Однак якби не  було таких неймовірно суворих життєвих іспитів, чи стало б настільки потужним   письменницьке слово нашого краянина, який, завершивши свій земний   шлях наприкінці ХХ сторіччя, зараз, у ХХІ сторіччі,  сприймається як один із найзнаковіших вітчизняних прозаїків  усіх часів?

 Звісно ж, однозначна відповідь хибуватиме суб’єктивністю, адже і творчість, і шлях кожного митця – нерозгадана таїна. Тож, очевидно, у цьому сенсі має рацію літературознавець, академік НАНУ Ростислав Радишевський: «Життєва доля Ю. Косача склалася так, що й зараз, коли його вже немає серед нас, мабуть, не всі знають, кого ми втратили». Тому по-своєму справедливо й  оптимістично, що цей талант не канув у Лету, не залишився у тіні Лесі Українки (як і інших представників  цієї славетної родини, як-от Олена Пчілка чи Михайло Драгоманов). Чотири романи  волинянина Юрія Косача,  видатного українського письменника ХХ століття, побачили світ порівняно нещодавно в одному з найпрестижніших вітчизняних  видавництв і стали явищем не тільки сучасного літературного процесу, час від часу входячи до найрейтинговіших книг.  Вони (маю на увазі «Володарку Понтиди», «День гніву», «Сузір’я Лебедя» та «Сеньйора Нікколо») виявилися  ще й надзвичайно актуальними для українців за умов трагідраматичного  сьогодення, коли споконвічний ворог, ведучи війну, намагається знищити нашу національну ідентичність.

Утім повернемося до життєпису  єдиного сина наймолодшого брата Лесі Українки. Юрій Косач народився у Колодяжному 5 (18) грудня 1908-го, через рік, відколи взяли шлюб його батьки – Микола Косач і Наталія Дробиш.  До речі, у цьому селі або в Києві він мріяв і завершити земний шлях. Та, звісно, життя по-своєму відкоригувало не тільки ці  сподівання. При цьому, аби спробувати наблизитися до усвідомлення перипетій долі Юрія Косача, варто б  провести екскурс у світ дитинства  й  дізнатися, які  моральні, світоглядні орієнтири пропонували (власним прикладом, життєвими принципами) його матір і  батько.

Про  жінку, яка народила майбутнього письменника, відомо  небагато.  Як встановила літературозвиця  Тамара Скрипка, «Косач (з дому Дробиш) Наталія Григорівна (1890, ? – 30 січня 1975, Нью-Йорк, США). Освіту здобула в Київській 5-й жіночій гімназії, де навчалася разом з Ізидорою Косач. У роки Першої світової війни була сестрою милосердя у м. Ковелі. У 1920–30-х рр. працювала учителькою в школах Волині. Після приєднання Західної України до СРСР (1939) учителювала в середніх школах Ковеля та Володимира-Волинського. В 1941 році німці вивезли її на примусові роботи до Німеччини. З 1949 року жила в Нью-Йорку, де й померла».

Набагато більше інформації про Миколу Петровича  (3 вересня 1884, Колодяжне — 16 липня 1937, Колодяжне).  Цікаво, що його хресними батьками були  Микола Лисенко і дружина голови Ковельської з´їзду мирових посередників Марія Карташевська. Освіту здобував у Києві: спочатку – в гімназії № 4, де директорував Микола Стороженко, відтак  -  у Київському політехнічному інституті, після завершення навчання в якому отримав диплом інженера-агронома. Більшу частину свого життя провів у родинному маєтку в Колодяжному, служив  повітовим агрономом і членом земської управи Ковельського повіту (1912–1914), згодом його головою. З початком Першої світової – на фронті, двічі  нагороджений  за хоробрість.  Попри співпрацю з більшовиками (очолював   Раду робітничих і солдатських депутатів Прифронтової (Сарненської) округи, був  комісаром при штабах XIV і XVI корпусів Робітничо-Селянської Червоної Армії в Рівному та Ковелі, «для територій, визволених від білопольської окупації») після завершення бойових  – знову в Колодяжному. Але вже відстоює проукраїнські позиції. Зокрема  матеріально підтримує ковельську «Просвіту», організовує  у цьому місті притулок для дітей-сиріт, а в Мацеєві та Колодяжному – «просвітянські» структури.

До речі, Косачі  спершу мали у власності   до пів тисячі гектарів землі. Правда, вже під кінець двадцятих років  господарство почало занепадати.  Не складається й особисте життя у подружжя – Наталя Дробиш йде від чоловіка, поселяється у Ковелі. 1932 року частину землі та більшість ь родинного маєтку Косач продає  заможному селянину Архипові Федчуку, а  невеличкий «білий»  будинок - Пилипові Селюку.

Доживати свого недовгого віку  судилося Миколі Петровичу в самотності та й уже при дуже скромних матеріальних статках.   Як розповідала журналісту Миколі Якименку Віра Комзюк, яка тривалий час очолювала літературно-меморіальний музей-садибу Лесі Українки в Колодяжному, «Микола Косач продав «сірий» будиночок Архипу Федчуку, а собі залишив у ньому невеличку в шість квадратних метрів кімнату на другому поверсі — колишній робочий кабінет Олени Пчілки. А на першому поверсі жили Архип Федчук зі своєю дружиною Олександрою. Стосунки нових господарів «сірого» будиночка і Миколи Косача були дуже добрі… Люди зібрали на похорон гроші. Дехто був винен йому за оренду землі, дехто давав просто з милосердя. Приїхала Миколина дружина Наталія Дробиш. Вона вже жила окремо від Миколи Косача. Їй віддали ці гроші. Час ішов. А вона не поверталася. І вони вдруге збирали кошти на похорон. Їх виявилося замало. Тож не вдалося навіть купити взуття». Несповідимі шляхи людські. Адже, Микола Косач, наче передчуваючи, що у доленосну мить може  залишитися босим, намагався, наче  сільський злидар, берегти взуття. Він,  «бувало, повертався з Ковеля додому трохи «під цим ділом». Черевики — на перев’язі через плече, знімав їх, щоб не псувати. Ішов і співав пісень. Кишені набиті цукерками, і дітлахи з Колодяжного його на вході в село зустрічали, він їх пригощав тими цукерками» (з  розповіді  Бориса Клімчук, онука  Архипа Федчука). Попри лихоліття, плин часу, про наймолодшого брата Лесі Українки не забували. І врешті вище згадуваний колишній очільник Волині Борис Клімчук, екс-посол України в Литві, відтак  - в Азербайджані, за покликом морального обов’язку, незадовго до  завершенння свого земного шляху, власним коштом   домігся встановлення на могилі Миколи Косача пам’ятника -  меморіальної   композиції. На урочистостях з нагоди відкриття тоді, у 2013 році, з екскурсом у життя й творчість небожа Лесі Українки виступив письменник і літературознавець Ігор Павлюк.

Юрій Косач на схилі віку

Тож усе-таки які риси із вдачі своїх батьків успадкував Юрій Косач? На ці та подібні запитання, звичайно,  навряд чи можна однозначні, безпомилкові відповіді. Та хоч усвідомлене дитинство в нього асоціювалося не з селом, де народився, а  з Чернігівщиною, Полтавщиною, Житомиром (тут  закінчив підготовчий клас Івана Франка Першої житомирської гімназії), все-таки як малу батьківщину сприймав Колодяжне. Звідси  десятилітнім вирушив на навчання до першої Львівської академічної гімназії. Тут він написав і перші свої вірші, плекаючи мрію стати письменником. Ще будучи гімназистом, у луцькій    «Українській Громаді» публікує поезії, співпрацює з львівським студентським часописом «Смолоскипи», варшавським «Студентським голосом» та празьким «Студентським вісником». 1928-го, завершивши студії у Львові, переїжджає до Варшави, ставши  студентом правничого факультету столичного університету.  При цьому він плідно працює і як прозаїк, публікуючись у ««Літературно-науковому  віснику», який редагував  Дмитро Іванович Дмитро Донцов («Якимова рекрутчина», «Кінець отамана Козиря», «Пуща в заграві»). Готує до  виходу першу книгу. Збірник  оповідань «Чорна пані» побачить  світ  на  початку 1931 року.

Перша дружина Юрія Косача

Юрія також захоплює вир громадської діяльності, політичного життя.  Він стає секретарем студентської організації «Партія українських державних націоналістів»,  членом культурно-освітнього  товариства «Основа». Політичні погляди  Ю. Косача радикалізуються, про що свідчить і запропонований  «План розбудови національного руху на Волині». Така діяльність  не могла залишатися не поміченою  правоохоронними структурами Польської держави. На початку лютого 1931 року його (як  і ще сімох однодумців) за антидержавну націоналістичну діяльність заарештовує а поліція.  Суд  виносить вирок - один рік ув’язнення, а після  повторного розгляду справи – вже чотири роки.  Начебто завдяки  Наталії Дробиш, матері заарештованого, яка внесла заставу у 500 золотих, йому вдалося вийти на волю.  Хоча побутує й  дещо інша версія. Перший арешт у Варшаві, датований 12 лютого 1931 року, тривав 8 місяців.  Ю. Косач опиняється  на волі завдяки грошовій  заставі від родини. Однак уже в лютому 1932-го він знову за ґратами, правда – в Луцькій в’язниці.  Під час   судового засідання, що відбулося  4 листопада 1932 року,  прокурор К. Скорупський інкримінував приналежність до Української військової організації (УВО) і підготовку сепаратистського збройного повстання на Волині. Юрію Косачу  винесли вирок — 1 рік ув´язнення, але пів терміну йому зарахували за перебування під слідством, ще пів року підпадали під амністію. Тож   перед настанням нового,  1933-го, небіж  Лесі Українки вийшов на свободу. Та він розумів, що загроза  опинитися знову за ґратами  аж ніяк не стала меншою.

Очевидно, вже тоді Юрій Косач вирішує покинути територію тодішньої Польщі.  Побутує тведження, що «1 травня 1933 року датується початок безкінечної емігрантської «одисеї» письменника». Однак навряд чи це відповідає дійсності. Як свого часу розповідав автору цих рядків  світлої  пам’яті Микола Куделя, влітку згадуваного року  в церкві села Буяні (у нинішній правописній нормі – Буяни) Юрій Косач   вінчався з Тамарою Сиротенко, дочкою місцевого священника. Це підтверджує і витяг із книги вінчань у буянівській церкві Різдва Пресвятої Богородиці, оприлюднений  Торчинським  історико-краєзнавчим  музеєм імені Григорія Гуртового.  У записі польською мовою значиться, що церковний шлюб 22-річний Юрій Косач і  на рік молодша Тамара Сиротенко брали      17 липня 1933-го. Таїнство вінчання звершував священник Михайло Оснецький.

Очевидно, вже після весілля, зважаючи на неминучість нового ув’язнення, розпочнеться   згадувана  емігрантська  «одисея»: спершу – до Чехії, згодом – до Франції, де, аби виживати, доводилося не гребувати і  важкою фізичною  працею. Тим не менше, цей важкий період ознаменований творчими успіхами.  За оповідання  «Змія» отримує першу нагороду двотижневика «Назустріч» у конкурсі на найкращу новелу з сюжетом. У цьому ж, 1934 році, виходить у світ повість «Сонце в Чигорині»,  у наступному – поетична збірка «Черлень». За ці книги Юрій Косач отримує  другу премію Івана Франка Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка (премія ТОПІЖ), яку вважали  найпрестижнішою літературною нагородою міжвоєнного періоду у  Західній Україні та на еміграції. 1936 року він видає книгу віршів  «Мить з Майстром»,  книгу літературних нарисів «На варті нації» і повість «Дивимось в очі смерті».  1937 року виходять  повість «Чад», збірники оповідань «Клубок Аріадни», «Тринадцята чота», «Чарівна Україна». За останню  з цього переліку книгу  Юрієві Косачу  (як і Галині Журбі та Юрієві Клену) присуджено премію Українського католицького  союзу. А 1938-го за свій прозовий доробок  він удостоєний   уже першої премії ТОПІЖу. Цього ж  року виходить у світ Косачева повість «Глухівська пані»,  наступного - оповідання «Лосенко, вольний митець» та «Марш Паскевича-Ериванського».

Водночас письменник  не залишаться осторонь політичних процесів,  різко виступивши публічно проти окупації Угорщиною  Закарпатської України. І все-таки, на думку згадуваного на початку цієї публікації Ростислава Радишевського,  «у наскрізь політизованому   культурному житті 1930-х позиція Ю. Косача була воістину унікальною: він намагався уникати будь-яких ідеологічних пасток (хоч і не завжди це  вдавалося), будучи цілком слушно впевненим, що вони обмежуватимуть його як митця, вимагатимуть служіння самому собі. Письменник бачив запоруку власної свободи у своєрідній аполітичності, наскільки це взагалі міг  собі дозволити  український митець у ХХ столітті. Це стало найбільшою парадоксальною проблемою  в подальшому житті Ю. Косача на еміграції, зробивши митця певною мірою десоціалізованим  «елементом» і систематично призводячи до прикрих непорозумінь з українською діаспорою».

 Впродовж 1939 -1943 років, проживаючи у Берліні, співпрацює з часописом  «Нація в поході», а також із рядом німецькомовних видань («Die Zeit», «Berliner Tageblatt», «Züricher Zeitung», «Frankfurt Zeitung», «Süd-Deutsche Zeitung»). Знаковим у долі Юрія Косача стане 1943-й, коли він переїде до Львова  та мешкатиме в редакції «Львівських вістей». Цього року побачить світ його роман «Рубікон Хмельницького». У львівських театрах буде інсценізовано низку Косачевих п’єс, особливий успіх мала драма  «Облога» (вона, при цілковитому аншлазі,  виставлялась у переповнених залах сорок сім разів). Цього ж року він зустріне  у цьому місті своє нове кохання. Згодом скульпторка  Мар’яна Кричевська, донька  видатного українського художника Федора Кричевського, стане дружиною Юрія Косача.

Однак  сімейна ідилія вже на початку 1944-го була порушена вимушеним переїздом до Кракова. Тут письменника заарештовує карна поліція, він опиняється у німецькому концентраційному таборі, звідки  через кілька місяців усе-таки зумів вирватися на волю. А вже восени 1945 року разом із дружиною – у   таборі для переміщених осіб в містечку Оффенбах, що поряд із Франкфуртом-на-Майні. Коли 21–22 грудня 1945 року в Ашаффенбурзі відбувається перший з´їзд організації об´єднання українських письменників на еміграції під назвою «Мистецький український рух», у числі делегатів – і Юрій Косач. Він виступатиме  з доповіддю «Криза сучасної української літератури» (у друкованій  версії - «Вільна українська література»), ввійде до складу правління цієї структури. 1946 року в  МУРівському  альманасі побачить світ Косачів роман «Еней і життя інших», наступного – «День гніву», який зараз вважається «вочевидь, найталановитішим белетристичним відображенням бурхливої епохи Хмельниччини в українській літературі». З другої половини 1947-го входить до редколегії   літературно-мистецького щомісячника «Арка», головним редактором якого був літературознавець, історик, археолог  Віктор Петров, який відомий також як Віктор Домонтович - один із найцікавіших  українських прозаїків  ХХ сторіччя, чий життєпис – плетиво і досі не розгаданих парадоксів. Атмосфера цього періоду побіжно відтворена в багатоплановому, унікальному за багатьма параметрами романі «Амадока» Софії Андрухович.  Зокрема – в епізоді напередодні зникнення В. Петрова (він опиниться  у Москві) та еміграції Ю. Косача до США.

Отож увечері14 квітня 1949-го троє приятелів (Юрій Косач, Віктор Петров, Ігор Костецький-Мерзляков) зустрілися в кав’ярні німецького містечка. «Усі троє були емігрантами, обертались у середовищі переміщених осіб, брали активну участь у створенні Мистецького українського руху, - пише Софія Андрухович. – Вони жваво сперечались і жартували, стаючи дедалі більш говірливими й ніжними один з одним – їхнє взаєморозуміння і почуття  посилювали палкі пестощі алкоголю… Усі троє любили ризиковані жарти й цінували несподівані повороти думки. Вони кпили один з одного, вступаючи щокілька секунд у змови двох проти третього, знаменуючи це поглядами й мінами, щоб уже наступної миті перейти у протилежну конфігурацію. Це була чоловіча дружба, яка не боїться ні інтимних зізнань, ні дошкульних копняків. Троє ексцентричних  митців і мислителів, кожен із яких знаходить усередині себе батьківщину. Злиття у спілкуванні – настільки ж повне, наскільки й ситуативне – яке вже завтра може обірватися назавжди. Між ними було багато спільного. Кожного з трьох, скажімо, підозрювали у зв’язках  з радянськими спецслужбами».

Авторка «Амадоки», нагадуючи, що «Юрій Косач – буремний небіж Лесі Українки», висловлюється категорично, наче він – «загублена душа».  А відтак розмірковує: «Вихований в дусі європейського аристократизму і артистизму, всебічно розвинений, рафінований і тонкий, людина світу.  Здавалось, він уже народився, володіючи манерами й правилами етикету, знанням  іноземних мов і вмінням підтримувати розмови на будь-які теми з представниками вищого світу. Він носив на собі весь вантаж роду Косачів-Драгоманових, які вели свій початок  від сербського намісника Боснії і Герцеговини Стефана Вукшича Косача (ХVІІІ століття) і продукували на весь світ численних нащадків, щонайбагатше обдарованих усіма мислимими талантами, гострим розумом і працьовитістю, нащадків, які своїми руками, серцями й головами створили половину всієї української історії та культури».

Однак такий спадок – це не лише набуток, але й (і передовсім) неймовірний тягар.  «Що може означати для людини близька спорідненість із мітологізованою і зведеною  в канон Донького Прометея – і помислити лячно, - зазначає   Софія Андрухович. – І все ж небіж Лесі Українки мислив себе тільки і рішуче письменником. Він був запійним у всьому – і в письмі, і в алкоголі. І письмом, і алкоголем рятував він рятував себе і труїв. Глибока прірва, що залягала між реальністю і його амбіціями, позахмарністю його перфекціонізму, закладеного внаслідок отриманого спадку, породжувала пристрасть до життя в усіх своїх виявах, жадобу до успіху і визнання – і ця ніколи не втолена пристрасть  знаходила розрядку тільки в тисячах пластичних сторінок, мільйонах рядків: чуттєвих, надмірних, вишуканих і живіших за саме життя».  Авторка «Амадоки» нагадує, що «Косач був елегантним і привабливим, він умів закохувати в себе з першого погляду –галантною поведінкою, блискучим інтелектом, чарівною посмішкою,  випромінюванням тепла. Але так само він умів розчаровувати  своєю зверхністю й пихатістю, неприхованим нарцисизмом, непостійністю, нехтуванням інших... Гнаний нестишимою силою свого его, він із карколомною швидкістю змінював місця проживання й ідеології, весь час шукаючи і прагнучи, весь час почуваючись ображеним  і переслідуваним… Більшість його ненавиділа, вважаючи зрадником і  безпринципним мерзотником. Більшість визнавала його незвичайний талант».

Тим не менше, коли 1949 року, після  розформування  у Західній  Європі повоєнних таборів для переміщених осіб, Юрій Косач разом із дружиною Мар’яною переїде  до США, українська спільнота не допоможе  йому влаштуватися в Америці. Життя, попри порятунок працею на письменницькій ниві,   стає  перманентною боротьбою за виживання.  Яких лише  фахів не довелося йому  опанувати: будівелька, лісоруба, маляра, машиніста баржі, конторського клерка, друкаря, золотошукача  на Алясці… Іноді доводилося щодоби працювати по 14 – 16 годин. Впродовж 1950-1951 років Ю. Косач редагує газету «Обрії», 1959 – 1963 років  - журнал «За синім океаном», які, проте, фактично ігноруються більшістю діаспори. Він пише поезію, есеїстику (зокрема про Лесю Українку, Максима Рильського, українську школу в польській літературі), перекладає  англійських, польських, французьких   авторів. Виходять у світ збірки віршів  «Кубок Генімеда» (1958) та «Золоті ворота» (1966), книга історико-культурологічних нарисів «Від феодалізму до неофашизму» (1962).

Починаючи з  шістдесятих років, Юрій Косач, який публічно демонструє  прихильність до радянської влади, отримує можливість більше десяти разів відвідувати Україну (бере участь в урочистостях з нагоди 150-річчя Тараса Шевченка та 100-річчя Лесі Українки),  публікуватися  у виданнях Спілки письменників України, видає книги поезії «Мангаттанські ночі», «Вибране»,  «Літо над Делавером», новел «Лиха доля в Маракайбо», повість (зараз жанр твору визначають  як роман) «Володарка Понтиди».  Він начебто стає своїм в офіційному літературному середовищі УРСР, відплачуючи  московському режиму  та його київським сателітам проімперськими пасажами (крізь призму  тодішніх комуно-радянських традицій). Як, скажімо, пафосною  догідливою констатацією: «Посестра по духу Спартака і Роберта Брюса, озброєна нержавіючою крицею революційного слова, Леся крокувала в перших лавах борців за утвердження правди й добра на нашій планеті, борців за нову людину і нове суспільство. Тож  відсвітом криці мерехтіло слово Лесі Українки над барикадами 1905 року, було воно з пломеніючими прапорами Великого Жовтня. Нині, в добу грандіозних історичних перетворень, здійснених батьківщиною Лесі Українки – найпередовішою країною світу, Радянським Союзом, - ще величніше сяє славний образ поетеси».  Ці слова, вперше озвучені Юрієм Косачем  1971 року на урочистому засіданні в Києві, згодом цитуватимуть у всіх випусках альбому «Леся Українка: життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях». Можливо,  вони й не належать самому промовцеві, оскільки, зважаючи на холуйське абсурдне твердження, наче батьківщиною для поетеси, яка померла 1913 року, був СРСР, написані  чи принаймні  відредаговані в партійних кабінетах. Та все-таки прозвучали з уст племінника «доньки Прометея». Очевидно, віддякою за це  були і якісь  матеріальні чинники від перефарбованої  під СРСР російської  імперії.

 Навряд чи отриманий таким чином  шматок хліба не ставав поперек горла. Тим пече, що  це  ще більше поглиблювало     прірву між Юрієм Косачем і більшістю діаспори. Здалася,  і його стосувалася максима Ліни Костенко з «Силуета фігуриста», коли «творив не те,  не так,  не там». До того ж, зважаючи на  невмолимі саморуйнівні  процеси в «найпередовішій країні», радянським комуністично-кадебістським  покровителям племінника Лесі Українки  уже було не до нього. І Ю. Косач, якого давно вже покинули дружина Мар’яна та син Юрій, опинився у ролі цілковитого самітника. Виживав завдяки соціальній допомозі у найманих помешканнях, що в так званих бідних районах Нью-Йорка.

Хоча навіть за таких  некомфортних реалій йому вдається написати та видати (завдячуючи Мар’янові Коцю) три романи, які ряд літературознавців називає блискучими: «Сузір’я лебедя» (1893), «Володарку Понтиди» (1987) та «Чортівську скелю» (1988). Прихилила небо  й особиста доля: вже відчуваючи наближення неминучого, письменник переселяється  в місто Пассейк  у штаті Нью-Джерсі до на дванадцять років молодшої Євгенії Ніколаєвої. Згодом пара вінчається в місцевій українській православній церкві. А невдовзі, 11 січня 1990 року, Юрій Косача не стане. Його поховають на українському  цвинтарі Савт-Бавнд-Брук у  штаті Нью-Джерсі. У некролозі правління Спілки письменників України й правління Товариства культурних зв´язків із українцями за кордоном після цитати «Вітчизною живу і славлю непокору» зазначалося: «У цих словах увесь Юрій Косач — людина драматичної долі й світлих поривань, щедро обдарована життям й безжально кривджена ним».

Та все-таки, попри завершення земного шляху, кожен письменник продовжує жити   доти, доки живуть його книги. Ця, хоч і  небезсумнівна, аксіома стосується, дякувати Богові,  Юрія Косача. Правда, іноді складається   враження, що він випереджав свій час,  і після десятиліть забуття повертається в сьогодення, наче наш сучасник.  І не так  уже,  за великим рахунком,  важливо, що мрія знайти вічний спочинок  у рідному краї не здійснилася.  Важливіше те, що Ю. Косач, знаючи, що умре «в стороні чужій», не помилився, констатуючи в своєму вірші: 

Я житиму на тій землі моїй.
Але не тут,
Де тільки смертна тиша.

Цілком вірогідно, що після письменникового «повернення» в Україну, коли його книги знову мають свого читача, ставши явищем  сучасного літературного процесу, ці романи, будучи перекладеними на інші мови, можуть  розпочати шлях до «завоювання» читацького, літературознавчого середовища  принаймні в Європі. У цьому контексті нагадаю, що  Юрій Мушкетик, Шевченківський лауреат, один з найвідоміших вітчизняних  прозаїків, наголошував: «Його «День гніву» я, не вагаючись, поставлю в перший ряд творів світової літератури…Рівень Юрія Косача недосяжний». Як підкреслює літературознавець,  культуролог і політолог Марко-Роберт Стех,  «День гніву» може бути засобом не лише «десовєтизації» історичної пам’яті. Адже представлена у романі візія визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького відмінна не лише від проімперськи спрепарованих творів радянських соцреалістів, а й від творів, умовно кажучи, «етно-націоналістичного» спрямування,  більшість з яких представляє Хмельниччину як війну за «національне визволення», себто  війну етнічно українського елементу  проти чужинецького поневолення. У Косача, хоча й  «козако-українська революція», без сумніву, спирається насамперед на український етнос, етнічний принцип таки не є визначальним, як і не є, зрештою, вирішальним релігійно-конфесійний. На противагу гаслам етнічної винятковості у дусі   Дмитра Донцова (із яким Косач дуже гостро полемізува), «День гніву» зображує «козако-українську революцію» як явище понадетнічне та понадконфесійне. Якщо вдатися до сучасної термінології, то ми могли б сказати, що відображена Косачем революція – це, по суті своїй, «революція цінностей», а не етнічних або релігійних світоглядів чи інтересів». Тож вихід із полону забуття -  вияв як  справедливості, так і закономірності.

Могила Юрія Косача

Цікаво, що своєрідним  «предтечею» письменникового «повернення» став  літературознавець Сергій Романов, доктор філологічних наук, директор Науково-дослідного інституту Лесі Українки.  Зазначаючи, що «творчість Ю, Косача, за винятком деяких праць західноукраїнських та  еміграційних критиків міжвоєнного часу, не отримала належної критичної рецепції» (цитую датовану  2009 роком книгу  «Юрій Косач  між минулим і  сучасним. Історична проза письменника 1930-х років»), він акцентує увагу  на «особливу «націленість» Косачевої творчості на свою сучасність, актуальність піднятих ним тем і проблем», наголошуючи, що «його концепція історичної прози є «живою», дієвою». Підтвердження безпомилковості цієї візії –  не «затребувані» сучасним українським  читачем  недавно видані чотири романи, а й новітнє, навіть в умовах  війни, зацікавлення загалом  творчістю та долею Юрія Косача. Адже, як зазначав уже вище цитований Марко-Роберт  Стех, «читаючи сьогодні роман «День гніву», уважний читач може  відчути парадоксальне враження: це «великий роман» про українську Революцію Гідності, якого багато хто нетерпляче очікує, можливо, був уже написаний 70 років тому. Та й революція гідності, про яку цей твір оповідає, іще дальше в минулому – понад 350 років у глибині історії. Бо сучасні революційні події мають глибокі корені й, що важливо, коріння саме в українській    землі і в українській минувшині».  Тож коли Богдан Хмельницький, один із головних персонажів згадуваного роману, у розділі 16 (частина ІІ) пояснює свою неприязнь до Москви тим, що «саме там рабство і неволя», його настанова  «новий же лад принести» мала б допомогти прозріти навіть політичним сліпцям. Коли   рашизм, реалізовуючи споконвічну імперську стратегію (за словами героя  «Дня гніву» Івана Виговського, «від Москви ніколи добра не ждати», «вони говорять, що нас нема, а історія каже навпаки») -   нині веде запеклу  тотальну війну, аби знищити українську ідентичність, стерти з лиця землі наш народ і нашу державу.

«Я вибрав непевну долю шукача зірок, розкиданих по битому шляху». У цьому зізнанні Юрія Рославця («Володарка Понтиди»), альтер его Юрія Косача, - й проєкція на  життєву дорогу самого письменника. Майстра слова, який живе у своїх  творах, осяяних зорею  великого таланту та великої любові. Сина України, волинянина Юрія Косача, який  у своєму слові повернувся на батьківщину.  Аби залишатися  доти, доки  сущий народ. Назавше.