Читати поезію Ігоря Павлюка – злітати вище хмар. І це, напевне, відчуває кожен, хто хоча би раз брав до рук його книги. Особливо трепетно спостерігати, як речення переходять у речення, наче життя у смерть… І початок стає кінцем, а кінець початком! Таким уявляю танець Мамая – усамітненим, але життєствердним, інколи сповільненим, а інколи прискореним, щоб надихАтися і проникати у саме серце, до глибини душі.

Космос поділений надвоє, та сходиться він в одній людині – Богом обдарованій, на перший погляд, звичайній, але неординарній, яка розуміє цінність і неповторність життя, хоча часто піддається ударам долі: «Я – маленький-маленький серед планет – // Що наче човни на Леті», – пише Ігор Павлюк, відомий в Україні і далеко за її межами Поет, якому відкрита дорога до раю, бо «кидали на мене карти й кості…», «Сміялася із мене дітвора», «Мою печаль купують-продають // У Інтернеті…», через це «…По краплині вмираю…», «Емігрую у тіло, / У своє…», та попри все «Зберігаю любов, // Як багаття людина первісна». 

Так, у цій поезії багато висоти й автор це розуміє, бо ж відповідає самому собі: «Ти набрав висоту!», // Хоч я рідко літаю, та надійно росту». А росте він у своїх читачах – продовжувачах його творчості, які нестимуть його слова у майбутнє, бо митець живе доки, поки його пам’ятають. 

Ігор Павлюк – глибокий поет. 

Його вірші потрібно не просто читати, а відчувати. Розуміння ж приходить саме собою. 

Кислотний дощ печалі.

Травно-травно.

Бринить бузкова музика десь там…

Життя триває.

Ось так у нього: щойно було гірко, а одна мить змінює почуття. Цю філософію потрібно сприймати такою, якою вона є. Тоді зрозумієш автора. Тоді він стане ближчим. Трансформується сприйняття дійсності, яка вже не така, якою була до цього. І танець Мамая набирає ознак сповідальності. Це особливий вид танцю. Йому важлива присутність не так глядача, як слухача серця, бо не танцює він зримо, а передає стан душі поета, якому то сумно, то радісно, наче перед Богом.

Іскрять в мені,

Мов зорі у колодязі,

Пісні Пісень

І просяться у рай…

Не можу стриматися, щоб не відзначити метафоризацію творчості Ігоря Павлюка. Саме через це мені так імпонує кожен його вірш, де ллється-промениться кожен рядок, кожне слово. І що найбільш цінно, так це відчуття ненав’язливості образів, котрі так і пестять серце емоціями: «Падає слізка // В космічну пилюку журби»; «Пуповина з духу до душі – // Поетична – // Ніби сміх сльозини»; «Пахнуть зорі пташиним пір’ям, // Сиво світяться люстри рік»; «Ліс був нашим многохресним храмом, // Небо мало колір вовчих шкур»; «Журавлі – корінцями калини // У небі зависли»; «Білим тілом замотую душу раниму свою, // Змивши зоряний пил з них обох молитвами і душем» та ін. 

Як на мій погляд, це пречудово! А ще приємно спостерігати, як цей поет, не будучи художником, малює словами: «Падає сніг на пожовклі клени // Так – наче сіль на мед»; «А кругом, на деревах, // Одноразові гнізда»; «Літні квіти добрі і веселі // Хочуть, як метелики, літать»; «Тварини хмар гуляють в небесах» тощо. 

Є у цих віршах слова, які часто повторюються, та мають різні характеристики. Наприклад, лексема «душа»: «Не знаю: підріс я душею, а чи постарів…»; «Мед гарячий душі // Хтось містичний невидимий ссе»; «Родити душа почала»; «Росте у безсонні душа, наче тіло у сні»; «Озонові діри душі»; «Може, я упав з душі чиєїсь»; «Свічка гріє душу»; «Хай блаженна душа на подушці сльози відпочине»; «Біда в моїй душі гніздо сплела»; «Корінь роду шукає душа»; «Лампадно на душі»; «Море п’є під зорями душа»; «Душі моєї вишита сорочка // В червоних плямах…»; «Каміння душ // Ми крилами збираєм»; «Юний чорний вітер // Душу мою зоряну пасе», а також ця лексема може мати прикметниковий відтінок: «Злий душевний вогонь»; «Незабутнім душевним шрамом»; «Лиш камінь могильний тримає душевне тепло»; «Бореться з льодом душевним // Свячена вода»; «Де ще мій предок душевний // Молитись любов», рідше – прислівниковий: «Душевно нам дуже».

Лексема «хрест»: «Хрест також… по формі – перехрестя, // А по суті – стежка-вертикаль»; «Несу в собі храм нетутешній // Із хрестом-пуповиною…»; «Я цілував хрести над сном людей»; «На хрест подивлюсь, як на голу фінку»; «Тому буду триматися за хреста // У аскезі й екстазі»; «Хіба хрести крилаті обійму»; «Білі тіні хрестів»; «Цілую власний хрест»; «В храмах чорних печалі // Він – мов тінь від хреста»; «Все більше стаю я подібним на хрест мій натільний» та ін.

Лексема «храм»: «Пішов у себе – в храм»; «Шлях до себе – // Як у храм, // А не як у тюрму»; «Доки храм я – // Доти я Всесвітній»; «Мій зАмок-храм із птахом на хресті»; «Бо, як мама дитину, // Несу в собі храм нетутешній»; «Новий будую храм»; «Вічний храм у мені – наче кістка в старім абрикосі»; «А наразі в собі Божий храм я плекаю»; «Хочу сам стати храмом»; «Але храм – // То не крам»; «Ми так само виходимо з храму і з мами, // Пуповинно… молитвенно… із постом»; «Доля – то турою, то конем // Ходить то у храм, то на базар»; «Блукаю // В храмі себе самого»; «Храм-фортеця, збудований у мені, // Із Землею буде літати» та ін.

Лексема «небо»: «Рости до неба»; «Нічніє небо»; «Наче падаєм в небо»; «В собі шукаю небо»; «Небо вабить кольором землі»; «Кровна земелька // Небом стає мені, небом»; «Та тільки небо знає // Справжню суть // Душі моєї»; «Небо серпневе – // Із серпиком Місяця»; «Молоді батьки… // Стареньке небо»; «Буду сам я до Неба йти»; «Так втомився іти, // Наче крилами виорав небо»; «Зверху небо біблійне, димок думок»; «Дякую, Небо, що добре мені з Тобою» та ін.

Лексема «поет»: «Є болючі сни, // З яких виходять поети…»; «Багато поетів // Предивно вертались Додому»; «А поет – мов яблуко на груші, // Що воскресно вміє умираль»; «Що я тут можу, поет?.. // Перевозити мрії»; «Поетам всіх часів // Писались вірші»; «Поет // Зі слів знімаю // Маски древні»; «Труту в ліки поет перетворює»; «Самотіє поет, // Мов останній язичеський Бог» та ін.

Досить часто зустрічаються і такі лексеми, як «життя», «смерть», «вічність», «земля», «печаль», «Бог», «сльози», «планети» тощо. Усі вони споріднені з автором, адже розкривають його внутрішній світ, що нерозривно пов´язаний із зовнішнім.

Пошук себе і Бога – наскрізні теми, які роблять збірку поезій «Танець Мамая» Ігоря Павлюка надзвичайно особистісною. Написання віршів від першої особи нагадує щоденникові записи, які народжуються у той чи інший момент, щоб зафіксувати певну емоцію чи подію в житті. 

…Я ж душу, як дитину, колишу

В колисці тіла піснею молитви.

Я чую світла зоряного шум

В собі самому, як початок битви

Любові й Смерті,

Вітру і вогню,

Землі з водою

І себе з собою…

Множинність світовідчуття народжує бажання плекати слово. Щоб знали, щоби пам’ятали і щоби берегли. 

А поет писатиме. 

Бо таке його призначення на землі. 

Бо так потрібно Богові.