– Ігоре, читав чимало твоїх інтерв’ю, в яких ти розповідаєш про свою літературну творчість. Читачам також відома, доступна твоя біографія, частково – твоя житейська філософія, твої дослідження історії преси, теорії комунікації... як твої віртуальні подорожі у часі. Але сьогодні я хотів би поговорити з тобою про твої реальні подорожі у просторі, до чого мене спонукали щиро і щедро ілюстровані фотографіями репортажі твоїх недавніх подорожей Європою якраз після оголошення безвізу...

– Шановний Василю, як мій текст, так і життєтекст ще, як бачиш, тривають (сміється. – В.К.), тому сам не знаю, чим я ще здивую себе і цей світ... Оце недавно журнал «Дзвін» надрукував мій роман у віршах «Паломник» – про мою мандрівку у внутрішній та зовнішній світи протягом 33 років. Що ж до безвізу, то він на мене не вплинув наразі ніяк, оскільки я їздив ще за старим закордонним паспортом, якому навіть польський прикордонник дивувався – скільки там віз і поміток: ірландська, турецька, російська, чеська, британська, грузинська, американська, пакистанська... Цьоголітню відпустку я гадав провести самітником в одному намоленому місці, але доля через добрих людей запропонувала мені «прогулянку із задоволенням і не без моралі»... Тобто це були приватні поїздки на запрошення близьких мені людей, які й шляхетно взяли на себе матеріальні витрати мої, за що я їм вдячний (дай їм Боже здоров’я), бо, на жаль, я сам зі своєю зарплатою в Україні – 300 доларів щомісяця – не можу собі дозволити випити кави, найняти кімнату в простому європейському готелі, заплатити за транспорт, пригостити когось тощо... Скажімо, ті ж європейці так, здається, і не повірили мені, що 300 доларів я, доктор наук, одержую раз у місяць, а не за день... бо як поет я не заробляю, на жаль, за публікації також, хоча мене й друкують. А ціни в нас уже світові. І це не песимізм, це реалізм. Хоча я у творчості і в бутті зостаюся реальним романтиком, який любить подорожувати і в себе, і в час, і в простір, тому щасливий, що добрі і щедрі люди мені такі паломництва цього літа подарували...

– Так чому ти так сакрально ставишся до цього європейського круїзу, називаючи його релігійним терміном – паломництво?..

– Ну, ставлюся до цих поїздок справді, як до віх на шляху духовно-душевного росту, адже я не бізнесмен, їхав туди не за товаром, не політик – щоби шукати електорат, навіть не як естрадник, бо не збирав аудиторій для виступів, а як поет-паломник, якого цікавили люди, історія, храми, монастирі, тобто «святі місця», пов’язані з життям і творчістю великих світових поетів, християнських святих, древні замки, природа... А в Польщі – ще й хата моїх предків, де народилася моя мама...

– Тобто ти спершу побував у Польщі?..

– Так, спочатку в Польщі, потім – у Німеччині, а майже через місяць – в Італії...

– А можеш конкретніше поділитися своїми враженнями від кожної країни?

– Звичайно. Навіть про ті країни, через які транзитом: Чехію, Угорщину… Але це нецікаво, адже автобани – вони і в Африці автобани. Так-от, у Польщі я вперше у житті відвідав хату, збудовану моїм дідом Олексієм та бабою Тетяною біля Холма, де народилися і жили до примусового виселення в УРСР моя мама і тітка Софія. На старому цвинтарі знайшов навіть могилу моєї прапрабабусі Ганни і брата мого прадіда Герасима. Це настільки зворушливо, що нема слів... Шкода лише, що вже не зможу показати фотографії та відео цього земного дому ні мамі, ні тітці, ні дідам-прадідам, які вже пішли до своєї вічної Хати. Із трепетом демонструю цей фільм братам і сестрам. Їздили ж ми разом із будівельником Ігорем Новосадом і моїм давнім творчим побратимом, відомим на Волині журналістом і суспільно-громадським діячем Василем Вороном різними маргінальними дорогами Польщі, побувавши у Варшаві, Кракові, Любліні, де відвідали концерти класичної музики, спілкувалися з різними людьми, куштували місцеві національні страви, які дуже подібні до наших, тільки іноді по-іншому названі – як вареники пірОґамі, наприклад. Втомлені і щасливі, повернулися додому, де дали інтерв’ю про поїздку на Волинському телебаченні, долучивши до розмови мого друга, екс-депутата Верховної Ради України, заслуженого лікаря Володимира Георгійовича Карпука.

А через кілька тижнів уже лишень з Ігорем Новосадом подалися до Німеччини. Гостювали в аристократів-німців у східнонімецькому Дрездені, в рідних українців у західнонімецькому Гейдельберзі, які живуть акурат біля готелю, де зупинявся Марк Твен, поруч із всесвітньознаменитим Гейдельберзьким замком, де ми, природно, побували, скуштувавши попутно хваленого німецького пива тощо, відвідавши, до речі, їхню екзотичну сауну... Я вбирав усіма фібрами своєї творчої натури кольори, запахи, звуки давньої і сучасної Європи, пробував на дотик усе, що можна спробувати, фіксував на фото- та відеокамери паралелі та меридіани, пейзажі, деталі, інкрустації, профілі та фаси... Стріляв із німцем – доктором Крістофом – із його розмаїтих мисливських рушниць, грав у футбол із німецькими дітлахами. У Німеччині чисто й тихо. Принаймні так було до нашого приїзду... (Сміється. – В.К.). «Тиша – перша ознака побутової культури», – записав я у своєму блокноті, прийнявши запрошення на письменницький виступ найближчим часом від студентів Гейдельберзького університету. Хоча у тиші знаємо, хто може водитися... Але сподіваємося, перехрестившись, на щось добре, тепло-світле. Тим більше, що я, пам’ятаючи добру мудру заповідь – у товариствах не говорити про погане, про гроші, про церкву і про релігію, старався оминати і з іноземцями ці теми, принаймні торкатися до них без пристрасті. Хоча й наслухався від тих же німців багато цікавого про американців, про росіян, різницю між східними та західними німцями, як-от, приміром, смішну, як їм здається, поствоєнну історію: «Радянський Союз повернув Дрезденській картинній галереї картини, які були забрані після війни. Та ось німецький школяр коментував цей благородний жест так (сміються сучасні німці): «Росіяни забрали наші картини, а совєти їх нам повернули» тощо. Зоставлю цікаві історії для моїх художніх творів.

– Тобто ти назбирав у світі, в Європі, як я зрозумів, багато матеріалу для майбутніх книг різних жанрів, а які вже твої формальні літературні європейські здобутки?

– Так, загалом списав два блокноти замітками-записками у цьому пілігримстві своєму. А здобутки, відносні успіхи мої не засекречені. Про них можна прочитати в Інтернеті, у Вікіпедії. Вийшли друком мої книги лірики в Англії («A Flight over the Black Sea» («Політ над Чорним морем» (Лондон, Waterloo Press) (2014). Вірші Ігоря Павлюка англійською мовою. Переклад з української Стівена Комарницького, передмови до книги написали: лауреат Нобелівської премії з літератури МО Янь, Наомі Фойл, Стівен Комарницький,  Дмитро Дроздовський)), у Польщі (Męskie wróżby» («Чоловіче ворожіння») (2013) (Книга перекладів лірики Ігоря Павлюка польською мовою. Перекладач Тадей Карабович. Люблін: Episteme)), у Франції («Magma polésien» («Поліська магма»): poèmes / Traduction française par Чистяк Дмитро Олександрович. Dmytro Tchystiak et Athanase Vantchev de Thracy. Rouen, Christophe Chmomant éditeur, 2015. Французькою мовою книжку переклали Атанас Ванчев де Трасі та Дмитро Чистяк. Передмову написали Дмитро Дроздовський та Атанас Ванчев де Трасі). Я став лауреатом премії англійського ПЕН-клубу. На жаль, німецькою, чеською, італійською наразі моїх окремих книг нема. Сподіваюся, це справа часу. Польсько-німецькі враження наразі знайшли відображення у свіжоствореному вірші:

ЄВРОПА

Моя душа була вже тут колись.

У замках цих,

На площах,

У пивницях,

Де ми із німцем

Знатно напились

Із філософським спокоєм

На лицях.

 

Ми в Гейдельберзі,

Дрездені, Хелмі…

Взяли Варшаву, Вроцлав,

Краків, Прагу...

Поля і автобани у пітьмі.

Готичні храми піряться,

Як шпаги.

 

Пасуться кози,

Зайчики чудні.

Он їжачка роз’їхала махина...

Не напишу про це усе пісні.

Бо все тут є...

Та хочу в Україну.

 

Це голос крові?

Юний мазохізм?..

Патріотизм сфальшований в газеті?

Не знаю я...

Можливо, за гріхи...

Могили предків

По усій планеті.

Розсипані –

Мов зорі у пітьмі...

Могили душ –

Невидимі, як болі.

В собі я Всесвіт нині переміг.

І я, і він

Згасаємо поволі.

 

Потужна ніжність

В нас колись цвіла.

Метелик мрії потремтів у вирій.

Мов хрест і лотос –

Біла тінь крила.

Європу ми із Азією мирим.

 

Красиво й сумно.

Воля і любов.

Мене все більш цікавить

Біль і небо.

Я світ земний з піснями перейшов.

Тепер душі моїй

Молитву

Треба.

10 лип. 17.

– Переконливий лірично-драматичний екскурс від зовнішнього світу до внутрішнього...

– Саме там, всередині нас, як відомо, царство небесне, а подорож у часі – це все одно подорож до Всевишнього, – через людей, історію, природу, мистецтво, церкву, біль, сумніви, пригоди – але туди, до себе, до Творця...

– І в Італії Ти молився?..

– Молився і працював, працював і молився, бо ж поет завжди працює – навіть коли п’є пиво чи плаває в озері, а віруюча людина так само завжди молиться. Тому зовнішній світ – лише тло, антураж, як і тло – тіло... Але Італія чудова країна! Емоційно відкрита, якась усміхнена і добра. Гоголь, здається, мав рацію, кажучи, що «вся Європа для того, щоб дивитися, а Італія для того, щоб жити». Мене сюди запросила гостинна, добра, шляхетна родина Світлани Луцкової та її сина Романа, про історію життя, долі яких можна писати окрему книгу. Світлана – одна з кращих українських жінок-поетів. Вони прийняли мене як рідну душу, як брата. Огорнули ненав’язливою увагою, годували екзотичною італійською їжею, українським борщем, возили на озеро, по музеях та на природу...

Ось мої короткі вербальні поденні записки із країни, де чи не найбільше працює нині наших заробітчан. Але про це – окремий роман. А наразі просто флешові враження. На Фейсбуці я давав фоторепортажі.

Перший мій день в Італії фантастичний. Родина Луцкових зустріла мене в комуні СалО на озері Гарда як рідного. Слова захопленої вдячності шукаю наразі... Вивчення і відчування Італії продовжується після вивчення її із вікна авто. Сьогодні дуже хочу відвідати італійські старі цвинтарі. Адже саме на цвинтарях дух і культура народів виразно відчувається... А ще – на сільських весіллях...

Друга моя доба в Італії. Зі святим Спасом усіх! Усі науки до лампочки, якщо людина не спасе душі... Тому помолимось за предків, нащадків, за себе і за ворогів наших (у першу чергу варто) – і з Богом... Довго плавав в озері Гарда. Осонячнив свій писок і живіт. Хотів перепливти це озеро, як переплив недавно озеро в моєму рідному селі Окорськ на Волині. Але наразі просто полюбив його. Потім був у розкішному палаці Габріеле д’Аннунціо. Купа умовисновків... Булгаков нервово колеться в кутку… Почитайте про цього кадра Габріеле в Інтернеті! Мефістофельська аура! Є купа фото- та відеоматеріалу для кіна... Маса позитиву. Хоча сьогодні дощить в Італії... грозить. На цвинтар не сходили наразі, щоби глибинно відчути життя в Італії і взагалі...

Третій день в Італії... Вночі була гроза з величезними блискавками. Час  і про душу подумати. Нарешті відвідав італійський цвинтар, де помолився за душі тих, хто вже Вдома. Серед них і земляки-українці, які лежать в італійській землі волею долі чи долею волі. Після цвинтаря мене вивезли в гірський заповідний італійський ліс із трепетною, як у наших Карпатах, річкою і зовсім нашими лопухами. Потім нагодували борщем із цибулею. Поволі українізовую Італію – і навпаки... Sic transit gloria mundi... Сьогодні передбачена подорож в історію, відвідування храму.

Четвертий мій день в Італії. Помолився у старому храмі із вичовганими сходами. Побував у Сірміоне, на руїнах вілли знаменитого дохристиянського римського поета Катулла. Що я Вам скажу... Розкішно жили ж колись поети в Італії!.. Як і за Радянського Союзу деякі пристосуванці... Потім знову купався в озері Гарда, спілкувався (співали, дивилися кіно, пили італійське класне вино з господарями – Світланою та Романом, яким дуже вдячний за Італію і за ліки для душі. Подорож триває.

П’ятий день мого італіювання. Є що згадати, але нема що людям розказати... Ну тобто багато вражень, які ще не оформилися у слова.

Роман Луцков пригостив мене знатним пивом і фірмовим стейком тальята у ресторанчику на березі того ж небесного озера Гарда, де я потім знову довго плавав і фотографував качечок, лебедів та ангелоподібних діток, писав вірші... А ще зателефонував братові Льоні в Україну і привітав його із Днем народження, а також дружині – щоби розповісти, що мене італійки ще наразі  не вкрали, хоча такі спроби все частішають... і аз грішний стійко несу тягар відомого у світі поета... Кх-кх. (Сміється. – В.К.). Завтра їдемо у Верону, де будемо дивитися римський амфітеатр, зустрічатися із духами Ромео і Джульєтти...

Шостий день мого пілігримства в Італії. Були у Вероні – тому місті Італії, яке мені давно снилося, хоча я тут раніше не був... але душа моя була... Тут сфотографував Балкон Джульєтти, потримався за її груди, прости Господи... остерігаючись духа ревності Ромео... потиснув руку Шекспіру, бюст якого стоїть тут, позбиравши пір’я із крил місцевих ангелів, погодувавши місцевих качок українським печивом «Марія», відвідавши древньоримський амфітеатр, старовинний зАмок Кастельвеккьо, попивши пива з піцою, врятувавши осу, яка в те пиво здуру впала. Багато зосталося поза кадром. Як, наприклад, зустріч із духом опального, як і всі справжні поети, Данте тут. І знову ж втомлені і щасливі ми повернулися в СалО, де зняли денну спекотну тілесну втому, покупавшись у легендарному озері Гарда. Але шкірка варта вичинки і в прямому, і в переносному сенсі... адже тілесна засмага більшає, а благодать душевна росте. Будьмо і тримаймося! Дякую друзям за Італію, яку я поважно полюбив.

Сьомого дня перебування в Італії ми зі Світланою посадили дві топольки в італійську землю на березі річки К’єзе, полили їх водою. Тихо. Без лозунгів, пафосу. Природа не сприймає фальші. Можливо, колись на них співатимуть наші вирійні пташечки, які в’ють гнізда в Україні. Це й буде наш скромний внесок в українізацію Європи в День нашого національного свята – Незалежності, із яким усіх вітаю із солоним клубком у горлі. Завтра додому. Це й буде мій патріотизм. Я ще трохи полежав у італійській траві перед від’їздом додому – в рідну Україну. А Роман та Світлана Луцкови доглядатимуть ці деревця. Загалом цей тиждень в Італії, дякуючи цим моїм друзям, – один із найщасливіших у моєму житті. Перед від’їздом роздвоєне відчуття...

 

Про це у вірші дещо:

ІТАЛІЯ

Земля молодого теляти»*

Зустріла мене дощем.

Від радості плакав і я у Вероні,

Де Данте...

Джульєтта  шекспірівська

Будить задавнений щем.

Дороги до Бога й до себе

Зав’язані бантом.

 

Тут у храми ходив

І на пиво із м’ясом гарячим.

Екзотичної піци

Друзяки мені піднесли.

Ніхто не бере тут

За усміх грайливенький здачу.

Дороги асфальтні –

Що глянеш –

Згадаєш полин.

 

Печаллю гарячою

Тягне з тунелів у горах.

І озеро Гарда

Полоще каміння душі.

На березі писки –

Мов квашених зір помідори.

У нас би сказали –

Що то алкаші...

 

Тут вілли поетів розкішні,

Як в Есесесері...

Нехило поети

(Ну хоч би Катулл)

Тут жили.

А я з України,

Неначе із іншої ери,

Приїхав сюди,

Мов лелеки мене принесли...

 

У храмах із плоті

Тут біситься дух д´Аннунціо...

Пейзажі подібні до

Наших південних степів.

 

Тут видно прозоро:

Любов і свобода –

Дві функції,

В які сам Всевишній

Спартанське повстання увів.

 

Раби повмирали...

Тепер україночки їдуть

В Італію красну

Сеньйорів старих колисать...

Немовбито хочуть із ними

Йти в царство Аїда.

А що, в Україні

Нема вже кого покохать?..

 

Зітхнемо – і в даль...

Тут Байрон і Шеллі чудили.

Дух Петрарки гуманний

У гості до мене прийшов.

 

...Але з’яви усі ці ми з ангелом

Вперто хрестили.

 

Тільки радість теляча

В мою заіскрилася кров.

 

27 серп. 17.

 

А загалом, підсумовуючи, направду, це літо, у мене волею Долі і долею Волі було незвичайне. Я оєвропеїзовувався. Вибач за слово. Вражень – зоряне море!..

– Живий, динамічний щоденник. Цікаво почитати. А як ставляться до українців у країнах, в яких ти побував?

– Ми ж домовилися не говорити про погане, Василю, про політику... Скажу лише, що найбільші вороги України – самі українці-«хахли». Це окрема доволі болюча глибока тема, пов’язана з темою зрадництва, «стукачества», фарисейства в наш час серед наших земляків, які пристрасно пишуть пасквілі один на одного нині, як у 1930-ті роки, що є найгіршим, націєвбивчим симптомом у духовній системі координат, адже Христос сказав: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри». Не бандити, не убивці – найгірше, а фарисеї, тобто наклепники, ті хто вважає себе святим і уповноваженим судити інших і говорити від імені народу, нації. Адже першим у раю був бандит, який висів поряд із Сином Божим на хресті і покаявся. Майже всі поети світового рівня – так чи інакше бандити, але жоден не фарисей! Це вже про внутрішню нашу хворобу, некультурність. Щодо зовнішньої культури – то в Європі важко уявити, що водій автобуса вмикає шансон на всю «котушку», або сусід-пасажир лупить тебе по спині і безапеляційно велить: «Передайте на квиток!»... Живи, як собі хочеш, але не заважай жити іншому – основний принцип побутової культури. У цьому сенсі у нас прірва. Скажу ще, що культура визначається ставленням до тварин, яких європейці люблять по-людськи. Вони там усі майже священні, як корови в Індії. Це мені імпонує, бо я сам люблю тварин. А про українців у світі, зокрема в Європі, і світ в українцях, маю свої враження і думки. Але це опишу в прозі, у драмі... Ще у Європі я не бачив жебраків, які у нас буквально на кожному кроці... Книги там суттєво дешевші, ніж у нас... А наразі скажу лише, що загалом саме такою я й уявляв «бабусю-Європу». Акуратненька. Причепурена. Музейна. Подібним чином я пізнавав колись Америку та Росію, поживши-попрацювавши там достатньо часу і чимало поїздивши цими країнами, які, як би це не було дивно, дуже подібні між собою за багатьма ознаками. Можу легко це довести. Скрізь добре, але я хотів би жити й померти там, де народився, як трудно би в Україні не було. Тут могили моїх предків, моєї мами, тут навіть одна тітка про мене роман пише...

А подорожі у земному просторі – це чудово, це свято душі й тіла, особливо, коли запрошують друзі, особливо, коли ти вже готовий до цього і сильніший за зовнішні, матеріальні, атрибути культури й цивілізації.

Україна в Європі.

Правда, не знаю, в якому столітті...

 

---