Романа Черковського вивів на літературні поля Степан Процюк, якому, як і будь-котрому з сучасних нібикласиків, потрібна своя «королівська рать».  Але на відміну від Андруховича, який бодай частково «несе відповідальність за приручених ним же», Степан виводить серед поля і там кидає. Мовляв, «я тебе породив, я тебе й уб’ю».  Не знаю, як з боку моралі, – література, – хто не розуміється, – справа аморальна, а з погляду виживання, такий гарт діє як  казани з кип’ятком і молоком у казці про «Коника-горбоконика». Я не звинувачую Процюка, бо сам він, як і я, пройшли подібну школу. Мені просто інколи шкода тих літературних неофітів, у яких, теж інколи, я впізнаю самого себе.

Роман Черковського «Фрондео», попри те, що з подачі  того ж Процюка був відзначений міською премією імені Івана Франка, в літературних колах, – а вони є тим камертоном, який створює або не створює бурю в склянці води, – пройшов сливе непоміченим. Хоча, як на дебют, був зовсім незлецьким. Трошки літературним і штучним, але з тією долею раціонального, на яке не підніметься рука написати, що се «чистої води графоманія».

Не знаю, що думав про свій роман сам Роман (вибачайте за жанрово-іменну тавтологію), але, гадаю, він повірив, що ним хтось цікавитиметься, окрім Процюка. Поки що мовчать. Значить, ще серйозно не сприймають. Дарма. Бо сам Роман себе сприймає дуже серйозно. Ще ось би того запалу процюківського і тієї енергії саморекламної, нестримної, – ну, на се нема ради, у кожного своя вдача і свій льос.

Нова книга оповідань, яка вийшла в рамцях проекту підтримки книгодрукування в Івано-Франківській області, викликала умене двояке сприйняття. З одного боку треба було піти назустріч побажанню самого автора, який у присвяті на книзі, подарованій мені, попросив: «Розкритикуйте мене, будь ласка».  З іншого боку, подивившись на реакцію Романа на критику його книги Богданом Пастухом (сайт «Буквоїд»), подумав собі, що сей хлопець здобуде популярність якщо не власними творами, то суперечками із потенційними критиками.

Якщо ж спробувати говорити серйозно, здається, я підходжу до розуміння, що про творчість Черковського можна говорити й серйозно (це при тому, що його роман благословив саме я на сторінках найкращого із українських літературних провінційних журналів коротким і напутнім «благословляю»), то відзначу, що жодне із 22 оповідань (щодо жанру, тут можна сперечатися, бо деякі з творів є новелістичними спробами, деякі – художніми етюдами чи замальовками) не викликало у мене захоплення. І в той же час, жоден із 22-х творів не викликав у мене особливого спротиву. Така собі статично-впізнавана література. Моментами добре закроєний сюжет («Альбатрос», «Оповідання про справжню людину», «Лабіринт», «Моя дружина і велика доба африкатів»), але …чогось бракне всім цим «психологічним, експресивним, драматичним, читабельним» (за Процюковою анотацією, – цікаво, що він думає насправді?!.) оповіданням…

Вони, – сі твори, – статично-мізантропічні. Навіть ті твори,де йдеться про справжні людські почуття, – як-от любов, зрада, ненависть («Людина. яка грається», «A lovesupreme (Найвища любов)», «Магія крові»). Забагато внутрішньої зневаги до всього, що називається життям.  У чомусь невловимому Роман Черковський учень і навіть епігон Процюка, – у внутрішній егозакоханости і невмінню іронізувати над самим собою (дивись, «Театр», «Невдаха», «Страх»). У чомусь Черковський є  цікавіший за «раннього Процюка», оскільки той писав про себе і нікого, крім себе не вважав за потрібне робити героями своїх творів, Черковський пробує  описувати ситуації, де його внутрішнє «его» ховається у тінь («Фаталіст», , «Бранка «Ф»», «Гість», «Глорія»). Але все рівно, дуже важко йому не говорити від свого імени, навіть, якщо ти ховаєшся за ролю бездомного пса («Очима звіра»). Банальність останнього пізнається у порівнянні з Толстовським «Холстомером».

Але. Сі твори мають добрі задатки прози. Нехай поки що захаращеної літературщиною (Черковському треба менше читати), але все ж таки прози!

Моя трохи жорстка оцінка  зумовлена тільки тим, що в Романові Черковському я бачу потенціял серйозного канонічного прозаїка. Чіткість фрази,конкретність ситуації, парадоксальність висновку, універсальність звучання, – все це разом узяте дозволяє говорити мені про Романа Черковського майже з любов’ю. Се той автор,якому потрібен добрий стусан «під …», аби він зрозумів, яким потенціалом володіє. Нехай мої міркування обмежать весь негатив, якого ще здобудеться проза Романа Черковського. Принаймні, це та крайня межа оцінювання, за якою вже не література. Черковський у літературному полі. Нехай сам і нехай дещо розгублений, але з цього поля він поки що не думає вступатися.