Давно відомо, що очі – дзеркало душі, а усмішка – її візитівка. Як багато можуть сказати очі про людину, навіть якщо ми її не знаємо і бачимо вперше! Коли людина випромінює внутрішню радість, про неї кажуть, що вона світиться ізсередини. На жаль, сьогодні у час жаского лихоліття – війни, не у всіх очі променяться, радше з них струменіє глибокий смуток. Тому ціную кожне мовлене добре слово, написану книжку, а якщо вона ще й у гумористичному жанрі , то й поготів. Лагідний усміх не лише лікує, він повертає до життя у найскрутніші хвилини, він для серця стає цілющим бальзамом.

«Маски і голоси» – друга поетична збірка гумору Мирослави Данилевської-Милян, як добрий оберемок цілющого зілля, яке дуже і дуже вчасно приходить сьогодні до сучасного читача. Гумор у письменниці різного «ґатунку»: від іронічних усмішок і до пародій з переспівами. Поміж ними ще й жменька гумористичної поезії. Зізнаюсь щиро  – люблю творчість львів’янина Віктора Палинського, аж зирк, добірка відкривається  «Критиком» з посвятою моєму заочному знайомому. Тож палкий респект письменниці, адже прочитавши згадану усмішку, в моїй уяві відразу зродився образ ліричного героя, до якого всі ставляться з повагою, (бо така його «царська» природа) про якого багато наслухана, але з ним не зустрічалася . В унісон авторці від себе жартома додам: львів’янам неабияк пощастило, бо ж бути повсякчас під прицілом «критичного» пера – то ще те щастя! 

Пані Мирослава тонко сприймає довколишній світ, володіє здатністю помічати те, що не бачать інші. Об’єктив її серця вихоплює найслушніші миттєвості з образу того, про кого вона збирається писати. Здебільшого як буває? Хтось бачить когось, бачить роками, спілкується і…і на цьому все. А є люди-фіксатори, вони «прочитують» людину наскрізь, вихоплюють з її образу найголовніше, оте невидимо-зриме, яке не так просто вихопити і потім передати на папері римованими рядками, ожививши їх іронією, іноді й сарказмом, добрим гумором. Звісно, окрема тема – вихопити з поетичного тексту колеги по перу кілька «родзинок» і розкласти все по поличках, чи то пак  – «покласти його на лопатки». Тож пильне око письменниці вирізняє іноді у поетів такі «кучеряві» мислі, як от, для прикладу, у Богдана Чепурка («Відчинення крові»), що несподівано народжується абсолютно іронічно- протилежне, і вона підказує йому «Ліки від сказу». «Цей світ сказивсь. А проти сказу/ Не видумаєш щось відразу»  – у Чепурка. «Лягає з дум за твором твір./Веде Евтерпа вгору, в злет./ У світу – сказ, та він – поет!» – відповідь поетеси. Іноді так є… десь треба трохи вчасно зупинитись, не гнати «коней», бо писати можна багато, але «навіщо писати абищо» (за Євгенією Феофановою).   

Не кожна людина (та ще й творча!) володіє самоіронією. А це також дар згори. Якби людство могло б глузувати над своїми помилками, повірте, не було б на планеті воєн і пихатих імперців, як і самих імперій. Але… хочеться вірити, що завдяки таким мистцям як Мирослава Данилевська-Милян, ще не все втрачено. Бо сміх, іронія, гумор (не в’їдливий і ядучий) – це ще один шанс людству… продовжуватися («Ода пенсії», «Передбачення», «По той бік виборів», «Панамка», «Самоіронія»). 

Тема її творів розмаїта: від кохання і до політики, від соціальних проблем і до громадянських, від зрадництва («…і нащо було втікати / За не тихий океан?») і до жадібності. Цікавезним виявився розділ з пародіями, де зустрічаю гроно знаних львівських імен. «Дісталося на горіхи» багатьом: Ігорю Павлюку, Марії Людкевич, Петрові Шкраб’юку, Ользі Яворській, Віктору Палинському, Любові Бенедишин, Ярославу Петришину, Людмилі Пуляєвій, Михайлові Пасічнику, Іванові Гентошу, Юлії Курташ-Крап, Оксані Лозовій, Любові Долик, Василеві Кузану, Олесеві Гордону і навіть «самому» –  Олесеві Дяку. Зізнаюсь, розпирає цікавість: як зреагували на свої «віддзеркалення» колеги по перу? Звісно, окрім Любові Яворівської, Марії Людкевич («… авторка перекроює поетичні рядки своїх колег-поетів на свій лад, але так влучно і дотепно, не ображаючи авторів, що створює гарний настрій у читача»), Петра Шкраб’юка («Мова творів легка, дотепна, доброзичлива, а тому налаштовує читачів, слухачів, авторів пародійованих чи переспіваних творів до дружнього і вдячного сприйняття») позитивні відгуки яких вже розміщені у цій книзі. А ось у «тернопільському» варіанті знаю конкретних осіб, які на подібні «витівки» образились і перестали спілкуватися. Попри те, не перестаю дивуватися порівняльному мисленню пародистів, їхньому  чутливому вмінню бачити буквально на «атомарному» рівні те, що не дано побачити іншим. Бо якщо поета звалила в траву тільки одна фраза (за І. Гентошем) і ніяк не вдається згадати, що було на початку літа (за О.Дяком), можливо це тому, що той поет «своє відгуляв» і відпив (за І. Павлюком), то тоді клич не клич, гукай не гукай, а «Муза йти не хоче» (за П. Шкраб’юком). Пародії і переспіви – надскладний жанр, який вимагає водночас не лише поетичної майстерності, а й… своєрідної відваги. Чи вдалося письменниці «зняти» маски, якими оточують себе люди упродовж життя, і проявити їхню істинну суть? Адже, виходячи з дому, кожний з нас мимоволі перевтілюється, «одягаючи» на себе різні ментальні лики. Втім, про це судити самим читачам. Бо у кожного з нас своє бачення світу, свої візії.  

Як важливо кожному «знайти» дорогу до самого себе у цьому шаленому і незбагненному, проминальному  світі. Відчути і зрозуміти своє істинне призначення на цій «третій від Сонця життєдайній планеті» (за Вадимом Пепою). Марія Данилевська-Милян на своєму місці. Її творчий голос не губиться в океані інших. Про це письменниця переконливо пише у «Примарі»: «І я таки в своєму домі./І ще мій дух – свобідним летом,/Прихильна Муза з Музагетом». Дарувати людям добрий настрій, пом’якшувати серця, особливо сьогодні, у часі війни – це свята справа. Тож робімо кожний на своєму місці свою особливу святу справу, якою нас обдарував Творець.