Зізнаюся щиро: давно не читав книги, яка б так захоплювала мозок і серце. І це якоюсь мірою тому, що Ігор Павлюк дивовижним чином зумів наділити свій новий роман-есе «Вакуум» та фантасмагоричну повість-есе «Останній Сонцепоклонник» магічною силою заповнювати вакуум духовний, певною мірою задовольняти читацький голод на справжню літературу. Про це свідчить і той факт, що книга одразу опинилася у топі продажу Друкарського двору Олега Федорова.

«Вакуум» – третій із авторської трилогії, до якої ще входять раніше опубліковані романи «Мезозой» та «Буг», спільним головним героєм яких є поет, журналіст і пілігрим Андрій Наюк, чиї лірично-драматичні вірші органічно інкрустовані в екзистенційно-епічне тіло романів. У цих, як і в інших своїх прозових творах, автор невіддільний від своїх персонажів і гостро відчуває присутність вакууму як середовища, де бракує частинок речовини чи енергетичного поля як у духовному, так і в матеріальному сенсах. Своїх героїв митець веде крізь цей вакум на зламі епох, так званого пострадянського «перехідного періоду», якщо хочете – катарсису, болісного народження нової суспільно-економічної формації, маркованої оновленою духовною людиною.

В однойменному романі у художній формі презентовано надзвичайно болючі теми деградації нації і держави через моральне загнивання представників різних соціальних груп. Чітко простежується живучість підколоніальних звичок і поведінки персонажів у різних житейських ситуаціях навіть зі зміною зовнішнього господаря, що, за переконанням автора, ще більше нищить культурні коди народу, про що свідчить індіанський контекст роману.

З першого погляду, «Вакуум» складний за побудовою, події та оповіді часто-густо роз’єднані у часі і просторі, але вони, наче частини кольорової смальти, увиразнюють загальне панно, роблять його більш начисеним, емоційним. Тут, як і має бути в епічному творі, широко охоплені життєві події епохи «втраченого покоління» та багатогранно змальовано персонажі, різні за характером, типажем та поведінкою. Їх немало, деякі лише епізодичні, як от стара поетка-класик Олена Хребтовська, чи заслужений вчитель України дядько Зиновій, або ж дивакуватий Володя Кириченко (по вуличному Мось). Усі вони в романі зовсім не випадкові, а лише доповнюють загальну картину, розширюють горизонти оповіді.

Певна есеїстичність, навіть публіцистичність «Вакууму» – синонім його соціальної актуальності із проекцією на матричну модальність, реінкарнацію архетипів, геополітичних компаративів та національних травм у їх пошуку екзистенційного та реального дна і Бога, бо найстрашніший вакуум – то відсутність самого Бога і совісті у людських душах. Коли зникає віра, то її місце займають забобони, або ж сліпа релігійність, позбавлена будь-якого глузду, як от у Гафії Теодорівні з однойменного роману. Свою «фанатичну відданість церкві, молитві вона вибрала тому, щоби якнайкраще прикрити хворобу своєї душі, хоча так у цьому світі хитро чинила не вона одна… Хотіла подовше прожити тут, страшно боячись смерті, і, одночасно, забити собі комфортне містечко у світі Тому…».

Достатньо зримо змальовано образ старого поліщука Петра Степанюка, який за всі свої п’ятдесят сім лише двічі залишав рідне містечко: коли на три роки в армію пішов і коли на три місяці з кумом на цілину їздили. Не зміг він сприйняти нові порядки на своєму обійсті, які силоміць облаштував син-заробітчанин Бодя з «Германії», не зміг пережити і те, що його обікрав племінник, якого попросив навести «весняний порядок» зі своїм залізяччям та біля хати, – захворів і невдовзі помер. Не врятували молитви у московській церкві і його дружину Гафію, яка теж пішла у засвіти. Пошуки у мистецтві та пошуки прадавніх своїх генів ні до чого путнього не привели і зятя Петра Степанюка – письменника Кирила Мисляника та його друзів − художника Івана Ностру, музиканта Славка Бандурка. Але головним героєм роману-есе, безумовно, є Андрій Наюк, змальований автором, як здається, із самого себе нетрадиційним підходом до тлумачення поставлених питань, жвавим і дотепним стилем. Усі монологи і діалоги цього колоритного персонажа, його думки і сумніви – своєрідна сповідь у ліричній ніші храму душі, пошук порятунку від декадансу і деградації цінностей у світі, падіння на саме дно і виринання з глибин.

Як зауважив якось про Ігоря Павлюка в «Українській літературній газеті» доцент кафедри філософії Українського католицького університету Богдан Завідняк, «зійти до дна і відштовхнутися від нього є свідченням глибокого пережиття доброго етапу життя. Це справді половина століття, коли варто підбити підсумок, поцілувати клямку дверей до другої півсотні віку. Поет перелічує рани, показує забинтовану душу, вихлюпує вірші-сповіді. Шукає полегші від ноші, що пекуче понатирала мозолі у одіссеєвих мандрах світом. Не зловив його близький і далекий світ, не змусив залишитися в чарівному оп’янінні, перед яким пасував Улісс. Не заглушило його виття сирен Нью-Йорка і Парижа, Лондона і Праги. Не став він космополітом, зберігши божественне… від Якутії до Пакистану. До своєї вітчизни Павлюк привіз з мандрів свою легенду, ліричні тріумфи, світове визнання. Лондонська премія Пен-клубу цьому промовисте свідчення. Гроно фахівців у змаганні між ста учасниками-поетами світу схилило голову перед талантом українця, якого визнали кращим. Рідкісне відчуття аксіологічної ваги поезії зробило його важковаговиком. З такого і питають за великим рахунком».

«Отруєний поезією», головний герой роману Андрій Наюк своє перше узагальнення житейського досвіду пов’язує із розгубленою і розбазареною Україною і порівнює сучасну йому державу зі старою балериною, яка сіла на шпагат (одна нога – на Захід, інша – на Схід…), де «справжньому поетові у цьому самоопущеному суспільстві місця нема». Сам же він «зробився таким нервово-чутливим, що здригався, коли падала росинка із шаблі трави, як зітхала над чиєюсь чорною зорею у ранковому небі чайка, як плаче кам’яна баба і сміється коріння могильних хрестів, на яких срібно-золотою фарбою чи різцем вкарбовані найсумніші вірші – епітафії…».

Тим часом творчі люди в анархічно-базарній піжонській країні і далі ділили амбіції («Птахи розорених гнізд»). Андрій Наюк тільки й умів, що молитися… поезією, як от:

«Надірвалась печаль. Зимно в протягах душ. Голоси, голоси, голоси історії… По столиці Русі через дощ бреду До планети, на мене хворої…».

Із простого ніжного поета-лірика він ставав поетом-воїном – Мамаєм, природним, як трава чи алмаз, бо, на щастя, штучно вирощувати парникових поетів ще ніякий народ не навчився. Як правило, поети ростуть на природі… Часто бувають безпорадними, але благородними.

Ліричний герой «Вакууму» помічає, що «вмирати ставало не страшно».., «не тішили ні слава, ні любов, ні гроші».., «загальносвітова фінансова криза… темпами зсуву снігової лавини нищила всі здобутки цивілізації (та й культури) людства, еволюційно та революційно твореної тисячі років».

Усе поверталося до початку свого.

І Андрій Наюк, як і багато хто із його братів по духу і братів по крові, «кидає все» – і їде до старої дідівської хати під лісом над озером – жити.

Власне, роман-есе «Вакуум» – про вакуум душі поета у здеморалізованому суспільстві. Його головний герой Андрій Наюк, рятуючись втечею від велелюддя, залишається одиноким, але не самотнім.

Бо він був Митець.

Він був гордий і гідний.

Він мав свої принципи і свої поняття про закони честі і совісті.

Він уже не боявся смерті.

«Тільки пройшовши через вакуум, – розмірковував Наюк, – мала шанс народитися нова, інша епоха… або ж назовсім пропасти те, що ми називаємо життям».

Ігор Павлюк залишає читачеві простір для осмислення останнього епізоду роману, у якому його герой «сів у човен – і поплив за течією». Епізод, з першого погляду, віє трагізмом, проте, якщо задуматися глибше, – це оптимістична трагедія, світло у кінці тунелю, за яким – світ, де немає порожнечі у людських душах. 

Повість-есе «Останній Сонцепоклонник» – фантасмагоричне продовження апокаліптичних візій сучасної цивілізації, але уже не в національному, а в глобально-космічному масштабі на тому ж національному тлі фізичних та психофізичних метаморфоз, демонологічних та технократичних ознак нашого часу.

Головний герой твору – художник, комп’ютерний дизайнер Гриць Органістий – задіяний у Проєкт, у якому «найкращі світові лабораторії лихоманно працювали над створенням штучного Сонця, але наразі цей Проєкт Грандіозі зоставався на рівні теорії і смішних практичних невдалих експериментів. Культура помирала, вироджуючись у цивілізацію, а цивілізація пожирала сама себе й інші світи, як їдять одне одного зародки акули в утробі їх такої ж агресивної до зовнішнього світу неньки».

Як зауважив на своїй сторінці у Фейсбук доктор філологічних наук, професор Петро Білоус, «у творі варіюється тема світла, яке може зникнути (фантастичне припущення про викрадення чи руйнування Сонця), а натомість прийде тьма. Це перегукується із «Вакуумом», хоча твори різні за темою, проте близькі за способом мислення і творчою манерою оповіді».

Але спасіння для людської душі завжди поряд, якщо вона зостається із Всевишнім, – така художня правда цієї книги…