– Як карантин вплинув особисто на тебе?

– Будь-які обмеження особистісної свободи, будь-які складні чи неординарні ситуації я навчився розглядати як нові можливості. До речі, не я один такий. Колишній генеральний прокурор України Юрій Луценко, коли опинився у в’язниці, взявся за читання книг і перечитав їх багатенько, тим самим підвищивши свій культурний та інтелектуальний рівень. Оскільки у звичайних умовах робота забирає багато часу, то на читання залишається мізер. А інколи бувають такі дні, що до книги руки не доходять. У історії є багато подібних прикладів. Коли людина дієва, сильна, розумна та має творчий потенціал – сидіти склавши руки вона ніколи не буде. Дехто із відомих у місцях позбавлення волі вивчав мови, здобував знання з різних наук, творив… Наприклад, Василь Стус, Тарас Шевченко, Євген Сверстюк, Джакомо Казанова… Салман Рушді не в неволі, але його становище ще гірше – він творить постійно переховуючись, адже ісламісти оголосили винагороду у кілька мільйонів за його голову. Так він живе вже понад тридцять років. 

– Я спитав про карантин, а ти говориш про неволю…

– Бо карантин слід розглядати як часткову неволю. Неволю для всіх. Держава намагається контролювати мій рух у просторі. Мені забороняють вільно їздити по світу та Україною, забороняють проводити презентації, зустрічатися з читачами. Від цього страждаю і я, і мій бюджет, і мої можливості реалізовуватися далеко не на повну потужність. 

– Але ж ти на початку сказав, що це нові можливості.

– Так. Це нові можливості. Але це часткова чи повна втрата старих можливостей. Тобто, я акцентую увагу на новому щоб не втратити оптимізму. Щоб не впасти у відчай. Адже, вихід завжди є. Якщо перешкоду не можна здолати – її можна обійти. Саме так кажуть мудреці. 

– Дехто із читачів і тебе вже до цієї категорії відносить.

– Ну… Я маю певний життєвий і творчий досвід, яким можу поділитися. Я би так сказав. Скромно. Але повернемося до суті розмови. Отже, обмеження мого фізичного руху у просторі дало мені більшу свободу для духовного руху у всесвіті. Я багато працюю творчо. Завершую роботу над новим романом. Думаю, він буде цікавим не тільки для тих, хто прочитав «Експрес-нареченого». То був скандальний соціально-побутовий роман. Це буде більше романтичний. Я спробував розповісти любовну історію у поєднанні з життєвою драмою. Там будуть теми і стосунків між батьками і дітьми, і любовний трикутник, і ще багато чого цікавого. Це буде любовно-психологічний роман. І, сподіваюся, не менш сенсаційний, ніж попередній.

– Події в романі відбуваються в Закарпатті?

–Так. У моєму рідному Іршавському районі і в наш час.

– Бачив у інтернеті, що твоя нова збірка віршів готується до друку.

– Так. Нещодавно вийшла збірка, над якою я працював кілька років. Вона називається «Три по сто». Це три розділи по сто віршів і ще дещо, так би мовити, бонус для моїх шанувальників. Загалом 444 сторінки поетичних текстів. Там є і нові вірші, і перевірені часом та виокремлені читацькими симпатіями. Оскільки я працюю у різних жанрах, то розділи я сформував таким чином: у першому – римовані вірші, у другому – сто сонетів, у третьому – верлібри та інші модерні форми. Але ти питав про нову збірку… Про неї я розповім у наступній нашій розмові (сміється) 

– А де видав «Три по сто»? До речі, дуже провокативна назва.

– У нашому славному видавництві «Карпати», яке дуже бережно та професійно працює з авторським текстом. До речі, це одне з небагатьох видавництв, яке має доброго літературного редактора. Маю на увазі Бориса Григоровича Кушніра. Хороший редактор – це нині рідкість. А мені пощастило, бо моя книга має аж двох редакторів: Бориса Кушніра і Таню П’янкову. А щодо назви… Мені вже кілька людей казали, що назва їм не подобається, що такі назви не для поетичних книг. Але ті, хто вже придбав книгу, у захопленні і від книги, і від назви. Я вважаю, про це ж каже і сучасний маркетинг, що назва книги та її оформлення мають бути такими, щоби читачеві у книгарні серед тисячі книг захотілося взяти в руки саме твою книгу. Завдяки цьому, а художнє оформлення зробила Ольга Тіводор, на фоні інших книг моя виграє. А, взагалі, і це не тільки моє переконання, назва поетичної книги мусить бути провокативною. 

– Я тобі вже казав у приватній розмові, оскільки добре знайомий із твоєю творчістю, що хочу висунути цю твою збірку на здобуття Шевченківської премії…

– Ну… Нас усіх достатньо обмежує карантин. Та, у цьому доброму намірі не можна і не треба, та я і не збираюся обмежувати твою свободу (сміється). 

– А чому так довго? Ти сказав, що кілька років працював над збіркою.

– Спочатку вона мала вийти за державною Програмою підтримки книговидання. Але комісія її відхилила через назву, яку я відмовився міняти. Це було, здається, чотири роки тому. Потім я спробував видати книгу у столичному видавництві «Український письменник», яке на той час намагалося вийти з економічної кризи. На жаль, видавництво не змогло справитися з фінансовими труднощами. Там уже була зроблена верстка книги, але вона ще не була такою, якою вийшла в «Карпатах».

– А що в ній змінилося тепер?

– Крім того, що я багато текстів поміняв на нові, змінилося ще щось. Хочу тут згадати знову добрим словом Бориса Кушніра. Коли він узяв до рук рукопис то сказав: «Твоя поезія не потребує додаткових рекомендацій». А сказав він це тому, що побачив передмову. Отже, у тій першій версії не було ні передмови, ні післямови. А тут є.

– Хто автори?

– Це теж цікава історія. Я сам не хотів, щоб у книжці було ще щось, крім поезії. Але… Спочатку ґрунтовну післямову написав доктор наук Дмитро Дроздовський. Я не міг відмовитися від того, щоб його авторитетне слово було присутнім у такій книзі. Йому я казав, що передмови не буде, тому він писав саме післяслово. Тобто, розрахунок на те, щоб читач спочатку читав поезію і формував своє враження від віршів. А через кілька місяців, чи, навіть, через рік я подумав: «Книжка називається «Три по сто». Отже, у ній мають бути присутніми троє. Передмову вже минулого року написав чудовий поет, теж доктор наук Ігор Павлюк.

– До твоєї творчості виявляють увагу науковці? Раніше такого не було, наскільки я знаю.

– Ну… Не все одразу (сміється). Є у мене і такий… Досвід, чи що? Збірку «Дьоньдята» вивчають у двох університетах – в Луцьку та в Сіверодонецьку, здається туди перенесли Донецький університет. По книзі «Сингулярність» писали наукову роботу у Кропивницькому. Кілька книг опрацьовують у Одеському університеті, можливо, що будуть писати курсові чи дипломні.

– Багато віршів раніше ти публікував у соціальних мережах, зокрема у Фейсбуці. Тепер спостерігаю, що публікуєш вкрай рідко. Чому?

– Бо коли працюєш над прозою, то поезія не пишеться. Це інший стан душі, інші вібрації, інший настрій… А, крім того, я хочу сказати читачам соціальних мереж, що поезію таки краще читати у книзі. На сьогоднішній день книги ще є – можна замовляти. 

- Ще кілька слів скажи про свою роботу на посаді голови обласної письменницької організації. Всі наші колеги зауважили, що робота пожвавилася.

- Це не робота, а громадські обов’язки, які я із задоволенням і безоплатно виконую. Нинішня влада обмежила фінансування НСПУ і нас усіх – 25 голів обласних письменницьких організацій звільнили з роботи. Але про це я уже багато писав і говорив. До речі, була моя публікація на цю тему у газеті Верховної Ради «Голос України». Стаття називалася «Коли повмирають раби?». Її легко можна знайти на сайті газети. 

– Але ви всі працюєте?

– На громадських засадах, я вже сказав… 

– Сумно. Та все ж – робота тобою робиться велика. Ти вивів нашу обласну Спілку на нову орбіту – у інтернет.

– Мені дійсно приємно про це говорити. Я започаткував виступи наших письменників у прямому етері на Фейсбуці. Майже всі, хто володіє комп’ютером, виступили перед віртуальними читачами. Деякі виступи мають по кілька тисяч переглядів і десятки поширень. Це круто. Про декого, оскільки наклади наших книг геть мізерні, читачі лише із виступів на сторінці «Письменники Закарпаття» (яка має 5000 читачів) дізналися, що ця людина є членом письменницької організації. Інтерес до нашої літератури від цього значно зріс. 

– Дехто, у тому числі і я, спеціально освоював можливості техніки та інтернету для того, щоб вийти в етер.

– Так. Є такі люди – ти в цьому не одинокий. Тепер вони проявляють неабияку активність у інтернеті. Адже значна частина нашого спілкування перемістилася у віртуальний простір. Я не хочу казати тут, що за електронними книгами майбутнє, але значний сегмент у продажах у світі займають саме вони. Хоча там, у тому віртуальному світі, є теж багато проблем, але про них іншим разом. 

- Нещодавно на сторінці «Письменники Закарпаття» у Фейсбуці ти започаткував рубрику «Творча лабораторія» для початкуючих письменників. Скажи трохи про цей напрям роботи.

- Виявилося, що серед молоді інтерес до письменницької праці існує. Багато хто пробує римувати та братися за прозу. Але для того, щоб бути письменником, потрібно мати хоча б елементарні знання про способи римування, про стиль, про метафори, художні образи, сюжет… Самодіяльність у літературі вітається, але авторові треба сказати, що він самодіяльний автор. Тобто – непрофесійний. Щоб стати професіоналом потрібно вчитися. Саме для тих, хто хоче вчитися, ми і створили «Творчу лабораторію». Вона ще не запрацювала на повну потужність, але дещо із теорії «Літературної творчості» ми там уже опублікували. Відповідаючи на це питання я би ще зауважив, що багато читачів, серед яких є і вчителі, вважають письменником того, хто тримає в руках власну книгу. У наш час можна видати за гроші всяке-шилияке, як у нас кажуть. Та то не обов’язково є літературою. Навпаки, більшість із того літературою не є. Членство у Національній спілці письменників України чи в іншій професійній письменницькій організації засвідчує, що перед вами дійсно письменник. Але і тут не все просто і гладко.

– На посаді голови ти плануєш провести ще багато цікавого?

– Плани залишилися і ми будемо їх реалізовувати. Хай тільки карантин закінчиться. Але навіть в умовах карантину життя письменницької організації та кожного письменника не закінчується. Головне, щоб ми мали час і сили на творчу працю.