Так складається, що життя виходить трудним. Зовсім не просто викручуватись, але доводиться, бо інакше не можна. Інакше не хочеться. Хочеться саме так. Подейкують, що у наші-то буремні часи зовсім нелегко видати книжку, натомість вистачає одного бажання. І, власне, тексту. І, власне, фінансів. На останньому акцентують найбільше. Воно то так, але все-таки шкода, що немає цензури. Не в смисловому аспекті, звичайно, а в естетичному. (От я тут про щось говорю, намагаючись підійти до суті, тільки не знаю з якого боку буде краще.) Те, що через брак коштів багато гарних книжок не виходить є очевидним, однак не фатальним, бо гарних книжок і дотепер написано і видано достатньо. Біда в тому, що набагато більше написано і видано не дуже гарних книжок. Вони повсюди. І ніде не дітися. В ідеалі могло би бути так: є видавництво, у видавництва є редактор, у редактора є голова з очима і мозком, який перечитує всі тексти, що йому підсовують для видання і відсіює, маючи до себе повагу і боячись дискредитувати бренд видавництва. Чи так: є книгарня, у книгарні є директор з тими ж елементами, що й редактор, і робить він також аналогічне відсіювання, аби його заклад не втратив репутацію, аби поміж добротною літературою не вигулькували які-небудь пі-пі-пі... Натомість є навпаки. А найкраще було б, коли б ті книжки не купували. Але купують. Не всі ж мають смак. Тим паче про нього не сперечаються. Тим паче. Як його нема. Приблизно так.

І це була така зав’язка, а зараз про основне. Є у Івано-Франківську видавництво «Тіповіт». І не те щоб воно було сильно крутим, займало лідерські позиції на книжковому ринку etc., головне, що має власні позиції. І їх займає-має-має... Має серію « Інша література ».  Гарну таку серію з гарним дизайном, твердими обкладинками, білим папером... Однак справа в тому, що специфіка трохи не ринкова. Якісь не ті автори у ній друкуються. Можливо на те вона й інша . Започаткував серію Степан Процюк романом «Жертвопринесення». Очевидно і сама серія є офірою українській літературі. Зараз налічує близько десяти книг. Авторський контингент, окрім Процюка, – Ольга Деркачова, Роман Черковський, Іван Андрусяк, Ярослав Ткачівський, Василь Старун (не дай, Боже, когось забути); а стосовно жанрового розмаїття, то маємо і прозу, і поезію, і есеїстику, навіть критика не загубилася. І все воно якесь таке інше , що аж не знаю як краще про то говорити.

І вже мовчав би, але таки маю добрий привід, бо ще одне видання вийшло у серії – збірка есеїв Євгена Барана «У полоні стереотипів». Гарні такі есеї, не дуже довгі (дві-три сторінки), не втомлюють. Хоча моралізаторські. Місцями. Це трохи відлякує, але лікує. І поряд багато розумних речей. Мається на увазі, розуміючих, що є цілком природно, бо автор сам заявляє: «Я ще не настільки дурний, як виглядаю». І треба погодитись. А чого б не погодитись?

Купа приколів. Будучи доцентом Інституту філології Прикарпатського університету імені Василя Стефаника і викладаючи студентам різні предмети, а потім, варячись у викладацькому середовищі, знає цікаві факти про корупцію. От наприклад: «Один мій приятель – направду гарний і чесний чоловік – розповів мені, як він був заскочений отриманням першого (очевидно, були й наступні – В. К.) хабара. Найсмішніше, що зробити нічого не міг. Підходила перша в його житті в іпостасі викладача сесія – а мій приятель працював ув одному міжнародному вузі на Марсі. І ось декілька днів до його каюти була черга, як у Мавзолей. Приходили молоді дівчата і хлопці, він їх виставляв, зрозумівши причину приходу, але вони примудрялися залишати пакунки в каюті, під дверима: це були пляшки горілки, шампанського, самогонки (немає кращої самогонки, як на Марсі)... Закінчилося тим, що майже весь «принос» приятель роздав марсіянам. І знаєте, чому там досі не можуть знайти ознак життя? У марсіян ще досі похмілля, і вони не можуть прийти до тями...» Або таке: «Найщасливішою людиною у ці дні з тих, яких я знаю, виглядає моя теща. Якраз на святвечір вона розміняла 75-й рік свого життя. І хоча вже з десяток років є вдовицею (не знаю статистики, але чомусь мені видається, що добра половина наших жінок – вдовиці), але оптимізму не втрачає. Можливо, тому, що колись ворожка обіцяла їй довге життя. Інакше чому б вона з доброго дива вставила собі нові зуби? Не інакше, як планує ще дожити до омріяного хрущовського комунізму.» Чи: «Зачепила мене історія одного далекого родича – з тієї родини, яка на весілля вже не просить, але про смерть ще повідомляє.» Багато сентиментальності: «Я все згадую свого тестя – добрягу, сформованого радянською дійсністю. Він усе життя вважав, що держава йому зобов’язана: дати премію, дати житло, забезпечити стабільність. Тесть не врахував одного - що у нього все забере, до нитки, та держава, яка виступала гарантом його людського щастя. Він став жертвою війни («війни домової»), і сьогодні, напевне, щасливий, працюючи на кухні апостола Петра (тесть був чудовим кухарем, тож гадаю, такий талант не залишиться не використаним навіть у Раю)...» Скаржиться на порнографічну залежність, од якої ледве вилікувався: «Яких тільки еротично-порнографічних поз не придумують сексуальні партнери, які при цьому так стогнуть і так пихтять, звабливо вглядаючись у камеру і смокчучи вказівний палець, що виглядає, мовби й ти береш участь у цій публічно-телевізійній оргії, поливаючи своєю спермою і сексуального телемонстра, і жінок всього світу.» Забагато концептуалізму (несправжнього) («У полоні стереотипів»). Жаліється на кон’юнктуру, намагається виглядати мислителем. Часом трапляються просто-таки пафосні замальовки, як-от «Лель і Полель» з поважним набором фактів, але без особливого смислового навантаження. Поряд з тим цікавою є сентенція щодо сімейного корпоратизму і суто національного «кумівства»: «Ющенко вже попікся, але не здався, бо досі довіряє тим, кому ніхто не довіряє. Це нічого поганого не говорить про Ющенка, але нічим добрим не характеризує його кумів». Деякі тексти для годиться («Чорно-білі фантазії»). Просто собі тексти. А прозовий текст без змісту ніц не вартий. Це в поезії можуть цінуватися мова, образи, форма... А розділ про спорт взагалі просто-таки недоречний. Очевидно, Євген Михайлович заліз в нет, накачав інформації про олімпіади, а тоді почав виблискувати своєю ерудованістю. Не його тарілка. Як на мене. Також немало банальностей і песимізму, незліч похоронів і лише одне весілля. Паралельно присутні прості життєві історії, од яких навертаються сльози. А рідко-яка белетристика спроможна на такий ефект («Страна Гєроєв»). А есейчик «Сповідь, яка вбиває...» таки збиває наповал. Настільки драстичного і справжнього тексту годі й шукати у теперішній нашій літературі, сповненій мовних каламбурів і псевдопостмодерності.

Направду сумна книжка. Навіть не знаю кому порадити її читати. А найгірше те, що вона правдива. Написана з життя. Лишається сподіватись, що Баран, як Стефаник, - про сумне пише, а веселе сам проживає. Тільки невідомо, до чого він все це плете. Автор так і запитує: «До чого я все це плету?»

От вам і розбирайтесь, шановні!

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка» , літературним конкурсом «Коронація слова» та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».