Як загадково влаштований світ. Світ людей, світ тварин, світ найпростіших організмів, рослинний світ і, звичайно ж, світ неорганічної матерії. Влаштований  різноманітно і різнопланово. Різнопланово? А чи був той план взагалі? І чи виконуються його основні пункти сьогодні? І якщо був, то ким він був складений? І якщо накреслений свідомо, то чому так до несправедливості «несиметрично» – одні й ті ж елементи-атоми вуглецю, будучи згрупованими в одному порядку, створюють кристалічну гратку надтвердого алмазу, а дещо в іншому – м’який графіт для олівця? Звичайний продукт горіння – вуглину, сажу!

     Отак і з людьми – цим рухомим набором атомів, які «випадкова Доля і доленосний Випадок» ще на генетичному рівні гуртують в кристали-особистості відомим лише одному Творцеві (Лоа ?) способом у плавильному котлі під назвою Життя. Даремно намагатися шукати хоч якусь сприйнятливу відповідь на нерозв’язні віковічні питання: як, ким та чому? І всупереч апологетам соліпсизму, які не визнають самого існування навколишнього світу без його сенсорного відчуття конкретним індивідом, людство присутнє, процвітає (?) і множиться у Просторі й Часі.  Отже, ми є, ми будемо і усі ми різні. Як і весь оточуючий нас загадково чарівний Світ.

     У романі «Вирощування алмазів» Ігор Павлюк навіть не пробує відкривати нові, а чи якось по-своєму групувати вже відомі елементи, щоб з їх допомогою пофантазувати над загадками людської Природи. Бо роман зовсім не відноситься до фантастичних оповідей, хоч і містить немало ознак фентезі. Як основу, автор бере приземлені (!) до нашого зовнішнього світу атрибути Простору та Часу і в ролі звичайних-незвичайних літературних персонажів вмонтовує їх у життєву канву чисто людських перипетій. Створюється барвисте полотно реалій, у яких визначальну роль відіграють дуальні атрибути внутрішнього Всесвіту індивіда – Любов і Щастя, Доля і Випадок, Добро і Зло. Перенесені на буденні людські стосунки, ці атрибути-персонажі неспішно нашаровують на сторінках книги барвисту картину-мозаїку нелінійного роману з майстерно перемішаними сюжетними мазками, які логічно вписуються в неоздоблену самоцвітами, сіру рамку  нашого існування.

     Так само він не дає рецепту «вирощування алмазів» – цих кришталево чистих особистостей, поведінка яких у реальному світі практично (в ідеалі) не залежить від життєвих обставин. Навпаки, всупереч назві твору, автор відкидає навіть саму ідею творення «синтетичних» кристалів, справедливо вважаючи їх позбавленими істинної цінності, оскільки вони є нестабільним продуктом – наслідком    переміщень нестійких елементів протягом короткого відрізку часу. Адже навіть за вербальним змістом «алмаз» – найтвердіший витвір природи – метастабільний. У перекладі з арабської  він – «той, що не піддається», тобто той, що у незмінному виді існує нескінченно довго і в нормальних умовах не змінює своєї внутрішньої структури.

      Самородні людські алмази, як і природні, взагалі трапляються досить рідко і як кристали з непорушною структурою (локальні життєві імпульси-впливи не змінюють їх внутрішнього світу!), алмази людських душ зустрічаються ще рідше в творчих ареалах, і насамперед, у мистецтві. Звичайно ж, історія світової Науки вщерть наповнена багатющими розсипами алмазних самородків, однак Ігор Павлюк про вчених-винахідників навіть не згадує. І цьому є вагомі причини. Як може здогадатися уважний читач роману, причини криються у двозначності (відносності) понять Добра і Зла, котрі у Просторі і Часі нерідко переходять у свої протилежності, тобто за певних умов можуть тлумачитись як абсолютне Зло і сумнівне Добро. Адже в документований період історії людство пережило немало подій, коли великі звершення Науки випадково, чи доленосно(?) призводили і, на жаль, у наростаючій мірі донині призводять до трагічних наслідків вселенського масштабу.

     Отже, романіст на видимій зовнішній поверхні чисто мистецького світу вибірково вказує ряд незаперечних геніїв людства різних епох – Данте, Шекспір, Моцарт, Байрон, Шевченко… – цих наділених особливими творчими генами особистостей, котрі, як істинні алмази надвисокої якості, залишили свої глибокі і чисті сліди-подряпини на непорушній тверді Вічності.

     Разом з тим безконечні у незупинному русі Час і Простір підштовхують нас до  пошуків і відкриттів нових кімберлітових трубок, де в умовах «нормального»  конфліктного середовища формуються живі кристали-особистості з ознаками чистих алмазів. Ігор Павлюк не творить їх сам і навіть не пробує перевертати гливку породу на ретельно відпрацьованих відвалах, щоб на очищені від нашарувань відкопані зразки навести бриліантову огранку. Ні! Він просіює свій багатий життєвий досвід крізь густе решето пам’яті і подібно до того, як першовідкривачі кімберлітових трубок просіювали і промивали тонни пустої породи, перш ніж натрапити на дорогоцінний мінерал, романіст знаходить потенційні алмази у болотистій тайзі, у жіночому монастирі і навіть між небезневинних зеків. Щоправда, через примхи гірко-солодкої парочки – Долі і Випадку – не усім з них судилося пройти  болісний процес огранки і засвітитися бриліантовими відблисками.

     Ось привал – взвод військових курсантів на лісовій поляні. Мурашник, над яким хлопці розмірковують про дивовижну суспільну організацію комашиного світу, проводячи антропоморфічні паралелі з недосконалим людським суспільством на користь мурах. Один із курсантів несподівано для всіх підпалює живу мурашину піраміду, обливши її дорогим одеколоном. Як можна здогадатися, це була неспівмірна реакція психопата-нелюда на (корисний для здоров’я!) мурашиний укус.  Інший курсант, з явними ознаками алмазності, від обурення «хряснув його по носі – бризнула кров… – Хлопці, каюк! – сурмила одна мурашка до собутильників у мурашиній корчмі. – Ядерна війна! Кінець світу!.. – схопилася за вуса мураха-бабулька, що няньчила своїх онуків, які вже мовчали…»…спалені всього одним випадковим примітивом у погонах («поки сита більшість спала», а ненаситна меншість поцмулювала заморський бренді з характерною етикеткою «Balvani», додамо для повноти). А ось вам і реакція на всесвітню (у мурашиному вимірі!) Пожежу: «– По два наряда внє очєрєді!» – так були покарані обидва учасники «невинної» забави-гри. А заради «справедливості» додамо, що, як це часто буває у живій людській піраміді, Доля і Випадок знайшли нагоду покарати зовсім непричетного до Пожежі – курсант Сторожук на підході до місця подій випадково підірвався на міні часів Другої світової війни… Сторожук – один з тих, хто поважає природу, хто «має у душі відчуття Вітчизни, землі, де закопано вітер його душі». Звичайно ж, покарання Сторожука невипадкове – він, покликаний сторожувати Світ від Пожеж, не виконав покладеної на нього місії. Через зайнятість якимись побічними справами він недогледів біди і трохи запізнився на мурашину пожежу. Всеохоплюючий Простір і всевідаючий Час підводять підсумок: Виліплюючи людину, «Творець (Лоа) сам напевно не знав, що Він створив. Бавився!» – його витвір випадково виявився легковажним до безвідповідальності. Звичайно ж – це вже не про конкретного Сторожука. А про все казарменно-цивілізоване людство.

     «У своїх починаннях Творець (Лоа) створив Землю-лабораторію, як відкриту клітку і поселив туди грубі структури, щоб підготувати її до вселення тонших структур з алмазною твердістю… У Біблії є лише Бог і людина. Тварини приносяться в жертву…» – з гіркотою стверджує автор і додає: – «Я не погоджуюся, щось не так!» І справді, не у всіх, значно древніших за християнські, віруваннях тварини вважалися жертовними дарами людині з милостивих рук Творця. Нагадаймо про тотемічні вірування прадавніх предків, які  ставили, а втоплені у часі серед непрохідної сельви Латинської Америки, джунглів Африки та Океанії і досі ставлять, тваринний і навіть рослинний світ на один рівень із світом людини. Недарма приверженці деяких відгалужень буддизму старанно підмітали віниками стежку перед собою, аби ненароком не розтоптати ту ж таки мурашку, а чи ще якусь там дрібнішу комаху. А хіба в нескінченній послідовності реінкарнацій людини не закладена первісна ідея рівності усіх елементів Творця? А хіба пантеїзм Бенедикта Спінози з його  ототожненням Бога з Природою і навпаки, яке він демонстрував своїми глибоко логічними схоліями (прямими і оберненими теоремами), у тих чи інших формах, не  містить тих же ідей?

Протягом існування людства були неодноразові спроби, у т.ч. через насильство та війну, об’єднати розрізнені релігійні вірування з наміром «створити єдину синкретичну релігію», однак цього ніяк не вдавалося здійснити на практиці, тому що, як це випливає із щоденника Творця (Лоа), «…комусь – блаженство спокою, а комусь – блаженство Руху». Адже «Створення ангелів…передбачало повстання, …а повстання – то і є життя», тобто вічно невпинний рух-боротьба. Задля світового розвитку, який неможливий без протистояння, Творець «зрозумів, що без Сатани як протиставлення собі він теж смертний, бо без нього він не зможе створити достатньо надійного фонду для самозаміни, для само-наповнення, оновлення … Без Сатани Бог конечний». Та й, зрештою, «і над богами є таємниця, бо сам Творець не знає свого родоводу, оскільки його родовід губиться у нескінченності». Отакі-то парадокси супроводжують наш світ від моменту (?) його Створення (?).

      «Кругом діє невмолимий закон життя – боротьба, і крайня її форма – війна», де «вбивають одні одних за простір, за долю, за час, за випадок…» (з малої літери). І за великі гроші, додамо ми, бо великі гроші – то велика влада над людьми, а «кому її недостатньо, той гукає у Космос, шукаючи відлуння», тобто кличе на поміч всемогутнього Бога.

     А що робити тим, хто зневірився у прихильності Небес? Їм залишається гірке і незгасаюче протягом тисячі років відлуння-гармонія алмазних переливів, яке у сучасному затемненому світі багатогранно звучить з уст Омара Хайяма:

Тривоги вічні не дають мені спокою,

Наш світ отруєний ідеєю сліпою…

Чого я тут? – зі мною, чи й без мене 

Він мчить у прірву дикою юрбою…

Великий за вселенськими вимірами Омар Хайям у перервах між успішними пошуками розв’язків алгебраїчних рівнянь вищих ступенів теж творив свої алмазні рубайї в непростих умовах того часу, але вічний парадокс у тому, «що духовні особистості… неможливо вирощувати без нормального оточення і ненормальних, високо конфліктних, ситуацій середовища», – пише в цьому романі Ігор Павлюк.

     У своїх роздумах про жорсткі закони Небес всезнаючі Простір і Час на базі комп’ютера дев’ятого покоління приходять до висновку, що «Творцю потрібні не кількість і якість, а якісна кількість врешті-решт» і через те йому «потрібно так переробити лабораторію Земля, щоби вирощувати чисті алмази… бо досвід показує, що у стерильних умовах вирощуються лише штучні алмази. І нема на то ради».

     Павлюк випам’ятовує, тобто вирощує з пам’яті особливий ген з видимими ознаками природної алмазності. Він знаходить цей ген навіть у «марсово незатишній тайзі», де штрафний батальйон будує дорогу (в нікуди?). Один із носіїв божественного гену, зовні нічим не відрізнимий від решти штрафників, щось там записує у щоденник-блокнотик і неждано-негадано дістає підлий удар з-за спини: «– Ти чьо, скатіна…пішеш? Стучіш, шо лі? Пшьол парашу чістіть…» – так формуються алмазні душі в реаліях дикого світу. «Всі люди однакові, особливо в екстремальних умовах», крім, зазначимо, наділених Творцем геном алмазності. Так, безневинно побитий і публічно принижений юнак ділиться шматком хліба з одним із рядових зеків: – «Поїж, а то ти зовсім синій!», чим сколихнув до розчуленості навіть сам Простір. « – Дивися, яку могутню енергію випромінює цей хлопець! – Це енергія Любові!» – відповів на те вспроникливий Час.  Як нагороду за любов Доля і Випадок всупереч викрутасам Сатани здійснили волю Творця (Лоа) і хлопець був звільнений із заслання. І тут сталося диво: «загартовані Сибіром мужики десь глибоко, вічномерзло були найлюдянішими з людей. Вони дістали для нього нову шапку, чоботи, шинель…пояс. Вони цілували його і плакали жорстокими чоловічими слізьми… Відтоді на все життя носій божественного гена полюбив людей». Ні, Ігоре, не відтоді – він таким народився з Вічності, бо Любов – категорія «алмазна» і через те невмируща у Просторі й Часі.

     Принагідно Творець (Лоа) занотував у своєму щоденнику подальшу незвідану дорогу «звільненому» від тайгової каторги хлопцеві, котрий: «… витримав. Тепер перед ним, живим, найбільше випробування, довге, тягуче, гостре – битва із самим собою. Це найважче. Єдиний вихід – віра в мене і в дух, у Пісню-Бога … нехай спробує ще одну форму світу – вільну творчість серед подібних до себе. Шліфування алмазу алмазами. Заведу його за руку у велике місто його народу…»

     За бальною шкалою Творця (Лоа) душевна любов веде до тілесної, підсумовує  Доля вже в іншій, значно драматичнішій ситуації. Йшов 1914-й рік. Війна розносить безневинний люд по усіх можливих закутках чисто біологічного виживання. П’ятнадцятирічна сирота-черниця народжує дитину від освіченого спокусника, для якого любов має лише тілесний відтінок. Хтивий ловелас намагається позбавити плід своєї пасії права на життя. Втручається нерозлучна пара – Доля і Випадок. «Доля накреслює план, а Випадок знаходить причину» –  немовля врятовано всупереч жорстокому присуду тих, хто сповідує «боголюбні» традиції монастиря.

     Життя дитинчати продовжується, бо вийшла проста селянка Ганна і мовила: «– Може я чогось не розумію, люди. Але, по-моєму так… Ця дівчина порушила закони монастиря. То правда. Але ж вона не порушила законів Життя… – Вона Бога, Бога розгнівила!» – кричали із натовпу. «– Якщо вона розгнівила Бога, то нехай перед Богом і відповідає! А людське серце мені підказує, що вона буде доброю людиною… – Поза монастирем нехай буде ким хоче! Разом із своїм байстрюком! – затремтіла ігуменя.

Ганна підійшла до породіллі, взяла її за руку, підвела до дитини і вони зникли в натовпі», тобто у часі і просторі – щоб жити і творити добро.

     На життєвих перехрестях Буття і Віри в романі Ігоря Павлюка побудовано цілу низку парадоксів. Особливо на стиках Справжнього і Фальшивого, Добра і Зла, які можуть переходити і нерідко переходять у свої протилежності, тобто міняються місцями, через що є відносними категоріями. При цьому відбувається неперервна забава-гра Часу і Простору, за якою життя … «дуже вже тонка волосина, на якій повинно все триматися. З одного боку … потрібно підводити Землю до самознищення, з іншого – якомога довше її зберегти» – глибокодумно зазначає нерівний Час.

     Парадоксальних прикладів в романі немало. Ось один з них у формі поліської легенди-притчі. «Ішов Ісус з учнями тяжкою дорогою, їх обігнав багатий чоловік на прекрасних конях, вони попросилися, щоб він їх підвіз, але він – дулю з маком, за ним їхав бідний-пребідний селянин на доходязі-шкапі, вони знову попросилися, він їх узяв. – А як ти віддячиш, Господи, цьому бідняку? – запитав апостол Петро Ісуса. – Завтра у цього бідняка здохне шкапина… – відповів Христос. – О, Боже! – здивувався апостол… Справа в тому, що Бог любить не лише бідняків, але й сльози їхні…»

     Роздуми романіста суціль просякнуті парадоксами щодо мистецького творіння, бо «мистецтво – непрактична дитинна енергія, яка у чистому вигляді  належить творцеві», через що «алмази – парадоксальні істоти, вони надто чутливі, а тому бувають жорстокими, надто слабкі, тому здаються надто сильними… Крайність переходить у свою протилежність. Я б їх, митців усіх часів і народів, так би й назвав – Парадоксами», – підсумував свій вирок мистецтву і його творцям невблаганний Час.

     Однак ці Парадокси за програмою Творця (Лоа) є синтезом творчих натур і піднявши до належного рівня все середовище «можна буде створити алмази найвищого ґатунку», бо життя на Землі – то нескінченний процес вдосконалення, процес вирощування алмазів у реальному середовищі непримиренного протистояння Добра і Зла. І оскільки «найгірше себе почуває Дух там, де найважче розділити, розрізнити Добро і Зло», то «фальші найбільше там, де її зовсім не мало б бути – у мистецтві», яке, за Арістотелем – суцільне наслідування. «Всі великі з нього починали, але не всі з нього виривалися», бо «талант – не заслуга людини. Заслуга – те, як вона з ним поведеться». Недарма ж найбільшим біблійним грішником вважається той, хто закопав дарований Отцем Талан у землю, тобто той, хто не розвинув і занехаяв свій талант.

     Ну, а той, кому вдається відшліфувати дарований небесами талант, справжній «художник – це нещасна людина, у чиєму серці приховані глибокі муки, але вуста мають таку будову, що коли стогін виривається з них, він перетворюється на прекрасну музику» (С. К’єркегор). Робота значних художників – це справжнє чудо, яке в очах натовпу схоже на правду. Адже «Люди хочуть…раю, а не пекла…хочуть шоу, а не правди. Вічність правдива, а шоу – момент». І через те «лише грою…може захиститися чутлива субстанція від передчасного небуття». «Бо ніхто не знає, як позувати перед вічністю», крім, звичайно, творчих особистостей алмазної структури.

     «– До речі, ти не помічав, що люди, яких ми називаємо геніями, справді парадоксальні. Від них або шаленою енергією віє, або смертельним спокоєм, солодким якимось спокоєм… –  Простір заходив по кімнаті. – За все треба платити…» – відповів на те  всевидющий Час.

      І справді, носії алмазного гена нерідко згорають (не згасають!) на вершині своєї творчості і прикладів цьому немало. Ігор Павлюк наводить характерний «випадок алмазного порядку» Байрона, який випромінював життєдайну енергію такої високої творчої наснаги, що він буквально «згорів» у тілі дев’яностолітнього старця, будучи ще зовсім молодим (Байрон помер у тридцять  сім років). Попри абсолютну матеріальну свободу, духовне Життя Поета на Землі було пекельним, а «Небо було не з ним». Зауважимо при цьому, що твердіші від усіх відомих науці мінералів натуральні алмази горять спопеляючим полум’ям, як свіча, якщо їх температуру довести до 2000 градусів за Цельсієм. І додамо, що на кострищах амбіцій в нелюдських «кімберлітових трубках» Простору і Часу «температура» людських стосунків інколи сягає значно вищого градуса.

      З нечисленного переліку митців романіст справедливо возвеличує казкарів: «Після казкарів у духовній сфері нічого робити філософам…навіть чистим поетам», бо казка доповнює життєву суєту звичайної людини безкрайньою мрією-фантазією про перемогу Добра над Злом, чого не можуть собі дозволити чисті поети.   Розвиваючи проблему мистецтва, Павлюк розуміє, що вирватися із наслідування дається не всім носіям гену алмазності. Одні з них безслідно щезають у горнилі Часу і Простору, інші гинуть від сліпої кулі на Одері в останній день війни. Ще інші під впливом обставин вважають, «щоби совість була чистою, треба менше нею користуватися», а є й такі, «що стають рабами Знання, Любові, Слави, Багатства. Це речі, яких ніколи людині не буває достатньо. І мудрість у тому, щоб із усіх цих чаш пити, але не впиватися».

     Ретельні виконавці накресленого плану у науково-дослідному центрі Творця (Лоа) – Доля і Випадок – заради цікавості випробовують на твердість носія алмазного гену  принадами великого міста, успіхом та славою і навіть зустріччю з підступним Сатаною, який пробує спокусити свого «підопічного» самогубством – недарма ж у сцені дружніх проводів хлопця з колонії зеків до щедрих дарів було підкинуто ще й… пасок! Але й на те хлопець змонтований з генів алмазної породи, щоб визволитися із лещатих обіймів Лукавого, незважаючи на розхожу думку, що найпевніший спосіб позбутися спокуси – це піддатися їй…

     Сидячи із самопискою за письмовим столом, не кожний письменник, як це  прийнято вважати, думає і мріє про славу і успіх свого дітища. Зазвичай він дістає втіху від знайденого камінчика-слова, яке внаслідок його обрамлення «сродственними» словами враз починає переливатися алмазними відблисками удачі. Назбиравши таких піщинок вдосталь і зсипавши їх у скарбоньку роману чи повісті, літератор довірливо доручає свій скарб відкритим шухлядам видавництв зі скромною надією на те, що рано чи пізно «вітер часу» винесе його творіння на запилюжені полиці людської зацікавленості.

     Так – кожний письменник хоче, щоб його почули. Часто-густо навіть не відаючи, який буде відголос. Ось ще одна притча від Павлюка: Заблудлий   чоловік довго кричав у дрімучому лісі. Надійшов ведмідь. – Ти чого кричиш, чоловіче? – Хочу, щоб мене почули… – Ну от, почув я тебе. І що, легше тобі стало від того? – сказав ведмідь, облизуючись.

      Яку долю швидкоплинний Час викроїть багатогранному «Вирощуванню…» Ігоря Павлюка, сьогодні сказати важко.  Тисячі й мільйони безцінних алмазів, які творила матінка Природа протягом мільярдів років, чекають у ще не розкопаних кімберлітових трубках на болісну огранку після свого виходу з надр Землі, щоб ощасливити вибраних. У незрівнянно молодшій людській лабораторії «вирощування алмазів продовжується» – із потаємних творчих шухляд та сиротливих книгарень-звалищ не раз ще бризнуть переливчастими гранями живі алмази, адже … «високий бал дається людям, яких полюбили і Випадок, і Доля» – підсумовує терпеливий Час. Отже, будемо сподіватися на щасливе злиття «солодкої парочки» – Долі і Випадку. «– Знаєш, Доле, а щастя, виявляється, найважче пережити, – сказав Випадок… Випадок … все всесвітньо відчував… Випадкові й Долі ще потрібно трохи набратися сили, висоти, щоби не боятися падати. Падіння з надією на підіймання – це і є щастя».

     Неспішно перечитуючи роман «Вирощування алмазів», я з усмішкою згадував малюнок на останній сторінці гумору однієї газети, який чомусь врізався мені в пам’ять. На високу гору з похилого її боку плентається похмурий чоловічок і з кислою міною на обличчі розчаровано бурмоче собі під ніс: – Ніяк не второпаю, чому цю гору прийнято вважати важкодоступною... З іншого, прямовисного боку гори, ризикуючи зірватися вниз, до її засніженої вершини наближається інший альпініст і в передчутті досяжної мети на його напруженому обличчі сяє тріумфальна усмішка переможця.

     Філософський роман «Вирощування алмазів» – гора висока й різнобічна, як і усі в світі гори… Читайте і перечитуйте Ігоря Павлюка. З похилого і з крутого боку. З усіх боків читайте – він різносторонній і… цікавий.