Re: цензії

Ловець снів і екзорцист Сергій Дзюба
11.08.2020|Ігор Фарина, член НСПУ
Перепливти ріку
09.08.2020|Ірина Слободяник, поет, член НСЖУ
Світ різнобарвний, таємничий…
Гірке радянське молоко
09.08.2020|Володимир Самойленко, кандидат географічних наук
Світи Жаббура Дуейги
07.08.2020|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Причини й наслідки одної зради
27.07.2020|Сергій Дзюба, Чернігів
Вишукана іронія Фолькера Маасена
27.07.2020|Тетяна Сидоренко, член Національної спілки письменників
Про магію, містику й Заліщики
20.07.2020|Ігор Ольшевський
Есхатологія Ігоря Павлюка, або “Буг пам’ятає все”
18.07.2020|Богдан Вакуленко
Розмова розуму і сердець

Re:цензії

19.07.2010|14:45|Василь Карп’юк, Брустури

Про заробітчан і доброзичливців або Короткий огляд критики на нові книги Степана Процюка

Степан Процюк. Аналіз крові. — Київ: Грані-Т, 2010; Степан Процюк. Троянда ритуального болю: Роман про Василя Стефаника. – Київ: ВЦ Академія, 2010

Не знаю, чи існує такий жанр, але це буде огляд рецензій.

Цьогоріч надруковані дві книги Степана Процюка (збірка есеїв «Аналіз крові» і роман про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю»), відразу після чого почали з’являтись критичні оцінки знаних і не дуже майстрів і підмайстрів цього жанру.

Звичайно, то цілковито природний процес, коли письменник видає книгу і у відповідних виданнях постають відповідні рефлексії, тим паче, якщо книжка того вартує. Вразила, передовсім, полярність думок і на це, як на мене є свої причини, про які йтиметься трохи далі.

Спочатку вийшов «Аналіз крові», то й з нього почнемо. Ця книга є синтезом десятків талмудів з психології та споріднених дисциплін, простудійованих Степаном Процюком за час земної екзистенції. Звичайно, книга не замінить праць того таки Фройда, але може дати орієнтир чи варто за нього взагалі братися. В цих есеях описано білі плями людської душі. Але всі її розуміють по-різному. І душу і книжку.

Так ще в перших числах лютого на «ЛітАкценті» була опублікована рецензія Яни Дубинянської «Процюк і порожнеча», у якій відбулася спроба в одному абзаці переказати зміст книги («Степан Процюк легко й невимушено переходить від ювілею Великого Батька — Тараса Шевченка — до не менш хвилюючої теми власного ювілею, від ритуалу споживання кави — до дитячих спогадів щодо національної ідентичності, багато пише про цехові проблеми — медійну розкрутку митця або заздрощі у письменницькому середовищі. І, звичайно, майже в усіх «шкіцах» тією чи іншою мірою присутній заданий як стрижнева тема збірки психоаналіз. Котрий, мабуть, таки й справді є також стрижневою темою авторового життя.»), тоді як решта тексту складалася з роздумів над письменницьким життям, яке змушує писати есеї, чи пак колонки.

Відразу по тому «Буквоїд» оприлюднив розмисли Євгена Барана про «Аналіз крові» під назвою «Той, що вміє бути самотнім…». Судження критика звучать доволі-таки компліментарно і, зважаючи на невимушеність, переконливо («Процюк виховав себе сам як літератор. Можна сперечатися або не звертати уваги на його світи, але вони, ці світи, існують, і в них живе Степан Процюк. Це не вигадані світи, позахмарні величини. Це терпкі, щоденні роздуми, з яких Процюк виходить не так сильнішим, як врівноваженішим. А можливо, його врівноваженість і є його силою. Процюк не боїться говорити про свої комплекси. Але не багатьом вдається із своїх комплексів створити літературу.») Врешті Баран стверджує, що Степан Процюк ставить ті ж питання, що у російській літературі Достоєвський, а в італійській Моравіа, підсумовуючи, що «Аналіз крові» - це книга світла.

Російськомовний сайт «Культпросвет» представив на своїх сторінках рецензію Олени Сербинович з доволі голосною назвою «Аналіз крові» от знатока душ». Авторка співставляє книгу Процюка з Іздриковим «Таке» і наголошує, що «Аналіз крові» «..заинтересует тех, кто хочет увидеть обобщенный взгляд на теории известных психоаналитиков, узнать субъективно-литературное мнение о природе капризов подсознания.» При цьому зауважує, що Процюк залишає можливість діалогу з читачем. 

Що прикметно, всі три згадані рецензії, які здебільшого можна окреслити, як позитивні, були оприлюднені ще в лютому. Відтак настало своєрідне затишшя аж до місяця травня, коли знову посипались відгуки з ухилом до болота, що виникає внаслідок травневої грози. Першу ластівку знаходимо у журналі «ШО» «Людина, котра не сміється». У тексті іронічно інтерпретуються у негативному ключі основні теми книги, створюючи не найкраще враження, заодно не говорячи нічого посутнього («Якщо читач сподівається на відвертий сеанс оголення душевних ран Степана Процюка, то нехай не спокушається словом «психоаналіз» на палітурці книжки. Тут ніхто не говоритиме про сексуальні розлади, не гратиметься у вільні асоціації, не тлумачитиме символи і сновидіння. У цій книжці продовжиться давня розмова Процюка про вади українського суспільства і деяких літераторів. Автор зачіпає ключові моменти на кшталт «манія величі», «заздрість», «культ молодості» і «як розпізнати талант.») Заключна репліка звучить цинічно і нагадує не текст рецензії, а відгук читача-невігласа, який так і не второпав змісту книги і намагається звинуватити у тому автора, заодно недоречно плюючи в бік Марії Матіос і підкреслюючи важливість дебютного роману одного знаного письменника: «Коли Процюк шкодує, що в сучасній українській літературі немає справжнього героя-вчителя, літнього гуру, який передає досвід молодшому поколінню, то хочеться відповісти: є небезпека, що від нудного і примітивного моралізаторства скрутиться папір, на якому буде надруковано подібний роман. Тому нехай за всіх нас поплачуть герої Марії Матіос, а для молоді нехай залишиться вічне свято воскресаючого духу.»

Блискучим зразком на тему «Як не треба писати рецензії» виглядає текст Оксани Жили «Історія хвороби одного автора», яка починає не з аналізу чи хоча б його спроби, а із невдатного глузування, наче б виконувала кимсь поставлене завдання, називаючи есеї виписками з історії хвороби, вочевидь навіть не читаючи книги, а всього лиш її переглянувши, бо читаємо нижче: «Власне, переглядаючи сторінка за сторінкою писання автора, який згадує про метод рятування себе самоаналізом від неврозу, ми теж набралися нахабності написати про неї з цинізмом. Не радили б цю книгу ані людям із нестійкою психікою, ані з “крокодилячою та бегемотячою шкурою”.»  Невже це недоладно скроєний замовний матеріал? Чи спроба «засвітитися»?

Аналогічне враження виникає й після рецензії Ігоря Бондаря-Терещенка «Душезнавство чи душегубство?», яку надрукувала «Україна молода». Починається рецензія з патетичного імперативу: «В «Аналізі крові» Степана Процюка ознак «живого» життя не виявлено.» Далі шановний критик називає попередні книги Процюка вимучуванням художнього тексту і переходить до кумедних насмішок: «Отже, як прийшов Степан Процюк до нинішнього «психоаналізу», яким повна його нова збірка статей? Чесно кажучи, аналіз у цього автора завжди витісняв художність, а в його текстах зазвичай жили два герої — романтик, який розповідав про свої страждання, і рядова людина з села, котра трохи читала Вінграновського з Симоненком і тому вірила, що «Макдональдс» — це зло, а від наркотиків відвалюється ніс. Ну куди з такою роздвоєністю, як не до психіатра?»

Ну що ж, знаючи одіозний імідж ІБТ, у літературних колах ніхто його відгуки не сприйматиме серйозно, але ж «Україну молоду» читають тисячі людей, які, ознайомившись з такими літературознавчими розбалакуваннями (інакше не назвеш), можуть сприйняти їх всерйоз. Хоча, за великим рахунком, навряд чи це негативно вплине на рецепцію як «Аналізу крові», так і інших книг Процюка, зокрема найновішого роману «Троянда ритуального болю».  

Чи не вперше в сучасній українській літературі письменник наважився на психобіографічний роман. І мова не про маловідомі факти з життя Стефаника, хоча неабияка в тому обізнаність відчувається, а якраз внутрішні перипетії цього життя. Все настільки детально і точно описано, наче автор і є Стефаником і розповідає про себе.

Першу рецензію на книгу Степана Процюка про Василя Стефаника ще в другій половині березня написав уже згадуваний Євген Баран, який мав безпосередню причетність до передісторії виникнення задуму даного роману і читав його ще в рукописі. Окрім цілком заслужених похвал і слушних зауваг, критик висловив думку, яка, мені здається, й стала стимулом до виникнення того шквалу пасквілів як на «Аналіз крові», так і на «Троянду ритуального болю», згодом опублікованих у електронних і друкованих ЗМІ. А сказав Євген Баран наступне: «Я ставлю цей роман в один ряд із твором Романа Андріяшика «Сторонець», присвячений постаті Юрія Федьковича, за який письменник був відзначений Шевченківською премією.  А це означає, що роман Степана Процюка «Троянда ритуального болю» цілком вписується у номінаційний контекст цієї нагороди. Про це говорю вже сьогодні, й говорю цілком серйозно». Не можна виключати, що ця фраза стала лакмусовим папірцем. Хоча, настільки я знаю, Степан Процюк доволі прохолодно ставиться до будь-яких підкилимних навкололітературних інтриг і навряд чи буде бавитися у це…

З серії «знищувальних» стаття Костянтина Родика «Самогон «Стефаник». «Класика витримує навіть Степана Процюка з його манією величі. Його книжка «Троянда ритуального болю» (К.: Академія, 2010) має підзаголовок: «Роман про Василя Стефаника». Та якщо читач сподіватиметься чогось, схожого на романи Стефана Цвайга, Андре Моруа чи Віктора Петрова, — він буде жорстоко ошуканий.» – наголошує знавець самогону. Звичайно, Родик не опустився до рівня ІБТ, але висловився у тому ж дусі. 

Дякувати, маємо притомних критиків, які знають що таке аналіз художнього твору і намагаються ним займатись. У глибокодумній рецензії Богдана Пастуха «Троянда ритуального болю» Степана Процюка: продовження ритуалів» говориться, що «ця книжка - про історію життя Василя Стефаника, але історію більше внутрішню, ніж подієву (зовнішня подія). Тут читач не побачить фактографічних обманів, всі зовнішні біографічні етапи чітко верифіковані історичними розвідками, у цьому плані немає свавілля. Частково це зумовлено тим, що реальні життєві події у книжці займають питомо досить малий простір. Історії з життя Стефаника - це та площа опори, з якої стартує автор у власні рефлексії щодо певних психовідчуттів покутського письменника. <…> Це своєрідний опір фактографізму, прагнення вийти за межі радянської практики увіковічення письменника. Людські почуття у циклах історії незмінні. Отже, орієнтуючись на певні події, що траплялись у житті Стефаника, можна з вірогідністю пробувати реконструювати деякі мотивації вчинків, формувати внутрішню сторону образу письменника, його психічну активність.» І хоча Богдан Пастух не до кінця пітримує Євгена Барана, але якраз у цьому визначенні відображається загальний сенс роману. Думку продовжує у своїй статті Тетяна Костенко: «Степан Процюк у своєму романі, як ніхто інший досі, зробив спробу розкрити потаємний внутрішній світ письменника, знайти причини його трагічного світосприйняття, його нав’язливих невротичних станів.» Ірина Славінська вважає, що із цим романом вперше українську літературу «провідав» жанр міфобіографії, знаний у Європі. А Людмила Скорина цікаво інтерпретує роль алегорій та символів у романі, вважаючи, що Процюк вийшов за межі традиційного біографічного жанру.

Роксана Харчук зазначає, що «Троянда ритуального болю» — новелістика, автобіографії й листи самого Василя Стефаника. Для тих, хто Стефаника не читав, роман Процюка залишиться герметичним. Тим паче некоректно порівнювати «Троянду...» з науковими працями. Адже маємо справу з художнім твором, написаним із непідробним чуттям і думкою про обраність покутського письменника, яка, до речі, так і не стала фактом української літератури. Стефаник і досі сприймається нами лише як талановитий майстер експресіоністичної новели, що писав покутським діалектом, а не трагік, що спромігся на незвичайний експеримент — сказати за мужика. Суть цього експерименту зводилася до наступного: мужицька тема не кривдить естетики, а трагічне світовідчуття не є прерогативою витончених душ. Послідовників Стефаника у нашому письменстві нині негусто, швидше, навпаки — самі його антиподи. Тому дивно читати заклики «розбронзовувати» ще належно не прочитаного В. Стефаника. Не прочитаного у першу чергу самими українськими письменниками.»

У рецензії Олега Солов’я «Штука, яка вбиває» читаємо: «Підсвідомо біографічну белетристику я особисто завше вирівнюю за еталонними зразками, закладеними ще доктором Петровим. Уже перше враження свідчить про те, що роман про Стефаника виглядає не гіршим, аніж романи про Костомарова та Куліша. Ризикну і висловлю думку, що Процюк, можливо, навіть, цікавіший для нинішнього читача, позаяк уникає власне документально-наукової каталогізації трудів і днів Стефаника, апелюючи, натомість, до приватніших, інтимніших нюансів і обертонів; намагаючись зануритися у психічну структуру такої складної творчої особистости, як Стефаник. <…> Перше, що відкривається читачеві, – це те, що великий і блискучий Стефаник, до того ж, визнаний громадський діяч і майже політик, – був безкінечно самотньою та глибоко нещасливою людиною. Ось як звучать у романі передсмертні слова матері письменника: „Відай, нещасливий мій син, коли люди так плачуть над його писаннями…” І це виглядає як правда. Так виглядає доба, зокрема, позначена Світовою бойнею. Так виглядає його талант і його покликання. Може, навіть, – прокляття письменника, свідомого літописця людського болю (експресіоніста не лише за стильовою домінантою, а й за світоглядом, що є важливіше). Того, хто так рано збагнув: життя – то є мука, безкінечна купіль печалі, але треба його любити… С.Процюк зауважує, зраджуючи вже безпосередньо свій голос у тексті: „Нинішня доба витворила моду на скриптора-ремісника. Уявляю кпини і докори щодо „романтизації” письменника тих літературних заробітчан, хто не відає, що таке літературна метафізика…” Оця хистка метафізична грань людського та мистецького узаємнення Процюка зі Стефаником і вирішує, в підсумку, якість і результат зробленого нашим сучасником. А кпини згаданих заробітчан не забаряться, в тому немає сумнівів.»

Як бачимо, Олег Соловей не помилився (це щодо кпинів). І здається мені, що Степан Процюк мав би подякувати шановним доброзичливцям. Направду  частина рецензентів попрацювали на славу, як вихлюпнувши свої комплекси  чи виконавши якесь завдання, так і цілком вдало пропіаривши книжки Процюка. І, знаєте, що мені подумалось – якби це був детектив, то сюжет мав би розвиватись так, що в тому місці, де кульмінація Процюк врешті одержує Шевченківську (чи Букерівську або Нобелівську) премію на зло ворогам і на втіху доброзичливцям, а у розв’язці виявляється, що він сам і замовляв всілякі пасквілі для нагнітання пристрастей!..



Додаткові матеріали

08.11.2008|09:23|Події
«МЕДВІН: Книжковий світ»: День третій (програма)
18.03.2009|15:39|Події
Повні результати рейтинґу «Книжка року ’2008». Номінація «Дитяче свято»
Процюк Степан
Степан Процюк: «Власний досвід неврозу»
Процюк і порожнеча
Іван Андрусяк: Колись в нас було негласне табу на вживання слова "Україна"
Книжки лютого: Схід і Захід разом
Самогон «Стефаник»
Душезнавство чи душегубство?
Дві рецензії на романи про Василя Стефаника…
Книжки травня: порно Ульяненка, околиці Дністрового, біль Процюка
23.07.2009|07:44|Re:цензії
Степан Процюк: «Читайте все, що хочете читати після перших десяти сторінок»
23.06.2010|09:13|Re:цензії
Сергій Грабар: «Сім днів і вузол смерті» Сергія Пантюка та «Троянда ритуального бою» Степана Процюка є найкращими у своєму жанрі
18.03.2010|07:52|Re:цензії
Базилевс: у царстві Стефаника
22.03.2010|07:02|Re:цензії
Стереотипи Євгена Барана
09.06.2010|14:03|Re:цензії
Біографічний триптих «Академії». Частина ІІІ. Троянда: Радість і біль Василя Стефаника
19.07.2010|14:45|Re:цензії
Про заробітчан і доброзичливців або Короткий огляд критики на нові книги Степана Процюка
03.02.2009|13:02|Новинки
«Тотем» Степана Процюка азербайджанською
25.01.2010|08:54|Новинки
Cтепан Процюк. «Аналіз крові»
24.02.2010|14:57|Події
Зустрічі із Степаном Процюком і Олександром Гаврошем у Івано-Франківську
15.12.2008|07:15|Події
Номінаційні списки X Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року ’2008»
17.12.2008|21:56|Події
Експертний тиждень «Книжки року»: день другий
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

13.08.2020|10:10
Orthodox Chic — погляд на українську сакральну архітектуру
13.08.2020|03:50
Громадські діячі вимагають справедливого суду у справі «Медведчук проти Кіпіані та видавництва Vivat»
12.08.2020|18:04
Лауреатка Нобелівської премії Світлана Алексієвич закликає Олександра Лукашенка піти з посади
12.08.2020|08:34
Ukrainian Young Book Design Awards 2020 оголосив шортлист із 20 найкращих молодих дизайнерів
11.08.2020|05:20
Софія Міколяш: "Бути цілісним-значить бути щасливим"
10.08.2020|16:16
Повний По і надія на Патріка – 5 нових перекладів, які ми чекали
10.08.2020|12:23
Ольга Тернова здобула перемогу у найбільшому в Україні конкурсі дитячої літератури «Корнійчуковська премія»
10.08.2020|05:28
Бестселер Саллі Руні «Нормальні люди» виходить українською
07.08.2020|08:57
Оголошено перекладачів-учасників онлайн-резиденції Українського ПЕН та translit e.V
06.08.2020|18:49
У видавництві «П’яний корабель» вийде книжка «Мансарда» сербського письменника Данила Кіша


Партнери