхом міг об’єднувати нас із Владивостоком, я постійно думала про те, що цю місію насправді мали б виконати саме «Брати Гадюкіни», які представляють західноукраїнський варіант постмодернізму в музиці, і гурт «ВВ», що уособлює його центральносхідноукраїнську версію. Східноукраїнської, на жаль, не існує. У літературі, на щастя, маємо дещо інший регіональний розклад. Зазвичай ми говоримо про три регіональні українські літературні школи: «галицьку» або «станіславівську» (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Т. Прохасько, В. Єшкілєв, Г. Петросаняк й ін..), «київсько-житомирську» (В. Шевчук, Є. Пашковський, В. Медвідь, О. Забужко, О. Ульяненко та ін.) й так звану ост-літературу (С. Жадан, О. Соловей, А. Біла, І.-Б. Терещенко та ін.). Прикметно, що сучасні українські письменники переважно є виразно регіональними. Цей факт свідчить про те, що розчленування України між Російською і Австро-Угорською імперіями, згодом між СРСР і Польщею і досі дається взнаки, хоча з кожним роком ці відмінності стають дедалі менш відчутними — в Карпатах і на Волині грає відомий шансон, а водка і на сході, і на заході, і в центрі ллється рікою. Взагалі українську політичну націю можна сформувати лише на підставі української національної традиції, на основі української мови, релігії, історії, культури й українських символів. Це аксіома, яка обговорень не потребує, бо ми пізнаємо француза за французькою мовою, ірландця – за приналежністю до католицької церкви, американця – за його фанатичною, іноді на межі із анекдотом відданістю американським символам. На мою думку, проблема неприсутності або слабкої присутності української літератури в українському суспільстві, окрім об’єктивних причин, що витікають із її постколоніального статусу, пояснюється також недостатньо високою якістю. Саме якість сучасної української прози потребує обговорення. Проблема якісного українського культурного продукту теж перетворюється на зачароване коло, яке, здається, неможливо розірвати: погана оплата дає поганий продукт, за поганий продукт не варто добре платити і так до безконечності. Це зачароване коло допоможе розірвати об’єктивна критика, яка й формуватиме добрий мистецький смак у суспільстві. Йдеться про те, щоб висміювати також й бездарні російські серіали, зняті на підставі не менш бездарних детективів, що їх наші чудові телеканали видають за вершину професійності, цю похабну попсу made in Russia, що ображає не святе мистецтво, а елементарний слух, цей плаский гумор, від якого хочеться плакати. Доки така критика буде відсутньою, а досі в Україні немає не тільки жодного регулярного часопису, який би висвітлював книжкові новинки, а й української преси як такої, кожен критик у нас хвалитиме автора зі свого кола, а російський низькоякісний продукт відіграватиме роль стандарту якості. Треба підкреслити, що в сучасній українській літературі практично не існує стилістично монолітного продукту. Наприклад, творчість В. Шевчука являє собою синтез модернізму із позитивізмом, Ю. Андрухович поєднує постмодернізм із історизмом, Ю. Іздрик взагалі перетворює писання на різновид психотерапії, а М. Матіос успішно трансформує загальнонаціональний контекст у масову літературу. Одначе попри яскраві індивідуальні стилі авторів у сучасній українській прозі можна виділити такі основні стильові течії: неопозитивізм (його представляють письменники старшого покоління, зокрема Р. Іваничук, Ю. Мушкетик), модернізм (В. Шевчук), неомодернізм (В. Медвідь, Є. Пашковський, К. Москалець, О. Ульяненко, Г. Пагутяк), передпостмодерні явища (В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерв’янський, Ю. Винничук), постмодернізм (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Ю. Прохасько), феміністична література (О. Забужко, Є. Кононенко, Л. Таран, Н. Тубальцева), дитячо-підліткова альтернатива (С. Жадан, Л. Дереш, І. Карпа, Т. Малярчук, С. Поваляєва, Н. Сняданко, С. Пиркало, С. Андрухович). Якби мені запропонували вибрати 10 найважливіших сучасних українських романів, я б назвала такі: «Око прірви» В. Шевчука, «Московіада» Ю. Андруховича, «Воццек» Ю. Іздрика, «Щоденний жезл» Є. Пашковського, «Сталінка» О. Ульяненка, «Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко, «Інфекція» С. Процюка, «Депеш Мод» С. Жадана, «Згори вниз» Т. Малярчук, «Перламутрове порно: Супермаркет самотності» І. Карпи.  Нарешті на наших очах зароджується українська масова література, найяскравішими представниками якої є І. Роздобудько, Л. Денисенко, В. Шкляр, В. Кожелянко, Л. Клименко, А. Кокотюха, Т. Антипович, Я. Дубинянська. Твори Є. Кононенко і М. Матіос я схильна трактувати також як популярні. В українській літературі функціонує кілька літературних поколінь. Якщо «вісімдесятники» і «дев’яностники» сформовані одним поколіннєвим переживанням — розпадом СРСР, то покоління «двохтисячників» виростало в реаліях хаотичної української демократії. Проте усі покоління в Україні відчувають на собі дію «цивілізаційного розлому», коли одна частина суспільства прагне йти європейським шляхом, а інша — російським. Цей вибір також естетичний. Свої дебютні книжки у новому тисячолітті видали Л. Литвинчук, Т. Жеребецький, І. Гапа Карпа та ін. Окремо хотілося б сказати про молодого прозаїка А. Чеха, який в останній своїй повісті «Пластик» звертається до немодної нині соціальної проблематики. Дехто із дослідників, наприклад, Т. Гундорова включають до української літератури також російськомовну творчість А. Куркова і подружжя Дяченків. На мою думку, дискусія на тему доречності такого потрактування також із розряду невдячних. Якщо А. Курков вважає себе українським письменником, то, напевно, так воно і є. Одначе, якщо у випадку політичної нації можна знайти, окрім мови, чимало інших об’єднавчих чинників, наприклад, спільна мета, ідеал, цінності, то література — це у першу чергу мова. Відомо, що М. Гоголь був за походженням малоросом, А. Міцкевич — литовським білорусом. Перший політично вважав себе росіянином, тому й писав про свою українську батьківщину російською мовою. А. Міцкевич , якому, до речі, так ніколи й не судилося побувати на території етнічної Польщі, політично вважав себе поляком, тому оспівував польською рідну йому Литву, трактуючи територію останньої як польський регіон. Якщо А. Курков вважає себе українським письменником, логічно очікувати, що він писатиме про Київ і українські реалії не російською, а українською. 

Тезу про постмодернізм, що декларує стирання меж між «високою» і масовою літературою, не варто сприймати спрощено. Насправді йдеться про те, що постмодерна «висока» література трансформує масове мистецтво у високе. За цим же принципом романтичне мистецтво свого часу «паразитувало» на фольклорі. Згадаймо поезію Т. Шевченка, А. Міцкевича, Г. Гайне. Масове мистецтво сьогодні фактично відіграє роль фольклору з тією різницею, що кожний твір масової літератури належить не анонімному, а конкретному автору. Високе мистецтво вкотре почало експлуатувати популярне, вкладаючи у форму детективу, фентезі чи мелодрами глибший сенс. Тут показовою є дискусія щодо того, чи вважати творчість А. Куркова масовою чи елітарною. Це ж питання стосується творчості Є. Кононенко і М. Матіос. Наприклад, К. Родик у своїй рецензії на останній роман А. Куркова «Ночной молочник» відстоює думку про приналежність прозаїка до «високої» літератури, порівнюючи його із Ф. Кафкою. Гадаю, А. Курков є усе-таки автором якісної масової літератури, хоча навіть композиційно його останній роман вигідно відрізняється від чи не найвідомішого бестселера «Пикник на льду». Масова література — це просте, динамічне, сюжетне письмо із великою кількістю необов’язкових діалогів та описів, спрощеною психологією персонажів, тоді  як у «високій» літературі спрощення недопустимі. Ця література потребує підготованого, небанального читача із виробленими смаками, який присвячує чимало вільного часу читанню протягом усього свого життя. Про подібні речі сьогодні писати немодно, бо ми боїмося образити і творців, і споживачів — усі хочуть бути інтелектуалами й естетами. Результат? Невдовзі найпопулярнішим чтивом в Україні стануть комікси, а чимала частина населення взагалі не вмітиме читати. Написавши це, я зовсім не злякалася свого прогнозу. Напевно, треба не лякатися, а наполегливо працювати. Ми стали свідками вільної української літератури. Тепер важить, щоб українська література не просто була, а була якісною.