Дещо з історії питання

У часи тоталітаризму, на жаль, поширеним було правило, що з творами письменників із далеких зарубіж українські читачі могли ознайомитися завдяки різномовним перекладам, зробленим за російськими інтерпретаціями. Цю практику, як не прикро, деякі несумлінні автори та видавці намагаються зберегти і в незалежній Україні. Пригадую, як свого часу довелось пообурюватися через поетичну книгу з такими «шедеврами» (це були твори середньоазійських авторів у книзі, виданій кілька років тому).

Зовсім іншу картину маємо тоді, коли заходить мова про польську поезію. Не йдеться про політичний бік справи, що є темою окремої розмови. Торкнімося тільки літературних аспектів, із яких, як на мене, переважають два. По-перше, маємо винятково переклади з оригіналу. По-друге, навіть з’являється нагода балакати про порівняльність, бо часто-густо наші драгомани інтерпретують одні й ті ж твори тих же авторів.

Це, звісно, узагальнюючі моменти. Трохи конкретизуймо. Завдяки перекладачам давно відомі в нашій культурі насамперед твори Адама Міцкевича і Юліуша Словацького. Серед переспівувачів доробку останнього, зосібна, були незабутні Роман Лубківський і Дмитро Павличко.

Не залишилися поза увагою  автори, які творили пізніше. Заслуговують на увагу тексти Ярослава Івашкевича, Юліана Тувіма, Леопольда Стаффа, Чеслава Мілоша, Віслави Шимборської. Не забули вітчизняні тлумачі і про Богдана Задуру, Мілоша Беджицького… Серед інтерпретаторів варто, мабуть, згадати про Світлану Бреславську, Володимира Дягина, Юрія Завгороднього, Сергія Злючого, Наталію Поклад, Неонілу Стефурак, Станіслава Шевченка, Павла Щирицю…

Цікавою сторінкою в осягненні польськіани є також переклади віршів українських авторів польською мовою. Наприклад, український поет Тадей Карабович, який народився і живе в Польщі, тільки за останні роки переспівав та видав деякі книги Олександра Астаф᾿єва, Ігоря Павлюка, Лесі Степовички. А ще ж маємо польськомовні прочитання окремих текстів Костянтина Москальця, Геннадія Мороза, Людмили Тараненко, Михайла Шевченка.

Неповторні сторінки в історії україно-польських взаємин написав і літературний Львів. Тут, напевне, треба згадати, що Олександр Гордон створив кілька своїх книг польською мовою, побачили світ і його україномовні вірші в перекладі поетки Гражини Добренько; він також інтерпретував тексти цієї версифікаторки, кількох інших польських верлібристів. Окремі книги поезій Чеслава Мілоша, Юліана Тувіма, Віслави Шимборської в перекладі українською запропонували Маріанна Кіяновська і Ярина Сенчишин.

На основі цих та інших публікацій таки маємо змогу «упірнути» в порівняльність. Ще більше підсилює це переконання збірка «Поцілунки» класикині польської літератури Марії Павликовської-Ясножевської у майстерному прочитанні Богдана Смоляка – поета зі Львівщини.

Позитивному враженню від цієї з’яви не шкодить той факт, що з окремими її творами у своїх публікаціях уже знайомили Дмитро Павличко, Яніна Волосецька–Аль-Коні, Надія Панчук. Навпаки – ще більше хочеться зіставляти, до чого заохочує й та обставина, що видання є білінгвою: в ньому мирно співіснують українські варіації образності поетки і польськомовні оригінали.

Углиблення у виражальність

Чому автор цих нотаток наполягає на потребі більшого зацікавлення виражальністю. З одного боку, кожен поціновувач красного письменства розуміє, що без такого «углиблення» неможливо збагнути неординарність автора. А з другого, більшість людей переконана, що несхожість допомагає ліпше зрозуміти тонкощі чужої мови.

Якщо мати на увазі доробок Марії Павликовської-Ясножевської, то тут, звісно, більше думається про використані авторкою літературні тропи, згадки про розмаїте «населення» книги, кольорові сплески-екстраполяції; по-своєму про виражальність книги правлять і богошукальницькі тенденції, котрі водномить стають цікавезною частиною філософської лірики.

Почну з доконечних літературних тропів. Безсумнівно, багатьом сподобається така метафоричність, як «спека з поля прийшла і замешкала у покоях», «місяць комір має райдужний», «протяг палкою гонить». Або ж випадки, коли метафори супроводжують епітети: «днів натомлені муки волочаться по вибоях», «блискавка видирається з нетрів хмар»… Запам’ятовуються авторські епітети на кшталт: «сітка зморщок», «відцвітна яблуня», «трепет щастя», «музичні букети», «згадок шпалери», «метеликове скерцо». Не випадають із поетичних контекстів і взірці більш звичні для читальницької уяви: «золото листя», «пройдений шлях», «яблуні цвіт», «чужа молодиця», «знайдений скарб», «паперовий кораблик»…

Окремої розмови заслуговують структурно різні – прості й складні, зі сполучниками і без них, прикладкові тощо – порівняння: «звістка зі стилетом бігла по антені, наче з парасолем дівчина по линві», «на морі здіймаються хвилі як тисяча вуст до місяця», «це море – суменна радість прірв смертельних з небесними», «спалах – розпуки знак», «позирк той – наче хвиля буремна», «ген вітрильник поклався на вітер, ніби я – на задуму про тебе»; «світанок-покій», «моряк-силач», «огром-земля».  

Треба зазначити, що окремих із наведених висловів в оригіналі може й не бути. Тобто вони, як образні компоненти, є своєрідним перифразом оригінальних польськомовних образів і належать перекладачеві. Той, хто ратує за буквальний переклад, навряд чи сприйме це. Але… Враховуймо те, що перекладає поет зі своїм стилем мовлення, визнаним поетичним норовом.

Про вибухову суміш поетичності думаєш, коли натрапляєш на такі слововияви, як «золоториб’я», «сірохмар’я», «хмаровиння», «кура», «тінява», «неспогадно», «без» (тут – бузок)… Коли трапляються поетично одушевлені природні сутності, що їх називаю населенням твору: «З трояндою вдвох при алеї мов свідки єдині краси стоїмо», «берези – золоті фонтани», «лебідь знаком питання на ставок випливає», «сонна і гола левиця неволю од себе одринула», «там, де трави злотаві зорю перевершили», «місяць, блідий шпалерник, розкручує згадок шпалери»…

Тут же й кольорові екстраполяції, тропійне палахкотіння барв: «світла завісою обрії тонуть в зеленій глибіні», «ті вуста – океани рожевого смутку», «щось сниться морським буланцям у чорній глибинній стайні», «падолист золотавість колами стеле», «у чорнім трико блискучім і шапці з червоної гуми заходить у моря тучу», час «перебіг по білім пелюсті відцвітної яблуні», «нічницю, срібну і тиху, свята сліпота накрила», «над плесом, що в оправі синіх розмаринів, клячав я», «в заблудлій найдальшій далі – крейсер сріблясто-синій».

Це збереження яскравої образності у перекладі поетичних текстів? Безумовно! 

Зацікавлює, з огляду на виражальність, і наявність богошукальницьких мотивів: «тільки гляну кротко в очі Богу», «чесноти, про які Господь нам каже, в очах моїх дрібнішають і бліднуть», «відданка за море Боже»… Відбито тут, як мені здається, одну особливість: автори з галицьким корінням ментально ближчі до божості поляків і вміють ліпше її передати у слові, відповідно фокусуючи своє сприймання.

Очевидно, можна говорити й про інші сприйняттєві моменти, та чи потрібно це тут? Сумніваюся! Вже хоча б тому, що людина висловлює суб’єктивні вторування на те чи інше явище, керуючись об’єктивністю на тлі часу.

Що далі?

Саме таке запитання ставить книга перекладів. Як і сам автор, ще раз нагадавши усім, що він, можна сказати, літературний універсал. Останнім часом активно це підтверджує: недавно випустив свою поетичну книгу «Істотність», понад місяць тому одна з популярних літературних газет опублікувала його експресивно-ліричну прозу, а торік один з літературно-мистецьких сайтів регулярно вміщував його своєрідні (включно з літературознавчою й мистецтвознавчою аналітикою) щоденникові записи.

Поціновувачі красного письменства запам’ятали це ім’я з першої збірки поезій «Словник мовчання», що згодом «передала» цю назву книзі поетичного вибраного. А ще є в його ужинку роман, повісті, книга-діалог. Доводилося читати його рецензії, афоризми та розважання. Знають його і як упорядника та редактора багатьох цікавих книг.

Тому-то так важко сказати, що там буде в нього далі, але, гадаю, не завадить готуватися до нової зустрічі з неординарним.