Розкодування образного ряду збірки варто розпочати з назви. Упродовж кількох століть утвердилося сприйняття статичного образу Мамая, а тут – динаміка бойового гопака, талановито відтворена художницею Оленою Завітайло: на червоно-чорному тлі повстанського прапора кривавий вихор ось-ось розпрямить охристу постать із летючим оселедцем і вузлуватими суглобами селянської правиці, у той час як лівиця спонтанно готує переможний жест. Постать танцюриста ще згорблена, ніби під ваготою невидимого хреста. Упівоберта до глядача чоло нагадує роденівського мислителя. Потужний заряд вивільненої енергії. За візуалізацію наших надій дякую мисткині!

Скільки наукових шабель схрещувалося в дискусіях про (не)відповідність імені козака Мамая на зібраних у художніх музеях полотнах, скільки пер затупилося на шляху простеження етимології імені власника самозаглибленого світоспоглядання! І кармазинових шароварів як свідчення достатку людини значної, бо ж носили кармазини як не шляхта, то козацька старшина. Голоті до кармазинів – зась. Шаровари, кажуть, являють собою одну величезну кишеню, де народний улюбленець міг би сховати свій нехитрий похідний скарб, ба – навіть жінку! Хоча навіщо вона йому, коли можна сидіти собі під дубом зі схрещеними по-східному ногами, медитувати, перебираючи струни… А може, тут і криється внутрішній конфлікт нашої (не)державності? Поки кармазини-владолюбці медитують у безпечному затишку, набиваючи свою безмірну кишеню, козацька голота перебуває у вихорі кривавого танцю зі смертю?

Іноді його називали козаком-бандуристом, що викликає подивування в нашого сучасника, звиклого до розрізнення кобзарського мистецтва чоловіків і майстерності дівчат-бандуристок. Удосконалювався інструмент – змінювалася кількість струн і приструнків, а отже, виникла потреба зафіксувати ті розбіжності.

Однак, чим далі – тим більше розбіжностей. Для прикладу: чи треба категорично заперечувати нібито спорідненість між північнокримським Мамаєм і Ногаєм (на суттєві відмінності між ногайцями і ментальністю кримських татар художньо переконливо вказала Зінаїда Тулуб у романі «Людолови»), якщо можна обмежитися риторичним запитанням, чи міг би представник іншого етносу стати виразником української душі? Бо ж кобза – то відлуння історичного світовідчуття, дума народна і славень захисникам рідної Вітчизни. Тому бачиться слушною думка Станіслава Бушака, що «мамай» вживалося як синонім слів «запорожець», «гайдамака», «відчайдух», характеризуючи вдачу козака та його заняття, а не ім’я. Це з погляду кордоцентричної народної любові.

Процес ловитви розбіжностей  між об’єктом і його трактуванням нагадує відведення вроків від дитини, яку називали різними іменами, аби захистити від злих духів. Чи пошук реальних рис гетьмана Івана Мазепи під нашаруваннями історичних спотворень образу носія ідеї української незалежності. Кому ті спотворення на руку – відомо.

А постать кам’яної баби, що стискає руків’я меча-кинджала? Що це – алегорія чи образ воїна? Якщо кам’яна баба – символ правічного захисника, то мамай – його наступне покоління, чи не так? То до чого тут ногайці та їхній нащадок князь Глинський, що велів звати себе Мамаєм? Одвічне переписування історії? Стільки ординських навал і «добросусідства» йшло потоптом Диким Полем, що залишили сліди на українському гранітному щиті. Однак досі послуговуємося вікіпедійними висновками «біляісторичних» досліджень, які не одному поколінню українців тлумачили про меншовартість, бо нічого в нас свого немає… А все чому? Бо з найхоробрішою армією, яка французам допомогла отримати перемогу в Тридцятилітній війні, Суворову перейти Альпи, а Єрмаку колонізувати Сибір, не спромоглися на розбудову української державності. Як наслідок – нові покоління козаків змушені були добувати «козацький хліб» у походах за кордон замість того, аби закладати міцний підмурівок власної домівки…

Нові спроби художньої інтерпретації символу духу козацької вольниці, спроби самопізнання чи наближення до себе потверджує літературне паломництво Мамая, що триває понад пів століття в романах Олександра Ільченка і Романа Іваничука, в історичному романі у віршах Леоніда Горлача і збірці Ігоря Калинця, а нині – в збірці «Танець Мамая» Ігоря Павлюка. Новітній сплеск зацікавленості метаобразом постає у скульптурі на Майдані Незалежності в Києві, на площах Харкова, Краматорська, Кривого Рогу, Каховки, Запоріжжя, Волині, його ім’ям у процесі декомунізації можуть похвалитися вулиці і провулки (і наше місто!), про нього співають відомі гурти, він надає нового дихання постановці «Запорожця за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського Львівською Національною оперою.

Той, картинний Мамай із відомих малярських робіт ХVII–XІХ ст., нібито й не зважає ні на коня осідланого, ні на чарочку зі штофом, ні на стяг за спиною, хоча все це в одну мить може перетворитися на символіку переходу межі між життям і смертю (мов та рушниця, що на стіні під час вистави, мусить-таки вистрелити). Байдуже козакові, якого коника може викинути примхлива доля, бо струни від його доторків промовляють мовою Господа, і він до переходу межі готовий… Готовий віддати все в одночасся. І жити вічно, бо ж струна скорилася його руці. Таким бачиться мені Павлюків Мамай. Катастрофізм світосприйняття поета посилився («Апокаліптичне», «Людське», «Сучасся»), як і сарказм: «Пращури і пращурі згадають: Ті пісні, а ті – книжки мої».

Багаторазово повторений мотив суму за матір’ю, так і не пізнаною в ангельському віці, а отже, приреченість на сирітство людини з низьким больовим порогом, втрата Надії (саме таке ім’я Павлюкової матусі) – вочевидь, набуває символічності, трансформується з особистісної площини ліричного героя у суспільно-історичний фокус, прагне інтерпретації як узагальнений стан покоління, позбавленого материнської турботи батьківщини. Замість материнської ласки вчили стійкості мовчазні могили предків, бо тільки на них промовляє голос істинної любові. Поет став виразником глибокої української драми: народжені в Україні, ідентифікувавши себе з українською нацією, ми змушені були пройти совковий булінг, цькування з боку пристосуванців, налаштованих на велике «мискоборство».

Ліричний герой збірки воєнного періоду ментально подорослішав: попри усвідомлений катастрофізм буття йому вдалося позбутися ноток жалісливості. Натомість він сповнений співчуттям. До квітки і метелика (чи фантому душі?) на мінному полі, до вовка з журавлиною душею, до людства, чиє існування – ланцюг воєн, до стражденного народу: «Смерть все більше любить наш народ…»

Павлюків Мамай трагічний: це останній скрипаль на «Титаніку». Підтекстова струна поєднує символічну постать музики-душпастора на приреченому судні та усамітненого персонажа-медіума. Він оприявнює філософію екзистенційного буття іронічно-спокійно, оксюморонно: «Оце і є релігія – любов», «І убивати почали любов’ю», «Ліліпути взулися в котурни», «Знайдіть дурдом спочатку у собі», «Я ветеран війни себе з собою», «Голим шрамом шукаю храми. / Спочиваю на лаврах в терновім вінку», «Мрії збулися, а щастя не стало чомусь…».

Поет завжди залишається дитиною – чи не тому йому вдається наблизитись до істини, відкритої дитині? Власна правда завжди переконливіша, ніж із чужих уст. Павлюк прагне лаконічності («Фейсбучики») у донесенні ідеї – і його терцини афористично влучні, чого не скажеш про переспіви.

Серед понад двох десятків циклів, на мою думку, варто виокремити «Привид Мамая» і «Квіти мінного поля», де художній простір – то чуттєвий мікро- і макрокосмос із перетіканням візій, фантомів, запитань і станів: «Цілий Всесвіт –/ Яма Оркестрова», «Мені все більше сниться райський сад, / Де мій сусід заготовляє дрова», «Життя з великих виникло пожеж, / Як народилось, так усе і кане…», «Лиш людські душі начебто ростуть… / Але куди? Кому цей ріст потрібен?», «Воскресне те лиш, що колись помре, / І врешті-решт повернеться до Бога».

Павлюків Мамай – то авторське alter ego. Він не може лишатися статичним, інакше перетвориться на «камінь спотикання». Йому болить епоха, що спіткнулась об його судьбу. Літописець і жертва цієї доби, бере на себе місію милосердя: «Я став санітаром у цих боях / За вічний початок світу», усвідомлюючи аксіому «Хто не умира – / Не воскресає…». Проте привид Мамая – то й заперечення відомих істин, виклик їм. Він заперечує катастрофічність мислення (ліричного героя, поета) своїм безсмертям: «Він вмирати не вміє./ Він між пеклом і раєм», «Він чужий цьому світу. / Він сильніший за нього».

Це твердження викликає бажання простежити зміни в трактуванні поетом образу Мамая, оскільки в драматизованій поемі «Бут» Павлюків Мамай – то володар знань про силу зілля, чим рятує майбутнього очільника повстання Павлюка (Бута), отримуючи від нього згодом дошкульну оцінку значення кобзарського слова: «Ти зайвий на Землі: Рабам не треба віршів!». Іншими словами, врятований категорично заперечує порятунок закріпаченого духу силою слова, протиставляючи йому інший інструмент переконання – зброю і жертовну боротьбу.

У збірці «Танець Мамая» козацький характерник Мамай – поет, як і Будда, і водночас – утілення дохристиянської віри наших пращурів, містичне злиття з рідним довкіллям, відбиття перетікань психологічних станів надтонкої душевної організації:

То співає, то б’ється,

То сміється, то плаче,

Як поранена птиця,

Характерник козачий.

Шрами навхрест у нього.

Семиструнна шаблюка.

Щось у ньому від Бога,

Щось у ньому від крука.

                         («Мамай»)

Мабуть, знаково, що цей вірш був дописаний 24 лютого 2022 року, визріваючи з 2008. Поет-літописець поставив крапку в творі. Героїчні Мамаї поставлять її на полі битви.

П.С. Писати про нову поетичну збірку відомого науковця і напрочуд плодовитого письменника, лавреата Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай) і низки найпрестижніших як усеукраїнських, так і всесвітніх літературних відзнак, ознайомившись із філософськи виваженою передмовою до неї Дмитра Дроздовського та словом редактора Михайла Жайворона, – наражатися на закиди в моветоні. Хоча… дарчий напис Ігоря Павлюка мотивує озватися… Тому, не повторюючи слушних висновків рецензентів, пропоную бачення суперечливого (і цим живого і цікавого) образу Мамая. Поет пише про себе, про трансцендентні стани, коли лишень крок – як до прірви, так і до перемоги.