Re: цензії

03.03.2024|Ігор Зіньчук
Моя правда
21.02.2024|Ганна Кревська, письменниця, членкиня НСПУ та НСЖУ
«Стежками босоніж» до широких доріг
19.02.2024|Ігор Чорний
Жертва на вівтарі патріотизму
Тренос за Узбережжям
Присутність відсутнього
13.02.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Неймовірні містечкові пригоди про… призначення людини на Землі
Катарсис цього місця
06.02.2024|Віктор Вербич
Крізь безмір материнського болю: драма Марії Матіос
30.01.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до пізнання – у назві
30.01.2024|Олександр Забарний, доцент Ніжинського державного університету ім. Гоголя, кандидат педагогічних наук, член НСПУ
На перехрестях Слова і Часу: сторінками нової книги Людмили Тарнашинської

Re:цензії

28.11.2023|18:45|Юлія Сільчук, філолог, поетеса, літературний критик

Епоха як камінь спотикання

Павлюк Ігор. Танець Мамая / Ігор Павлюк. Вірші 2017–2022 років. К.: Саміт-книга, 2023. – 288 с.

Я лежу.

Я камінь спотикання,

Поруч із наріжним камінцем.

І болять мені у час повстання

Ті, хто в мене вдарились лицем.

Ті, хто спотикнулися ногами,

Ті, хто не об’їхали конем.

Я росту.

Я спотикальний камінь.

Я болю.

Не копайте мене.

…Ну хіба ж ти заростеш тут мохом?..

Змінюю печалі течію.

І болить мені оця епоха,

Що спіткнулась об судьбу мою.

                                      Ігор Павлюк

Ігор Павлюк – постать в українській літературі помітна, багатогранна, неоднозначна. Постать, яка вже самою своєю з’явою провокує дискусії, захват, гордість і водночас заздрість та нерозуміння. Так уже чомусь склалося: українське суспільство не вміє і не хоче підтримувати геніальних людей, а їх непересічність визнає лише після їхньої смерті, і то не завжди. Так чомусь повелося: тільки українська інтелігенція любить їсти сама себе. І не можу не висновкувати: тільки Україна – єдина розвинена країна світу, яка не подала жодного свого літератора на Нобелівську премію. А їх, достойних літераторів різних поколінь, в Україні було і є предостатньо. Сергія Жадана номінувала Польська академія наук, порушивши тим самим головні умови подання на цю премію та зайвий раз підкресливши для Європи абсурдність внутрішнього українського літературно-соціального клімату… Так, саме заздрість була і залишиться каменем спотикання для можливого потенційного визнання письменників України у світі… 

До дрібниць продумана структура цієї поетичної книги (саме книги, а не пересічної збірки поезій) налаштовує читача на прочитання вдумливе, глибинне, неспішне, певною мірою катарсисне… «Танець Мамая» складається з 26-ти розділів, крайній з яких, власне 26-й, – це поема «Степ». 24-й розділ складають переспіви з книги Давидових псалмів та інші. Розділ 25-й – «Фейсбучики» – це чотиривірші, подекуди наївні, подекуди перенасичені глибокою філософією аж до виростання поетичних коротких рядків в афоризми… Назви ж кожного з 23-ох перших розділів книги – продумані, мудрі, асоціативно образні та метафоричні (наприклад, «Літургійне», «Захристя», «Звук кремнію», «Хвилі і каміння», «Привид Мамая», «Епоха», «Сирени і дзвони», «Квіти мінного поля» тощо), відповідно до них і самі вірші структуровані за логікою та метафорикою внутрішнього словесного творення.

Свідомо асоціюючи себе, себто власного ліричного героя, з архетипним образом козака-характерника Мамая, Ігор Павлюк дотримується власної непохитної творчої концепції – лишатися вірним сином українського волелюбного народу. Лауреат Народної Шевченківської премії «Залізний Мамай» виправдовує своє звання перед обличчям непростої сучасності та майбутніми прийдешніми поколіннями українців. 

«Ігор Павлюк цією книжкою, яку написано впродовж останніх років (нагадаю, це вірші 2017–2022 рр.), утверджує українське буття в слові, у словодухові, незнищенному й справжньому…» (тут і далі за Дмитром Дроздовським). «Мамай Ігоря Павлюка – тонкий лірик. Це автентичний дух світу, який розповідає про те, що знає достеменно. Пам’ять може бути і пам’яттю віків, але лише за тієї умови, що ці голоси минулого органічно проходять крізь тонку поетичну душу. Душу, яка може явити себе в шаленстві танцю, а може бути лише мудрими очима, що спостерігають за світом навколо. У такій ліриці є щось магічне, що є частиною давнього ритуального танцю, у якому Мамай здобуває силу…»

На мою думку, «танець Мамая» – це ритмомелодика і сюжетний плин віршів І. Павлюка, в органічному переплетінні яких народжується те сокровенне, яке має право носити горде звання Поезія. В цьому, саме в цьому – своєрідність поетичної манери автора, обличчя його лірики, упізнаване до болю і часто-густо вражаюче до сліз у зіницях…

Не можу не погодитися з висновком Євгена Барана про «Танець Мамая»: «Зріла поетична книга. Її треба читати, як жити, неспішно, аби нічого не пропустити. Бо це вже навіть не вірші. Це життєві історії, бувальщини, які вросли у тіло вірша і сприймаються як живе ціле».

Так, саме деяка сюжетність віршів Ігоря Павлюка вабить і зачаровує читача. Не відпускає. Інтригує. Запрошує «до танцю»… Насправді сюжетних віршів, своєрідних міні-поем, у книзі багато. Назву лише окремі з них: «Іронічна розмова із собою», «Я готуюся стати землею», «Предків журавлині голоси», «Травмована правда», «Осіннє листя відлітає в ирій», «Так мрію про весну», «Пташиний крик весняної зорі», «Корабель, який тоне», «Подорожнє», «Весняне», «Емігрую у тіло», «Вітер», «Опти-містичне», «Сонце заходить», «Так втомився іти»… 

Я, як одна з ревних фанаток лірики Ігоря Павлюка, люблю спостерігати за образними реінкарнаціями його ліричного героя. Зрештою саме образність задає тон будь-якої поезії і є власне другим її ім’ям. Мене як поетку, до того ж поетку чуттєву й тендітну, не можуть не вражати наступні образно-асоціативні картини, у яких ліричний герой найчастіше постає колодязем, каменем, снігом, дощем, літописцем, санітаром, хірургом, дзеркалом, вовком, птахом, апостолом, храмом, пілігримом, космонавтом, шахтарем, розбійником, садівником, астрологом, сторожем слів, Мауглі… Яскраві і високообразні самоозначення ліричного героя затягують у вир споглядально-зримого читання, де кожен вірш – нове художнє полотно у великій картинній галереї життя:

 

Я трохи колодязь,

Приходьте пити. (с. 18)

 

Та й сам я трохи сніг…

Колись впаду в траву. (с. 78)

 

Я лежу.

Я камінь спотикання,

Поруч із наріжним камінцем.

І болять мені у час повстання

Ті, хто в мене вдарились лицем.

Ті, хто спотикнулися ногами,

Ті, хто не об’їхали конем.

Я росту.

Я спотикальний камінь.

Я болю.

Не копайте мене. (с. 22)

 

…І продовжує поет уже зі скепсисом і гірким гумором: 

 

Ну хіба ж ти заростеш тут мохом?..

Змінюю печалі течію.

І болить мені оця епоха,

Що спіткнулась об судьбу мою. (с. 22)

 

Благословляю ворогів біблійно.

Я – садівник,

Астролог,

Сторож слів… (с. 139)

 

А я літописець.

Я жертва, я…

Поет.

Ні суддя,

Ні свідок…

Я став санітарем у цих боях

За вічний початок світу. (с. 23)

 

Я також дощ, 

Я прагну догори:

До хмарки,

Зірки,

До Творця,

До мами… (с. 25) – 

 

наївно, ніжно, однак по-чоловічому щиро і високообразно.

 

Я також дощ.

Та ще в мені щось є,

Що мікро- й телескопам 

Неозоре… (с. 172)

 

Я душевний хірург, слава Богу. (с. 28)

 

Я – дзеркало ваше просте. (с. 28)

 

Білим вовком ще броджу по світу.

Що б не сталось – 

Все во благо, все… ( с. 52)

 

В храмі себе самого

Сповнений пекла й раю. (с. 550)

 

І, наче апостол,

Пішов за ним… (за Сином…) (с. 54)

 

А я, мов море, зроблений з води,

Такий солоний, вітряний і ніжний. (с. 60)

 

Я ж добуваю радість, наче нафту,

Із себе, цих листочків золотих…

То шахтарем стаю,

То космонавтом

Глибокої,

Мов осінь,

Висоти… (с. 71)

 

Я ще Мауглі серцем… (с. 184)

 

Я молюся, співаю,

Я сміюся до сліз,

Син останньої зграї

На хворенькій Землі. (с. 88)

 

Я – паломник,

Вічний подорожній… (с. 89)

 

Я б хотів стати кленом

Після болю,

Безсонь… (с. 98)

 

Я той розбійник,

Вишу на хресті молодім.

З мене сміються,

На мене плюють фарисеї.

Я не від світу оцього.

Мій храмовий дім

Не в Галілеї. (с. 112)

 

Вчуся не подобатися людям,

Все потрібне маючи в собі.

Тут і птах я, караван верблюдів,

Тіло на хрестатому стовпі… (с. 124)

 

І попри біль…

І попри всі нещастя…

Я вірю Тому,

Хто

Іде

Згори. (с. 100) 

 

Внутрішня релігійність, віра, по-своєму фанатична, незрадлива і справжня, – лейтмотив цієї поетичної збірки, у якій чи не кожен вірш – молитва… Та й загалом, ідея «поезія – це молитва» – наскрізною червоною ниткою крізь ліричну тканину книги.

Вірші Ігоря Павлюка не позбавлені доброї самоіронії, як і сам митець – влучного жартівливого слова в буденному житті:

 

Бо ще той пройдисвіт і негідник,

Безсердечний,

Грішний пілігрим.

Полюбився мавкам,

Юним відьмам,

Квітам,

Зорям, 

Соснам без кори… (с. 67)

 

Епітети Ігоря Павлюка в контексті поетичного самоусвідомлення зайвий раз підкреслюють мудру тендітність душі істинного лірика:

 

Я прозорий такий, що, здається, мене тут немає…

Піна слави людської, мов піна пивна, розтає… (с. 21)

 

Я маленький.

Я – Всесвіт,

Де йде віковічна війна. (с. 21)

 

Інколи життєва глибока сирітська драма (поет втратив матір у віці 9 днів) проростає у поетичну канву віршів корінням колючого болю: «Плаче сніг. / П’ю каву на балконі. / Згадую… / І сльози – мов слова… / Теплий космос маминого лона / В пам’яті сердечній ожива…» (с. 80). Водночас поет ніби заговорює власний біль: молить свою печаль дорости до радості. Поетична молитва поета – наче авторська філософська концепція життя, де за теорією першопочатку перемагає світло: «Спи, моя колодязне печале. / Доростай до радості в мені…» (с. 80).

 

Особисто мені імпонує авторська манера використання як ліричного суб’єкта образу «МИ», що зрештою навантажена не повчальним тоном, однак зримим змалюванням фактів, що сприяє вихованню морального обличчя прийдешніх поколінь (якщо ці покоління, звісно ж, будуть людьми читаючими). На асоціативному рівні тут переді мною постає не Сковорода, однак новий сучасний Шевченко, який пише правду кров’ю власного серця:

 

Ми до правди іще не готові,

Хоча й мазохісти.

Чорнослив.

Темнослівно.

Озонові діри душі.

Ми заслинемо любим в кущах одне одного їсти.

Дудлить крівцю брат брата,

Як труєний спирт алкаші.

Ми маленькі такі,

Що, здається, нас раптом не буде… (с. 21)

 

На смерті обличчі тремтить сльоза

Кровно-прозорим світлом.

По колу спіралі ми йдем назад

В кінець…

Ну тобто початок світу. (с. 23)

 

Хто ми тут:

Пліснява?..

Чіпи?..

П’явки?..

Сфінкси на задніх лапах?

…Цирк у дурдомі.

Шоу і блоги.

Фейки

І торговище.

Маски потрійні.

Очі партійні… 

Страх і вмерти бажання…

В душах тривають

Космічні війни.

Ядерна – то остання…

…Хрестимось,

Голонасінні.

Віриться серцю,

Що Лот із Ноєм

Вже народились

У сіні…(с. 179) – 

 

вірш «Апокаліптичне» – один із шереги найсильніших віршів збірки, у якому, окрім голої правди, звучить мотив останньої надії – надії на диво і прощення Отця через окремих надлюдей-спасителів… 

Або знову оголена правда:

 

Ми з гіперзвуком 

Летимо в печери,

Замкнувши коло – 

Наче храм корчмар.

Минає гомосапієнсів ера –

Землі кошмар?.. (с. 219)

 

Ми стаємо «компами»,

Комп’ютери – нами. (с. 18)

 

Восени відчуваю гострезно, що тіло – зернина,

А земний оцей світ – водяний а чи вітряний млин.

Біла мука муки…

Піч гаряча – 

Пекельно – 

І – райськи…

Все це мусим пройти:

Стати хлібом духовним навік. (с. 69)

 

Серед мотивів книги наскрізною ниткою – туга за Домою: «Я би вже пішов собі Додому. / Перед тим би помоливсь, простив…» (с. 147); «Багато поетів/ Предивно вертались Додому…» (с. 61). Потойбіччя Поет дуже часто називає Домою, натякаючи таким чином на те, що тут, на Землі, ми – лише пілігрими…

Читаючи вірш про маму «Сентиментальне», плакала:

 

А ти лежиш під каменем, красива,

Вже стільки літ, як я в житті земнім…

На жаль… чи благо… не ставалось дива – 

Ти не прийшла…

До тебе йти мені.

 

І я іду з молитвою, гріхами…

Із покаянням,

Грішний і малий.

І ми колись зустрінемось там само,

Ізвідки вийшли,

Як сади цвіли… (с. 232)

 

Мотиви війни і вселенської туги від споглядання реалій – якщо й не наскрізною ниткою, так жирними штрихами через усю канву ліричної книги:

 

На душі скловатяно тепер.

Зла печаль.

Кривава піна Сходу… (с. 59)

 

Живу у час,

Де моляться солдати,

Дівчата й діти криють матом біль.

А листю легко птахами ставати.

А людям важко вірити собі. (с. 71)

 

Мотив християнського всепрощення, знаковий для поезії Ігоря Павлюка, – лейтмотивом у житті і творчості поета:

 

Я перехрещу,

Не перекреслю,

Тих людей,

Що вбили вовченят,

Адже так учив розп’ятий Тесля

Вчора,

Чи три вічності назад… (с. 127)

 

Є в книзі і озвучення словом голосу Всесвіту та безперервний пошук ниточок-відповідей на безліч, здавалося б, риторичних запитань:

 

Засумують за коренем

Білі троянди у вазі,

Засміються над тінями

Сонячні зайчики слів.

Випадковість чи диво –

Цей Всесвіт? –

Кровинка в алмазі?

ДНК сотворив

І всіх нас поселив на Землі. (с. 164)

 

Душу тілу?..

Чи тілові душу нести?..

Чую зоряні крики. (с. 168)

 

Сучасність болить Поетові сатанинськими реаліями… У віршах часто-густо звучить мотив іудиної зради:

 

Біси в ангельських масках 

Танцюють твіст.

Між «Осанна!» й «Розпни!» –

Триденка.

Із юрби виглядає бісівський хвіст.

Душить душу відчай обценьками. (с. 38)

 

Неймовірна втома від життя проростає споришами у поетові вірші – красиво, однак у місцях її проростання кровоточать рани… Рани, які не вдається прикрити навіть авторською іронією чи скепсисом:

 

Написано усе.

Відкохано.

Відпито.

Один зостався сенс:

Відкинути копита…

Й воскреснути святим

Для всього товариства

Так через років сто,

Чи ще надійніш – триста… (с. 189)

 

Розділ «Переспіви» – своєрідна молитва ліричного героя, який стає біблійним Давидом. Молитва як найнадійніший і таки виправданий життям захист від ворогів…

Розділ «Фейсбучики» – своєрідна збірочка чотиривіршів, моментами проста і дійсно писана для ФБ, моментами перенасичена життєвою філософією, так як Червоне море сіллю. І це, гадаю, безперечний плюс у карму поета Ігоря Павлюка:

 

Мов жертовне ягнятко, щасливий поет молодий.

Бо не знає, хто він, і куди, і навіщо, для кого.

Як над полум’ям крові волосся засвітиться дим, –

Уже пізно мовчати. То й Мекка до біса чи Бога. (с. 255)

 

Веселий пророк і клоун сумний –

Сусіди мої тепер.

А я, мов юродивий поміж них, 

Не знаю – живу чи вмер. (с. 271)

 

Я ветеран війни себе з собою.

При наступах і відступах усіх

Ще не здаюся сам собі без бою.

Не знаю: вже програв чи переміг. (с. 272)

 

І з болем та іронією пише Ігор Павлюк про сьогодення:

 

Ми дожилися на планеті,

Яка – колиска? Чи тюрма?.. –

Кого нема у Інтернеті,

Того – нема… (с. 265)

 

Важко чимось мене здивувати…

Але робот коли усміхнувсь,

Захотілось мені заховатись

В Божу пазуху чи у труну… (с. 268)

 

Де в масках лікарів прийшли убивці,

Де в масках будівельників – мінери,

Де донори – нахабні кровопивці, –

Летить уся держава до… печери. (с. 267)

 

Спіральний світ. Народи знов і знов

Своїх богів задобрювали кров’ю,

Аж поки зрозуміли: Бог – Любов.

І убивати почали любов’ю… (с. 270)

 

Я вдячний предкам за життя цікаве.

В мені війна крутіша, ніж кругом.

Пробила дно титанова держава.

Йдем до нащадків на металолом. (с. 257)

 

Здрібніла фауна і флора.

Де динозаври?..

Миші злі

І постчорнобильські потвори

Тепер господарі Землі. (с. 273)

 

Ми тому стоїмо перед руїною,

Не пройняті молитвою й постом,

Що вбивці тут маскуються Вкраїною,

Іуди прикриваються Христом. (с. 273)

 

Про поезію Ігоря Павлюка можна (і потрібно) писати цілі дисертації. Ловлю себе на думці: мені тяжко втриматися від цитувань: адже ліричне слово поета насправді не потребує жодних пояснень і водночас закриває собою потребу і мої марні намагання вставити своїх «п’ять копійок». Але хочу зробити наголос на єдиному: ліричний герой Ігоря Павлюка (а сьогодні це власне Мамай) веде нескінченну і кровопролитну війну не лише сам із собою, а й зі світом зла, олицетвореним, на жаль, у самому сьогоденні, в епосі, у якій ми живемо. Для людей, високих духовно, ця епоха є лише каменем спотикання (аж ніяк не розп’яттям або гільйотиною). І вигравати війну тут – власне, немає сенсу… Адже поразка ТУТ, якщо вона була з боротьбою до крові, – найчастіше перемога ТАМ… 

 

Я також воюю на цій громадянській війні.

Я також воскресну.

Колись.

Ритуально.

Невміло… (с. 20)

 

На жаль, пророцтва Ігоря Павлюка для нащадків – зболено сумні, мов невиліковні рани:

 

Постане Баба.

Добра. Кам’яна.

Обабляться і будди, і мамаї.

А горизонт – як проклята струна…

Ніхто на ній і ноти не зіграє. (с. 281)

 

Ігор Павлюк для мене у цій своїй книзі постає і як цар Давид, який, не зважаючи на витівки ворогів, безперервно і щиросердно молиться; і як мудрий Соломон, який судить словом; і як пророк-послідовник наших великих найперших пророків… Він бачить майбутнє, однак не пророкує, як Кассандра, бо пророцтвами, власне, долі змінити не можна… Однак попередити – місія будь-якого Поета (якщо він Поет). І з цією своєю місією Ігор Павлюк справився, як на мене, на відмінно. А ще мені щиро віриться, що наступні слова автора – таки дійсно пророчі:

 

Не претендую, 

Народе,

На поводиря.

Та обіцяю нащадкам

Лірично

Снитись. (с. 113)



Додаткові матеріали

03.05.2023|16:05|Події
Ігор Павлюк. "Танець Мамая: Вірші 2017-2022 років"
28.11.2023|18:45|Re:цензії
Епоха як камінь спотикання
12.10.2023|15:57|Re:цензії
«…Де шукаємо бога й себе»
22.09.2023|14:26|Re:цензії
Пісня про незнищенність душі
08.08.2023|12:57|Re:цензії
Дарувати людям добрий настрій – свята справа
27.07.2023|10:23|Re:цензії
За що ми любимо поезію
15.07.2023|14:08|Re:цензії
До образу Мамая, або Ігор Павлюк: «І пізнаю сенс сльози і глини»
26.06.2023|18:32|Re:цензії
Глибока крізь нього дзвенить висота
18.05.2023|09:56|Re:цензії
«Ми до правди ще не готові»
06.12.2022|10:26|Re:цензії
Алмазні грані Ігоря Павлюка
16.09.2022|10:48|Re:цензії
Візії поета і пілігрима
30.08.2022|15:53|Re:цензії
Вакуум не терпить порожнечі
29.07.2022|12:35|Re:цензії
Можна лише дивуватись, що є такі поети як Ігор Павлюк
12.07.2022|15:47|Re:цензії
Епоха Павлюка
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

01.03.2024|13:50
«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві
27.02.2024|14:06
«Книжка року’2023»: оголошені результати рейтингу
21.02.2024|13:57
Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
21.02.2024|13:02
11 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»
14.02.2024|14:54
Сельма Лаґерльоф, «Морбакка» та література: книжкова розмова з Наталею Іваничук
12.02.2024|14:24
Пошуки сенсів, спогади та рефлексії матері воїна у книзі Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
12.02.2024|13:33
Юлія Чернінька презентує у Києві свою нову книгу "Барні 613"
12.02.2024|13:29
У лютому 2024 року світ побачить нова книжка Андрія Любки "Війна з тильного боку"
12.02.2024|13:27
Міжнародна премія імені Івана Франка 2024: оголошено прийом наукових робіт
12.02.2024|13:25
Бестселер, від якого не відірватися: перші враження про книгу «Посібник з убивства для хорошої дівчинки»


Партнери