Творчі люди — тонкі, вразливі й тендітні створіння, то, може, цей письменник наразі потребує допомоги? Не моєї, звичайно, а фахового психоаналітика?

З такими думками я взялася до цієї книжки, і між моїм внутрішнім голосом та автором «Аналізу крові» одразу ж відбувся цікавий діалог. Письменник (саме він особисто, про ліричного героя тут, як ви розумієте, не йдеться) вже на перших сторінках книжки вичерпно відповів на мої запитання:
— Чи все у вас гаразд із літературою, пане Степане? — «Я препарую власний стан… не тому що „виписався” чи мене не цікавить інша тематика. Напевне, в житті кожного є якісь екзистенційні вузли, наткнувшись на які, ми маємо можливість осмислення себе для особистісного росту».  — Добре, але ви впевнені, що не потребуєте сторонньої допомоги? — «Ні письменник, ні психоаналітик, ні священик, навіть коли вони всі талановиті і небайдужі до ближнього, не проживуть за нас наше життя». — Перепрошую за неделікатне запитання, а чому ви весь час про себе та про себе? — «Вибачте, читачу, що в цьому есеї так багато „Я” в прямому і переносному сенсі. Мені це також не подобається. Сподіваюся лише на ваше розуміння, що не банальне підліткове самолюбовання мною керує, а неможливість будь-яким іншим способом поговорити про ці майже інтимні речі, які стосуються кожного…»

Ключове слово збірки «Аналіз крові» — психоаналіз, у Процюковій транслітерації «душезнавство». Пам’ятаю, в одному старому радянському фільмі з іноземного життя популярно пояснювали відмінність між психіатром та психоаналітиком: п’ятдесят доларів за сеанс (а тепер, мабуть, і дорожче, бо інфляція). Отже, Степан Процюк обрав собі прибуткове хобі: якщо не заробити, то принаймні заощадити йому, безумовно, вдасться. Відчувається, що письменник прочитав чимало фахової літератури, оволодів понятійним апаратом цієї дисципліни й досить успішно застосовує психоаналітичні прийоми на практиці. Не знаю, як щодо оточення, але на собі самому — безумовно, прискіпливо аналізуючи витоки власних неврозів, комплексів та страхів. І не кваптеся знизувати плечима — мовляв, то його особисті справи. «Переконаний, що у моїх страхах багато хто з читачів упізнає власні, — стверджує автор в есеї „Наодинці з порожнечею”, — може, трохи припудреніші й легші, може, сильніші та інтенсивніші, а може, точнісінько такі ж. Бо всі ми, люди, скріплені однією кров’ю і однорідною кістковою масою».

У збірці три великі есеї (вони складають приблизно половину книжки), присвячені психоаналітичній тематиці: вже згаданий «Наодинці з порожнечею», «Terra incognita» й «Нарцисизм і страждання». Решту обсягу заповнюють невеличкі публіцистичні твори, що їх автор елегантно називає «шкіцами», а за визначенням і суттю то не щось інше, як авторські колонки. Задля спортивного інтересу я не стала уточнювати у автора чи видавництва, в якому саме періодичному виданні Степан Процюк публікував свої «шкіци» раніше, але виправте мене, коли я помиляюся.

Колумністика — жанр нині дуже популярний і в нас, і в Росії, і в Європі, вигідний та приємний для всіх учасників процесу. Видання піднімає свій рейтинг за рахунок письменницького імені (ну, то, припустімо, не в нас) і читабельність, надаючи площу авторові, який таки справді вміє писати. Аудиторія із задоволенням споживає художній текст, де, втім, набагато менше літер, ніж у будь-якій книжці того ж письменника. А той, своєю чергою, отримує не лише гонорар, а й змогу публічно висловитися із приводу, що хвилює його саме зараз, а також надію незабаром видати ці твори у палітурці. Колонки — то є хороша річ, я знаю, про що кажу, бо сама теж пишу їх останні півроку щотижня.

В Україні збірки своїх колонок у книжковому форматі публікували Юрій Андрухович і Тарас Прохасько, Андрій Бондар і Микола Рябчук, Світлана Пиркало і Лада Лузіна, та, мабуть, багато хто ще, всіх одразу не згадаєш. Видання такої збірки — з одного боку, показник рівня письменницького імені, але з іншого, і це тривожить, часто збігається із мовчанням автора на всіх інших фронтах. Писати колонки весело і приємно, підтверджую, — проте писати тільки їх…

Степан Процюк легко й невимушено переходить від ювілею Великого Батька — Тараса Шевченка — до не менш хвилюючої теми власного ювілею, від ритуалу споживання кави — до дитячих спогадів щодо національної ідентичності, багато пише про цехові проблеми — медійну розкрутку митця або заздрощі у письменницькому середовищі. І, звичайно, майже в усіх «шкіцах» тією чи іншою мірою присутній заданий як стрижнева теми збірки психоаналіз. Котрий, мабуть, таки й справді є також стрижневою темою авторового життя.

Власне, такі книжки, як «Аналіз крові», пишуться і публікуються на паузі, на зламі. Після якого у творчості письменника має з’явитися щось радикально інакше, не схоже на його попередні твори. Пане Степане, ми чекаємо.

Яна Дубинянська