Відшумів книжковий форум у Львові. І хоча книжкових новинок в силу різних причин було не аж так багато, увагу звернути було на що. Окрім розбрендованих перомайстрів на стендах можна було знайти тексти, що промовляють самі себе, а не є доважком до власної реклами. Оцей їхній час починання має свої цікавинки. Читання подібних авторів робить сам процес чистішим, не зануреним у сум’яття, яке часто викликає реклама.

На маленькому столику, при самому вході у Палац Мистецтв, в поле зору потрапила ошатно видана книжка Романа Черковського «Ігри мізантропа». Певну сильветку чи то супровід до видання написав Степан Процюк, причому наголосив на психологізмі цієї прози. В сучасній літературно-критичній практиці ім’я Степана Процюка пов’язане саме з психологізмом, але з психологізмом, який через художній образ досліджує крайні форми людського психожиття, його нестереотипні практики. Отож горизонт сподівань від книжки Черковського виставився приблизно на подібний регістр.

У плані жанру збірка малої прози Романа Черковського − це збірка переважно новел. Багато з них мають несподіване закінчення, те, що у літературознавстві називається пуантом, новелістичним поворотом фабули. Подібний механізм будування сюжету очевидно притягне читача. У даному випадку, якщо говорити про конкретні художні проби, то, наприклад, новела «Людина, яка грається» структурована досить нестандартно. Герой тут чоловік, що любить випробовувати людей, спостерігати за їхніми психореакціями, підкладаючи непомітно для них певні сюрпризи (не завжди приємні). Оповідь відбувається досить розлого, автор перелічує різноманітні спроби героя підводити людей під вчинок, разом з тим персонаж потрапляє у ситуації, де розігрують його. Ця тема далеко не новітня. Тут згадується Кирпатий Мефістофель Володимира Винниченка, який прагнув бути ляльководом, але попри це, сам потрапляв на територію гри, де часто програвав, тому і названий іронічно Кирпатим. Автор (часто через героя) у цій новелі більше розмірковує, ніж подає дію, власне опис події, а це дещо гальмує безпосередність сприйняття, робить твір більше трактатним, ніж художнім. Сюжет твору змонтовано таким чином, що доволі плинна оповідь несподівано обривається. Ми дізнаємось, що закохана пара, яка була у постійному процесі гри, відсвяткувала свою двадцяту річницю одруження. Читач заскочений від подібного несподіваного фабульного «обрубу». Такий прийом використовував американський письменник О.Генрі у своїх short-story.

Що притаманно цим коротким новелам? Потрібно сказати, що часто автор через прагнення досягнути шокуючого ефекту у читача, вдається до штучних епізодів у сюжеті, принаймні вони виглядають не досить правдоподібно, або до тривіальних рефлексій. Наприклад «Фаталіст» − твір з абсолютно дитячими міркуваннями про життя та смерть, самотність. А от вже «Альбатрос» − попри надто схематичний сюжет, має цікаві життєві спостереження автора. Наприклад, опис вчительок зі школи очима молодого хлопця: “Поцвілі одноманітністю бабусі з високими зачісками, потрійними підборіддями та дешевими костюмами викликали у хлопця апокаліптичний жах” [18]. Як на мене, це не жовч, а скоріше суспільна критика автора. Дуже шкода, якщо хтось зрозуміє її як звичайний стьоб.

У книжці є також речі серйозного плану, пов’язані з українським історичним героїчним минулим. Мова йде про життя та боротьбу воїнів УПА. До цієї теми тепер існує своєрідний письменницький інтерес. Автори наважуються відтворити такий надто складний у психологічних моментах фрагмент життя нації. Не можна не згадати тут прозу Василя Портяка, Оксани Забужко, Любомира Сеника, окремо потрібно згадати «Вишневі ночі» Бориса Харчука − фактично тематичний виклик радянській системі на час написання цього твору (80-ті р.р.). Отож територія теми частково розроблена, але автор тут спробував зробити це по-своєму, і не прогадав. Оповідання вийшло правдоподібне і рефлексійно насичене.

Є ще один зразок сильної естетичним планом проби у цій добірці. Це твір табірної тематики “Два листи в одній шухляді”. Лист з мордовських таборів матері до доньки чимось нагадує листи Василя Стуса до сина. Подяка бабці за вовняні шкарпетки, відмова від продуктів, які крадуть по дорозі відтворює весь густий біль людини. Настанови матері доньці: “Відрадно, що у тебе з’явилися друзі. Без них у світі важко, але вже зараз затям: за будь-яких обставин сподівайся передусім на себе, гукай на допомогу, коли уже несила, безвихідь, зате сама із поміччю старайся не баритись, приходь, коли ще навіть не зовуть. Бо справжній друг не той, хто вміє просто добре слухати, а той, хто відчуває серцем, наче мати” [78]. Оці короткі сплески материної чуттєвості найбільше ваблять у творі.

Натомість оповідання «Глорія» запросто можна було би викинути з книжки. Ні персонажі як психотипи, ні сюжет тут не є адекватними. Герой приводить повію, вони говорять про художнє мистецтво, де вона виказує значно більші знання з предмету розмови. Зауважу, що чоловік має гуманітарну освіту і дійшов певних висот у мистецтвознавстві. Щодо життя повій, то авторові треба почитати Генрі Міллера «Тропік раку», тоді, можливо, він зрозуміє власні промахи у даному творі, його награність.

«Душероздираючий» мотив у творі «Мати» про продажу матір’ю своєї дитини − це якісь уламки архаїчних тем ХІХ століття − занапащене життя гулящої жінки у повістях Г. Квітки-Основ’яненка. Питання тільки, у чому логіка продажі дитини, причому саме на базарі, куди люди приходять точно не купувати дітей? Це дуже штучний епізод, який не викликає довіри. Як спроба міркувати над життям, твір може стимулювати певні думки, але площа, з якої автор відштовхується у власні роздуми, мусить бути правдоподібною. Крім того, є застереження щодо стильових моментів: «Моїм дорогим пальтом по полах стікала гірка зневага». Тут явно невдало підібраний образ. По полах може стікати будь-що, що може стікати, але не зневага. Тут порушено асоціативний хід. Зневага − це не рідина, а фіксований стан.

Під низкою оповідань можна сміливо писати «Не вірю!». Твір «Моя дружина і велика доба африкатів» − просто залишає читача з розведеними руками. Мова йде про жінку, яка, спіймавши погляд чоловіка на її зморшці, зачинилась у вбиральні і насолоджувалась звуком води, не виходячи звідти зовсім. Пробувши там місяць, вона на короткий час впустила чоловіка, а вкінці твору він до неї приєднався. Виникає безліч запитань щодо правдоподібності, але не це навіть головне, а те, у чому ж логіка ідеї? У тому, що чоловік і жінка зачинились удвох безвихідно у вбиральні?

Якщо говорити про загальні враження від книжки «Ігри мізантропа», то вони досить різні, а передусім контрастні. Треба сказати, що у книжці присутня культура видання. Тут практично немає «мушок» (незначних пропущених коректором помилок). Позитивне враження справляє стиль автора, він позбавлений викрутасів, які часто заважають зрозуміти думку, його можна схарактеризувати як «прозорий стиль». А от що стосується творчих ідей, насамперед їх художнє представлення − тут авторові потрібно ще працювати. Це стосується і сюжетних епізодів, і логіки мотивацій вчинків персонажів, і адекватності психотипів. Але у всьому сказаному є той позитив, що автор щойно входить у літературу, і у нього, за умови «ні дня без рядка», тобто наполегливої роботи, є всі літературні перспективи.