Re: цензії

Нову збірку Ігоря Павлюка «Танець Мамая», де представлено майже півтори сотні творів 2017-2022 років, я прочитав ще у рукописі як літературний редактор цього видання. Скажу по правді, не часто доводилося так емоційно співпереживати з його ліричним героєм, філософськи заглиблюватися у топіку українського простору, замислюватися над формами глобальної руйнації світу і потребувати зберегти те, що визначає квінтесенцію людини. Поет пропонує емоційно відверті, подеколи різкі, проте по-філософському багатовимірні й точні (ре)акції на соціально-політичні й культурно-історичні події, які здобувають художню рефлексію. У віршах відчутні іронія та скепсис, сатира й трагічний абсурдизм буття. Концепти «віри» й «Бога» визначають перед читацькою аудиторією метафізичну топологію, яка часом кардинально відрізняється від фізичного життя. «Танець Мамая», як зазначено в анотації, – книжка для читачів різного віку, але споріднених зі словодухом українського буття, явленого в образі Мамая.

Є щось символічне у тому, що сам автор книги є володарем «Залізного Мамая» (символу-атрибуту Народної Шевченківської премії), і його головний герой – це архетипний образ, герой українського фольклору: співець і мудрець, пов´язаний із рідною землею; характерник-захисник; воїн-оповідач і козак, який оберігає пам´ять про рід.

Битва.

Рано темніє.

В полі – привид Мамая.

Він вмирати не вміє.

Він між пеклом і раєм.

То співає, то б’ється,

То сміється, то плаче,

Як поранена птиця,

Характерник козачий.

Шрами навхрест у нього.

Семиструнна шаблюка.

Щось у ньому від Бога,

Щось у ньому від крука.

Загалом, архетип є однією із домінант, що оприявнюють національну ідентичність у сучасній українській поезії. Глибоку закоріненість у підсвідомості автора архетипу Роду, Дому, Матері, Слова знаходимо у творчості Ігоря Павлюка, який реалізовано через відповідні художні образи («Корінь роду шукаю, Мов корінь гірської трави»; «Моя мама Надія – уже Земля. / Я до тебе вертаюсь, мамо…/ Полиновим голосом журавля, / Незабутнім душевним шрамом»; «Я принесений в жертву / Древнім слов’янським богам. / Наче свічі від свічки, / Так слово від слова займаю») і т. п. Природньо вписано у поетичну канву збірки і образ фольклорного характерника-мудреця, а також «танець», тобто динаміка одвічного духу, його динамічна еманація, що, за визначенням автора передмови, кандидата філологічних наук, наукового співробітника Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України Дмитра Дроздовського, «являє себе в танці, який, безперечно, також має глибинні конотації на рівні несвідомого». Поет зводить воєдино подеколи полярні реальності, щоб вияскравити абсурд (те, що не може бути за жодних обставин інтегрованим у космосі-хаосі в хаосмос, бо Мамай – той, хто здатний гармонізувати хаос і, отже, рятувати світ). Як от у поемі «Степ»:

І наші вени – тінь підземних рік –

Порвуться з болем, білим, як сніжинка…

І вічність – степ, і горе, і вгорі

Великий Степ… і чоловік, і жінка…

Пропалено пропали в полині,

Де злий Сізіф сльозу до зірки котить,

Прийде Мамай.

Помістить на струні

Увесь той степ разом з душею готів.

Представлені у збірці вірші написано здебільшого у період загострення воєнних подій на теренах України, що зумовлює особливий драматизм і експресіоністичну виразність художніх творів.

Як тривоги відбій –

Перестануть волати сирени.

Чути дзвони соборні

І плин вертикальний Дніпра.

Корабель ворогів піде на…

Розширяться вени.

І тунелями вен

Йде у вічність

Епоха стара.

Як зауважує Дмитро Дроздовський, «це книжка парадоксів і істин, бо лише істина – парадоксальна. Вона – за межею «докси», тобто поза раціональним. І парадоксів у книжці чимало, але вони потверджують, наскільки візіонерсько-сміливим, трагедійно-містеріальним, антропоцентрично-буттєвим є ця збірка». Немає лише у віршах несправжності, немає неадекватності, коли слово втрачає сенси, коли енергія мертва. Тут усе має свій гострий напружений нерв, як у поезіях Плужника, тут поетова душа – «мов оркестрова яма»:

Душа моя –

Мов оркестрова яма,

Де щойно скрипка

Втратила струну.

А я – мов журавель

Часів Адама

На Суд Останній

З вирію вернусь.

Ми ж всі живем

Між вирієм і раєм.

Свою печаль вдягаєм у слова.

Каміння душ

Ми крилами збираєм,

Як журавлине пір’я на жнивах.

Творю себе.

Це важче, ніж поему.

Будую в серці

Гнізда,

Зáмок,

Храм…

Воюю не з людьми уже,

А з демоном,

Що оселивсь

На березі Дніпра.

Ліричний герой павлюківської поезії гордо сверджує, що витоки власного роду у нього невіддільні від долі його народу:

Пуповина з духу до душі –

Поетична –

Ніби сміх сльозини.

Ніч пройшла – як ніжність.

Шепіт шин –

То сучасний голос батьківщини.

А вже в іншому вірші заявляє:

Не претендую,

Народе,

На поводиря.

Та обіцяю нащадкам

Лірично

Снитись.

Ігор Павлюк уміло поєднав усталені традиції класики та естетичні потреби нового часу, виробивши власний стиль. Він увібрав у себе як поета усі болі і печалі рідної неньки-України, а його поезія хоча і стоїть на плечах класиків-гігантів, не схожа на будь-яку іншу: вона всуціль оригінальна, неповторна, упізнавана за особливо вишуканим, а іноді розхристаним, почерком. У своєму письмі він вдається до непорівнюваних порівнянь, його метафори параболічно полярні, але живі і глибокі за змістом.

Я п’ю із колодязя голос моєї зорі.

Нікого не вчу,

Як-то правильно жити у світі.

Не знаю: підріс я душею, а чи постарів…

Бачу крилате коріння квітів.

Таке особливе, іноді трагедійне, сприйняття навколишнього світу, вочевидь, не прийшло саме собою. За свої піввіку він стоптав немало підошов. Як сам каже, найважче жити так, щоби людям здавалося, ніби живеш легко. Насправді ж коли і де легко жилося круглому сироті?.. Либонь, берегла його сама природа: адже трагічно усвідомив своє раннє сирітство десь аж у 30 років, коли пізнього осіннього вечора стояв на могилі матері... До того якось не бачив себе збоку, не відчував ранимо свого сирітства. Це і зберегло. Потім напише в одному із віршів: «Я багато разів уже міг на планеті не бути, / Але Божою милістю, аз іще єсьм». Спочатку хотів стати офіцером – вчився у Санкт-Петербурзі, у вищому військовому училищі... Як тільки серцем відчув себе поетом – захотів залишити його. Не відпускали. Такі тоді були жорсткі часи. Коли наполіг – відправили у тайгу будувати із засудженими якусь секретну дорогу. У часи перебудови працював журналістом, навчався у Львівському державному університеті, захищав кандидатську дисертацію, потім – Київ, праця в Інституті літератури Національної академії наук України, захист докторської дисертації... між тим – робота у США, подорожі по світу... І книги, книги, книги... Читання чужих і публікація своїх, яких наразі зібралося за три десятки: поезія, проза, наукові монографії...

Із біографії знаємо, що митець свідомо уникав політичних питань, не втручався у досить бурхливі літературні полеміки, ставився до них певною мірою скептично. Можливо, з цієї причини у його поезіях так багато сили й мудрості, й водночас є величезний розпач, очищувальна печаль, катарсичний біль, за яким – глибинне відчуття часу і слова як оберега й джерела для душі.

Може, я упав з душі чиєїсь,

Може, я алмаз а чи сапфір…

Не важливо.

Ми стаєм землею.

Незалежно – камінь ти чи звір.

Ну хіба ж ти заростеш тут мохом?..

Змінюю печалі течію.

І болить мені оця епоха,

Що спіткнулась об судьбу мою.

Жорстока дійсність, що вирувала довкола нього, де «Всі проти всіх. / Ще й ангел бісом став.…», (фактичне заслання до Сибіру, репресії, моральна деградація сучасників), стала врешті його особистою трагедією світосприйняття. Хоча сам «чимало втратив і знайшов багато», через ряд творів простежується провідна думка: людство вистраждає, опам´ятається, одужає. Ніби тікаючи від дійсності, заглиблюючись у свій власний світ, поет вірить, що все минеться, а людина все одно буде бажати гармонії з довколишнім світом, берегтиме загальнолюдські цінності.

Адже ніщо невічне попід зорями.

Невічні й зорі…

Вічний тільки Бог.

Ми ж зі своїми радостями й горями –

Невиплакані іскорки епох.

У збірці «Танець Мамая» Ігор Павлюк тяжіє до чіткого контуру малюнка, виваженої думки. Ставлення до природи у поета аналітичне: показовими є паралелі між її станами й перебігом подій у житті людини.

Осіннє листя відлітає в ирій.

А Сонце стало внутрішнім, моїм.

Звіріє світ, та засинають звірі.

І форму душ приймають кураї.

Вони єднають висі і глибини,

Коріння й крила,

Sic і transit sic…

Дивлюся в зорі

Очі голубині

І вік – як мить,

А мить мені

Як вік.

В мені гуляє вовча крапля крові

І гріє плоть – коли ось-ось зима.

Я хочу бути деревом в діброві,

Немов я – все…

І мов мене нема.

Живу ж у час,

Де моляться солдати,

Дівчата й діти криють матом біль.

А листю легко птахами ставати…

А людям важко вірити собі.

Холодним світлом плачуть три печалі,

Які зустрілись нині у мені.

Одна печаль заснула…

Дві ще далі…

На білому крилатому коні.

Я ж добуваю радість, наче нафту,

Із себе, цих листочків золотих…

То шахтарем стаю,

То космонавтом

Глибокої,

Мов осінь,

Висоти.

Поезія горя Павлюка – явище надзвичайно складне, бо є у ній і віра, і сумніви, і печаль. Це лірика того інтелігента, який не без сумнівів та вагань змушений «білим тілом замотувати душу свою», приймати дійсність без прикрас, між справжнім сенсом людського життя і його нікчемними зовнішніми виявами.

Люди трощать усе (і людей)

До кривавої рвоти –

Так вогонь пожирає

І кисень, і книги… й вогонь…

Хто життя зрозумів –

Не шукає дурної роботи:

Через тиху молитву

Бажає лиш Божих долонь.

Та при всьому тому поет як літописець історії, де немало «мінних полів печалі», сумних, трагічних образів і картин, сповнених надриву і болю, «молитвами душу тішить», залишається сам на сам зі Всевишнім:

А я зостався із самим собою,

І храм в собі із хламу будував,

Немов гніздо лелека…

Після бою

Молився щиро,

Ворогів прощав.

Поезія Ігоря Павлюка світоглядно має тісний дохристиянський зв’язок із природою та християнським Богом. Такий концепт світосприйняття у поета органічний, політеїзм та монотеїзм перетікають одне в одне, де усе «єдине, усе окреме / І церква, і цирк, і сльоза, і кров», як, власне, і було насправді у «болючій драмі нашого життя, розіграній в туманностях всесвітніх».

І на древніх іконах помада губна

Будяком зацвітає.

Борисфеном Перун, наче Стіксом труна,

Пропливає і тає…

Зверху небо біблійне, димок думок,

Знизу – маки медові.

Наче милості, смерті вже просимо,

Без хреста безтолкові.

Тому буду триматися за хреста

У аскезі й екстазі.

Бо глибока крізь нього дзвенить висота,

Наче Всесвіт у глиняній вазі.

«Всевишня любов, як і Всевишній розум, – те, що вирізняє філософський вимір збірки» – це визначення Дмитра Дроздовського однаково універсальне для розуміння метамодерної поезії Ігоря Павлюка, де «любов неможлива без зради, емпатія без болю, щирість без скепсису, Христос без космічного пантеїзму», де головним, визначальним критерієм пізнання Істини є Любов.

Чорні діри навколо

Нас прагнуть у себе втягнути.

А Всевишній нас любить

І руку з пітьми подає…

Ми ж набралися болю у світі

Й гіркої отрути,

Бо ж боролися «за своє».

Значних здобутків Ігор Павлюк досягнув у жанрі медитації, органічно поєднавши філософські роздуми з психологічними одкровеннями. Власне, вся поезія збірки певною мірою є медитивною: вона заворожує, час від часу викликає емоції найрізноманітнішого спектру, занурює у досі невідомі глибини внутрішнього космосу, що подекуди межує із гіпнотичним трансом. Цю особливість поезії автора підмітила, зокрема, поетка, кандидат філологічних наук, старший викладач кафедри української літератури Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського Ірина Зелененька, яка влучно висловилася про «Танець Мамая» у соціальних мережах такою фразою: «Книга – як замовляння!». І з цим важко не погодитися. Варто лише вчитатися, вслухатися у звучання літер, у ритміку, у густі метафори, – і магія Слова пройме усі закапелки людського серця.

Душа дощу чекає вечорами.

Бабуся-вишня няньчить пташенят.

Кипить війна.

Копають люди ями

Подібні на колиску,

На човна,

Що перевозить душі через Лету,

За грішні гроші

Чи за чисту кров.

Світ не змінився:

Били й б’ють поетів

У шурфах торфу,

В золоті церков –

В усі часи,

В усіх краях і висях –

Як зграя чорних білу пташку б’ють,

Як розп’яли Христа,

А Він вознісся,

З бандитом опинившись у Раю…

До жанру медитації цілком можна віднести і вірші розділів «Привид Мамая», «Переспіви», і вже згадувану поему «Степ», якою завершується збірка.

Загалом, ладштафт цієї, за висловом видавця Ігоря Степуріна, «чудової, важливої і знакової книги» настільки широкий і різноманітний, що охопити його одним поглядом просто неможливо. І це справді більше, ніж просто книжка. На моє переконання, поезія Ігоря Павлюка потребує вдумливого, розумного читача, здатного мислити й осмислювати. Але вона, безумовно, є ще і ключем, що відкриває людські серця, піднімає дух людський над суєтою суєт, веде тернистою дорогою до Істини, де:

Ми до правди іще не готові,

Хоча й мазохісти.

Чорнослив.

Темнослівно.

Озонові діри душі.

Ми заслинено любим в кущах одне одного їсти,

Дудлить крівцю брат брата,

Як труєний спирт алкаші.

Ми маленькі такі,

Що, здається, нас раптом не буде…

Тобто будемо скопом у іншому вимірі всі:

Хто в Ісуса, хто в Будди, а хтось, не дай, Боже, в Іуди…