Якими авторами Ви надихаєтесь?
Апостольськими одкровеннями. Адже апостоли (Іван, Матвій, Марко, Лука), – Письменники? Чи не так? Більше того – вони письменники-місіонери. Отож, люблю таких письменників, яким вірю, які писали так, як жили: оригінально, органічно, виклично... Творили свою релігію, свою духовно-душевну систему і словом, і своїм життям. Серед них Джек Лондон, Ернест Хемінгуей, Сергій Єсєнін, Михайло Булгаков... наш Кобзар... Сковорода... і ще, і ще...

Що для Вас є духовність?
Віддання світоглядної, екзистенційної переваги духовному (що має шанс бути вічним) перед матеріальним, що не має навіть шансу, адже через мільйон років пилюкою стає навіть золото... Духовних світоглядів є три: релігійний (його апологети творять релігію), метафізичний (митці, що творять мистецтво), позитивістський (його апологети творять ідеології). Релігійний світогляд найвищий рівень духовності. Звідси найбільший Поет людства – Ісус Христос. Духовність – починати і закінчувати день і життя молитвою до Творця. А вірші, картини, скульптури, симфонії – також мають ставати молитвою або ж спонукати до неї. Інакше вони непотрібні або й шкідливі для спасіння людської душі.

Якими були ваші дитинство і молодість?
Сирітськими. Адже я жив без мами й тата. Цим сказано багато. Але не все. Романтичні, наївні, максималістські. Золотомедальні у школі, у вузі, у спорті. Я жив у маленькому селі, де не було ні школи, ні сільради, ні бібліотеки, ні клубу… але не відчував себе селянином, а дитям природи. Днював і ночував у лісі, у ставку, у полі. Ловив рибу, полював, рано закохувався... Читав і пробував писати... Був хуліганом і відмінником одночасно. Багато мріяв і навіть прагнув матеріалізувати свої мрії: будував літаки, на яких підлітав сам над собою...човни, майстрував холодну та гарячу зброю. Врешті вступив у Санкт-Петербурзьке військове училище, працював у Забайкальській тайзі, закінчив факультет журналістики Львівського університету, створив сім’ю із Людмилою Павлюк, яка нині чудовий науковець і поет... Горджуся двома моїми доньками – Надею та Олесею, зятем-офіцером Віктором, тішуся внуком Данилком... Щось я заговорився і пішов уже у зрілість... А дитинство, юність, молодість були в мене бурхливими, адже загалом, скільки себе пам’ятаю, старався жити на сто відсотків, а не сто років... Зараз живу спокійніше. Навіть думка піти в монастир іноді виникає... Козаки ж колись після буйних битв ішли в монастир спасатися на старості літ... Час покаже.

Чи граєте Ви в комп´ютерні ігри?
Ні. Бо я знаю свою одержиму натуру, тому уникаю азартних ігор свідомо. А комп’ютерні ігри однозначно азартні. Хоча пробував грати, вигравав у техніки, умію... Але, як казав мій дід, треба все вміти, але не все робити. Та й християнська етика строго забороняє грати в карти та інші азартні ігри. І загалом, дехто вважає, що розвиток техніки прямо пропорційний розвитку духовності. Я ще не знаю відповіді на це питання. Але уникаю грати в комп’ютерні ігри, як і пити спиртне. Але це вже тема іншої розмови.

Як Ви ставитеся до спорту?
Позитивно. Але без фанатизму. Найоптимальніше – розумна середина: фізкультура. Плавання, прогулянки, велосипед, піший туризм... Щоби підтримувати своє тіло у здоровому стані, а не знущатися над ним, як це роблять зазвичай у великому спорті. Людина все одно пташкою чи рибою не стане, хоч би як не розвивала своє тіло. Та й у відкритому космосі дихати-жити гола людина не може... А найкраща фізкультура – це поклони у храмі, як найкраща дієта – це піст. Адже тоді розвивається не лише тіло, але й душа.

Чи вважаєте ви негоди дорогою до внутрішнього спокою?
Так. Але правильно (тобто з любов’ю, вірою,надією на Бога) пережиті негоди. Негоди, як відомо, можуть або зломити людину (привести до повільного чи різкого самогубства тощо), або загартувати її, зробити сильнішою духовно, тоншим душевно, еластичнішою тілесно. Негоди приводять людину до агресії, до депресії (агресії до самого себе), або ж до росту по вертикалі – до того ж внутрішнього спокою.

Як Ви ставитеся до творчості Шевченка, Пушкіна та Шекспіра?
Нас послано у цей світ любити, а не судити. Тому я до всіх стараюся ставитися добре. Хтось мені ближчий, хтось дальший, природно. Але я нікому не суддя. Щодо вищеназваних письменників, то про них писав, можу говорити багато і, очевидно, дискусійно, провокативно, адже вони всі вже пройшли випробування людським часом (про Божий ми не знаємо). Я проти лише творення кумирів із них, ідолізації, навіть ідеалізації. Вони не були святими людьми. Вони були духовними репрезентантами своїх націй, можливо, навіть духовними місіонерами, медіумами людства у Всесвіті, талановитими письменниками. Не більше. Але й не менше. Зосталися у метафізичній системі світоглядних координат. І не треба штучно переводити їх у релігійні системи світоглядних координат, в апостольський чин. Від цього користі не буде нікому. Тобто ставлюся з поважною любов’ю і розумінням на які лише здатен.

Якою (на Вашу думку) має бути любов між чоловіком і жінкою?
Жагучою, ніжною, природною, дружно-подружньою... Як і задумано Творцем, який «сотворив людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх». Тобто я за готику стосунків половинок одного цілого. Але щоби Єви не піддавалася на провокації Зміїв, а Адами не був такими довірливим і не кидалися на кожне запропоноване Євами яблуко... А разом вони «були плідними й множилися і наповнювали землю та підпорядковували її собі; панували над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звіром, що рухається по землі»...

Все уже продумано і придумано до нас. Нам зостається лише готувати душу до великої зустрічі.

Смерть – це кінцевий пункт чи лише проміжковий?
Як Ви вже зрозуміли, аз грішний людина, яка вірить у Бога. А в Бога смерті нема. Звідси й відповідь моя: смерть тіла – це пункт проміжковий. У різних релігіях цю проміжковість уявляють по-різному. Оскільки я продовжую духовний путь моїх предків і йду до Творця християнською дорогою, ставлячись, до речі, цілком толерантно до інших релігій-доріг у цьому ж напрямку, то вірю у воскресіння і вічне життя...

Скільки сторінок в день Ви читаєте? І що важливіше - їх кількість чи якість?
Останнім часом читаю досить багато. Скільки сторінок? Самому цікаво порахувати приблизно. Десь 30, здається, в середньому. Дехто із письменників більше писав, ніж я читаю. Звичайно, важливіша якість. Тому моя бібліотека за 5 свіжих років поповнилася духовною літературою: життєписи та поради ченців, старців, отців Церкви, апокрифи... Книги з історії релігій, філософії, психології, книги про космос...

Чи Ви погоджуєтеся з фразою, що щастя – це внутрішня робота? Розкажіть про це.
Так. Щасливий той, хто вважає себе щасливим. Ми народжуємося щасливими, хоча зі сльозливим криком на устах. Бо так задумано Всевишнім: земне життя – не рай, а чистилище, свідоме очищення лампадки нашої душі від кіптяви гріховних пристрастей. Тому щастя людське не солодке, а гірко-солоно-солодке, болюче. Вірніше так: якщо спочатку болісно, то потім приємно, або якщо спочатку приємно – то потім болісно... Щастя – це вміння досягати духовної рівноваги у будь яких умовах. Дай вам Бог стільки здоров’я – щоби пережити те щастя, яке вас чекає – іронічно вітаю я людей.

Чи любите Ви життя?
Люблю. І земне, і космічне... І минуле, і сучасне і майбутнє. Все більше люблю нетутешнє, потойбічне... Боляче люблю. І біль люблю. Як християнин, а не як мазохіст. Люблю творити з хаосу шедевр, бо це і є найцікавіше, найдостойніше житейське заняття для митця-медіума – між Богом і людьми, людьми і тваринами, душею і тілом усередині самого себе... Інстинктом та істиною.

Чи допомагаєте Ви ближнім?
Допомагаю. Ненав’язливо. Бо нав’язливе добро іноді суперечить Божому замислу для всіх живих істот і кожної зокрема, тому може стати злом. Стараюся бути добрим батьком, дідусем ( я вже маю онука), чоловіком, другом. Але не є диктатором. Прагну йти за природою, принципом пташки, яка, бажаючи добра своїм пташенятам, своєчасно виштовхує їх із гнізда. Хоча мушу сказати, що найбільше били мене саме тоді, коли я робив найбільше добро. Але розумно робити добро я все одно продовжуватиму. І буду завжди на боці упосліджених, загнаних, кого б’є юрба.

Який Ваш улюблений вірш (з Ваших віршів)?
Одного нема. Є кілька... Як не можу сказати, яка моя донька улюблена, який друг... І тих, і інших небагато. Хоча я пишу вірші на три теми основні: батьківщина, космос, кохання із різними субстанціями, або ж бувають такі, де ці теми триєдині.

Ось вірші, які спонтанно приходять на пам’ять. Належу до поетів, до речі, які багато своїх віршів можуть читати напам’ять, як-от:

РОЗМОВА З ДІДОМ

Пам’яті мого діда – Павлюка Якова Андрійовича

«Діду, діду, а болить вмирати?»

«А я знаю?.. Я ще не вмирав.

Місце вибрав, де мене сховати.

Вже туди й стежину протоптав.

 

Не люблю сумних дерев над серцем.

Там – живе ялина.

І пташки...

Тільки би не мучитись, а вмерти,

Як вмирають трави і зірки.

 

«Ей, підсуньтесь.

Ич, як розляглися!» –

Так сказати Лугу і Дніпру...»

 

Наче свічі, погасало листя

І, як сльози, падало із рук.

 

Листя догорало над хрестами.

І летіли птахи, наче дим.

 

«Діду, діду, я також із Вами

Хочу йти до Бога молодим.

Скучно вже мені на цьому світі.

Я природі голосно болю.

Та й у мене підростають діти,

Наче крила в ірій журавлю.

 

Є кому сходити на могилу...

Діду, я не винен.

Це не гріх.

Просто серцю передчасно мила

Вічність під горою на Дніпрі».

 

19 серп. 1991

 

ХРИСТОС

 

Вітер метро – запах тунелю,

Яким у вічність душі вертепні летять.

Прийшов Христос, як у пустелю.

 

Не розп’яли…

Посміялися з нього.

Сіли.

Їдять.

 

Владу «ругають» земну й небесну.

Натовп стиснувся в кулак і затих.

Христа по спині поплескали ніжно, чесно,

Питаючи – за тих він, а чи за тих…

 

А він, хто втомився від революцій,

Підкинув суху галузку в старий вогонь

І запитав, як колись Варраву:

Як вони звуться?

Бо він був тесля.

 

І цвяхи цвіли

Із його

Долонь.

 

25 серп. 2001

 

АСТРАЛЬНЕ

 

Знову хочу туди, де мене ніхто не чекає.

Де, холодні, як вина, дрімають собі зірки.

Де захований Авель і глухо кається Каїн

На високому березі вічної Сон-ріки.

 

Трута Змія де пахне і тонко дзвенить безмежність.

Юний ангел цілує чортичку свою у щоку.

Ходить тайна сама – обережно так, обережно,

Як зозуля богам ворожить своїм «ку-ку»...

 

Я відмовлю собі ради цього в земному щасті,

Перед цим загубивши усе, що вже полюбив.

Чуб від Сонця горить.

Серце б’ється так часто-часто.

Божим духом кудись летять в мені голуби.

 

Зашуміло крильми білошиє сузір’я Лебідь

І язичеських ідолів душі лягли під хрест.

Я лечу – і мені уже навіть себе не треба,

Коли виє Симаргл – магічний зоряний Пес.

 

Тільки мчати б туди, де мене ніхто не чекає,

Притуливши до серця оголений нерв трави.

 

Справжнє щастя в мені – як осінні пташині зграї,

Що летять –

Мов сивини

З Творцевої голови.

 

5 лип. 1991

 

ГАДАННЯ

 

Любові, київський відьмочці

 

На ось карти.

Гадай на долю.

Юна відьмо, кажи, кажи!..

Кров на шпазі і два пістолі.

Від життя сховаюсь в душі.

 

Шум прибою, і вічна туга,

І хвилясте тепло коси...

Друг став ворогом, ворог – другом.

Ти, що хочеш, в мене проси.

 

Страшно й смішно.

А серце Вія,

Мов дитяча могила, спить.

Знаєш, як я любити вмію!

Голуби летять, голуби...

 

Юна відьмо моя лукава,

Мов столітнє вино, легка.

Той, хто хоче багатства й слави...

Чом у нього тремтить рука?

 

Туз бубновий, пікова дама...

Чорний Місяць упав на сніг.

Яблуневими пелюстками

Осипаю я струни ніг.

 

Ну, чого ти, чого ти плачеш?

Скинь ті карти, як білий плащ!

 

Це ж не ми, це вже доля, бачиш...

Це вже доля така.

Пробач.

 

14 трав. 1992

 

ВЕЧІРНІЙ РОМАНС

 

На добраніч, поля.

На добраніч, ліси.

Безпритульність якась така...

Я би в друга сьогодні коня просив

І в корчму від тебе втікав.

 

Тільки місячні коси твої летять

Крізь шляхи снігові мої.

А в корчмі на гітару ридає тать,

Наче брат усіх солов’їв.

 

Нетутешнє такс щось навіки тут,

Сива пластика тіл і душ...

А циганок любов – як розлита ртуть

На мою світову біду.

 

Над свічками висить сигаретний дим.

Хочеш, в Бога вір, хоч – не вір...

Я від тебе іду таким молодим,

Бо й життя – мов короткий вірш.

 

Ще за всім пожаліємо ми колись.

Ну і що?

Буде милим сон.

Журавлі он поплакали – і знялись,

Бо природи такий закон.

 

Хто обмане себе, той щасливий тут.

А хто чесний – щасливий там...

Місяць плаче.

І сльози-роси течуть.

Зійде Сонце – з чужим ім’ям.

Зійде Сонце – з чужим ім’ям.

 

На добраніч, поля.

На добраніч, ліси.

Безпритульність якась така...

 

Я би в друга сьогодні коня просив

І з корчми до тебе втікав.

 

27 лют. 1992

 

Чому Ви надасте перевагу? Філософії чи психології?
Стараюся їх урівноважити. В тому й суть внутрішньої боротьби із самим собою, трансформації болючого страху (а сортів страху є не менше, ніж сортів снігу в північних народів) у тепле (людяне) світло, бо є світло люциферове, сатанинське, яке відрізняють, власне, лише посвячені. Адже біси приходять у масках ангелів. Ангели ж завжди без масок. Хоча їх часто плутають із бісами ті ж непосвячені, які приписували смертні гріхи самому Христові. Так було і так є, на жаль. А психологія (від грецького ψυχή (psyché) – душа), – це теорія і практика існування того, що люди називають душею, філософія ж – це моделювання інтелекту із любов’ю до нього. Душа і розум разом інтуїтивно творять Логос, який, як відомо, був Спочатку, і з яким ми зв’язані навіки-віків, як ретранслятори, приймачі, адже Передавач-транслятор – Всевишній. Амінь.