Re: цензії

21.02.2024|Ганна Кревська, письменниця, членкиня НСПУ та НСЖУ
«Стежками босоніж» до широких доріг
19.02.2024|Ігор Чорний
Жертва на вівтарі патріотизму
Тренос за Узбережжям
Присутність відсутнього
13.02.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Неймовірні містечкові пригоди про… призначення людини на Землі
Катарсис цього місця
06.02.2024|Віктор Вербич
Крізь безмір материнського болю: драма Марії Матіос
30.01.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до пізнання – у назві
30.01.2024|Олександр Забарний, доцент Ніжинського державного університету ім. Гоголя, кандидат педагогічних наук, член НСПУ
На перехрестях Слова і Часу: сторінками нової книги Людмили Тарнашинської
30.01.2024|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук
Закарпаття - ключ до ЄС, Або про регіональний вимір мовної політики в умовах війни

Re:цензії

27.07.2023|10:23|Петро Білоус, доктор філології, професор

За що ми любимо поезію

Павлюк Ігор. Танець Мамая. Вірші 2017-2022 років. К.: Саміт-книга, 2023. - 288 с.

Щойно видана книга Ігоря Павлюка «Танець Мамая» – знакова не лише у його творчості, а й у контексті сучасної української поезії. Книга унікальна й художньо розкішна. Про це вже сказано і в передмові Д. Дроздовського, і в численних відгуках та рецензіях на неї. Міг би і я заглибитися у студіювання смислів і форм, стилю і метафор, символів та алегорій, але мені здається, що традиційної інтерпретації, літературно-критичних пасажів буде недостатньо. Залишу все те іншим поціновувачам високої поезії.

«Танець Мамая» підбиває мене взятися за складніший рівень інтерпретації – рефлекторно-асоціативний. Суть його полягає в осмисленні себе через текст (розуміння себе в тексті, себе в Іншому) і означає вихід, спровокований текстом, на позатекстові об’єкти, на  «сторонні» асоціації, на мислення «навколо тексту».

Заглиблюючись у структурований збірник віршових текстів Ігоря Павлюка, створених автором протягом останніх п’яти літ, починаєш замислювати: що є поезія для сучасного читача?

Немає жодного визначення поезії, яке прийняли б усі. Кожен, хто розуміється на поезії або є митцем слова, пропонує своє визначення. При цьому виходить або з власного розуміння (а воно не може бути універсальним у межах індивідуальної свідомості), або з прагнення не повторити інших, адже повторена думка не має практичної цінності.

Якщо хтось каже, що поезія – найкращі слова в найкращому порядку, то хоче цим піднести поезію до досконалих і приємних явищ або висловити думку про ідеальний формозміст.

Якщо дехто наголошує, що поезія – це спосіб життя, то намагається відділити поезію від ремесла, надати їй властивостей, що характеризують природний самовияв особистості у специфічній формі.

Якщо Мірча Еліаде пише, що поезія (творчість) – це «онтологічна спрага», то, очевидно, має на увазі один із виявів буття, необхідний для олюднення людини, що явилась у світ і шукає себе у ньому.

Якщо Новаліс проголошує поезію «мистецтвом психологічного динамізму», то розглядає її як обшир та глибину людської психології, яка є змінною і плинною, багатогранною і химерною у своєму функціонуванні.

Якщо Г. Башляр зауважує, що поезія – це «радість видиху, безсумнівне щастя дихання», то мовить про ритмічне мовлення, яке народилося з природної потреби, є для людини звичним і необхідним, приємним і радісним.

Якщо Ганс Гадамер вважає, що поезія – це самовияв тих, кого «поцілувала мова», то надає особливого значення мові, мовленню – дивовижному винаходу людини для осмислення (називання) себе і світу та для існування, і не всі однаковою мірою нею володіють – лише одиниці освоюють скарби мови і, головне, здатні тими скарбами розпоряджатися – ото і є поети…

Беручи загалом, поезія – це вияв чогось вищого, понад буденного у людському житті – і водночас звичайного. Не кожен здатний на такий вияв. Поезії не можна навчитися – це дар природи, це особливе мовлення, яким обрані зверталися до богів. Це та сокровенна сфера людського буття, яке може проявитися надзвичайним чином і торкнутися окремих людей, котрі відкриті для поезії, самі володіють цим чудесним даром.

Сказане (написане) – не загальні теоретичні розмисли, а слово про поезію Ігоря Павлюка, бо саме його книга надихає задуматися: чим вона є для читача?

Чим може захопити поет любителя і шанувальника поезії? Передусім об’єктами зображення. У Павлюка вони не випадкові і не принагідні, бо він заглиблюється у першопочатки людського і космічного, що психологи, а вслід за ними філософи і літературознавці називають «архетипами». Чи не в кожному вірші натрапляємо на них: Час, Доля, Смерть, Воскресіння, Бог (Господь, Всевишній), Біль, Слово-Логос, Всесвіт, Небо, Зорі, Земля, Хрест, Муза, Рай, Пекло, Дух, Душа та ін.

Всі ці поетично осмислені об’єкти створюють у книзі ілюзію універсальності у зображенні Буття. Прагнення до універсальності помічене ще в поезії доби Бароко, і це вельми продуктивний та цікавий шлях осягнення всього, що звідусіль оточує людину. І характерно: людина перебуває у центрі. Тож дуже виразна риса поезії Павлюка – людиноцентричність, про що б він не писав і про що б не розмірковував у своїх творах.

І все ж насмілюся уточнити: як не парадоксально, але в поезії головний об’єкт – Слово. У творчості поета воно потрапляє не в систему дзеркал, а на поверхню розбитого дзеркала, і відображення його химерне, багатогранне; слово множиться на безліч несподіваних і дивних варіантів. Зі значенням слова відбувається те саме: смислове відлуння його вражає новизною відчуттів та одкровень.  В одному вірші Павлюк ставить поряд два слова: «Вій… Війна…». З одного ніби народжується друге. Семантика міфологічного образу (Вій – страховище, здатне вбивати і нищити все без розбору) креативною волею та уявою  поета трансформується у страшне «війна», що асоціативно відсилає нас у пекло нинішнього українського світу, котрий протистоїть «Вію» під назвою «Московія». Всього два слова, а як вони несподівано множать наші асоціації, як точно відображають суть того, свідками чого ми нині є.

Лірика Ігоря Павлюка дуже особистісна. Це ще раз підтверджує істину: про що б поет не писав, він пише про себе: про свої болі і душевні страждання, про промінчики радості і захоплення красою природи, про складне сьогодення і сподівання на кращі часи. У центрі віх авторових одкровень – він сам, його душа, яка й для нього самого становить таємницю: «То тільки небо знає / Справжню суть / Душі моєї». Навіть глобальні проблеми світу він пропускає крізь власну душу. І творить свій міф, свою історію – від дитинства і юності до скорбного передчуття смерті. І все ж, попри жорстокість марнотного світу, попри неласку власної долі, поет стверджує, що світ красивий і вічний. І говорить про це не риторичними словесами, а довірливо, тихо, душевно.

Знову повертаюся до назви книги – «Танець Мамая». По-різному можна трактувати цей образ, та я бачу в ньому елемент гри. Бо якби було просто «Мамай», то й асоціації були б іншими, а так – це Мамай, який танцює. І це не танець смерті, а танець життя, причому веселого і завзятого. Образ бароковий, бо й легенди та картини про Мамая з’вилися за доби Бароко. Мамай мені видався грайливим. І поезія Павлюка подекуди видається іронічно-гумористичною. Крім того, поет охоче захоплюється словесною грою, точніше – обігруванням певних лексем, висловів, чим проявляє свою дотепність і щирий усміх.  Він ніби хоче сказати: не переймайтеся чимось серйозним, це всього-на-всього поезія. Поза? Ні, гра, яка загалом притаманна літературній творчості.

Мова поезії – це особлива, «ігрова», «таємна» мова. Всі оті метафори, епітети, метонімії, символи та ін. – то своєрідний код. Поет не вигадує тропи – він мислить образно. Щоб говорити такою мовою, необхідно їй навчитися, а навчившись, знаходити у собі силу та енергію відриватися від мови буденної, як і загалом від буденної реальності. Процес поетичної творчості – словесна гра, яка може бути настільки захоплюючою, що поглинає учасників, які насолоджуються тією грою. Думаю, що мудрий і досвідчений поет Ігор Павлюк, котрий досконало володіє поетичною мовою, пропонує читачеві не заклики, не політичну риторику, не настанови, а твори, які втягують у гру і напружують емоції та інтелект.

Книга «Танець Мамая» наштовхнула мене на роздум про природу поезії, зокрема про творче начало у ній, яке банально називаємо – автор. Є в книзі розділ «Преображення», в якому поет спробував осмислити свої світоглядні трансформації: «Всевишнього знайшовши у собі, / Із ним я тихо-тихо розмовляю». Тексти цього розділу підказують синоніми до його назви: осяння, прозріння, одкровення. Водночас рядки Павлюка змушують замислитися над творчою суттю автора, який є богом у своєму творінні.

Поет, поринаючи в акт творчості, щоразу народжується і помирає. Як людина він існує в матеріальному бутті, у буденному мовленні-говорінні, а як поет – переживає своє Преображення тоді, коли творить. Із завершенням твору він повертається в попередній, соціально-біологічний, стан, і як Автор творення у-той-саме-час залишається у своєму витворі – і ніде більше як такий не існує, бо неможливо повторити пережитий стан. Холонуть емоції, тверезіє творчий шал – і відбувається миттєве відчуження Автора від твору. Твір може стати надбанням Читача, котрий віднайде у ньому своє відображення, по-своєму буде його сприймати і витлумачувати.

У Євангелії від Матвія сказано: «А через шість день забирає Ісус Петра, і Якова, й Івана, брата його, та й веде їх осібно на гору високу. І Він перед ними преобразився: обличчя Його, як те сонце, засяяло, а одежа Його стала біла, як світло (…) Ось хмара ясна заслонила їх, і ось голос зі хмари почувсь, що казав: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав, Його слухайтеся!» (…) А коли з гори сходили, заповів їм Ісус і сказав: «Не говоріть нікому це видіння, аж поки Син Людський із мертвих воскресне» (17:1-2, 5, 9).

Зважаючи на образно-смислову універсальність Святого Письма, цей уривок можна тлумачити й в аспекті поетичної творчості. Поет ніби виводить своїх потенційних читачів на високу гору Творіння, де преображається в художньому небуденному Слові, яке від Господа і яке стає світлом у поетовій душі, від чого сам він змінюється і стає таким, яким є насправді. І тоді відкривається людям його первородна суть, як і прекрасна та світлодайна суть його Слова, даного й освяченого вищим Смислом.

Але те Слово не дано збагнути одразу. Воно – таємниця, і йти до неї – трепетне та солодке щастя, підвладне лише воскреслому духу.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

21.02.2024|13:57
Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
21.02.2024|13:02
11 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»
14.02.2024|14:54
Сельма Лаґерльоф, «Морбакка» та література: книжкова розмова з Наталею Іваничук
12.02.2024|14:24
Пошуки сенсів, спогади та рефлексії матері воїна у книзі Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
12.02.2024|13:33
Юлія Чернінька презентує у Києві свою нову книгу "Барні 613"
12.02.2024|13:29
У лютому 2024 року світ побачить нова книжка Андрія Любки "Війна з тильного боку"
12.02.2024|13:27
Міжнародна премія імені Івана Франка 2024: оголошено прийом наукових робіт
12.02.2024|13:25
Бестселер, від якого не відірватися: перші враження про книгу «Посібник з убивства для хорошої дівчинки»
07.02.2024|19:01
"Книжковий Арсенал" оголоcив дати й формат проведення 12-го фестивалю
07.02.2024|10:08
Оголошено конкурс на здобуття літературної премії ім. Ірини Вільде на 2024 рік


Партнери