Re: цензії

19.08.2022|Михайло Жайворон
Мертві поети сраму не імуть
05.08.2022|Тетяна Дігай, Тернопіль
Енциклопедична трилогія про Чортків
05.08.2022|Валентина Семеняк, письменниця
Чому? Навіщо? За що?
Режисерка жовтого катарсису
31.07.2022|Людмила Даниленко
«Якщо на селище напали чужі…». Читайте «Чорний хліб» Фоззі
29.07.2022|Ярослав Мотика, скульптор, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка
Можна лише дивуватись, що є такі поети як Ігор Павлюк
20.07.2022|Василь Кузан
Час усвідомити
12.07.2022|Альона Радецька, Хмельницький
«Картка Марії» Олександра Козинця як можливість самопізнання
12.07.2022|Василь Кузан
Епоха Павлюка
21.06.2022|Марина Сушко
Шамани слова

Re:цензії

12.07.2022|15:47|Василь Кузан

Епоха Павлюка

Якби не поет Ігор Павлюк, то ми б і не думали, що епохи можуть дихати. Адже епоха – великий відрізок часу, поняття, що означає своєрідний історичний період, певний етап розвитку суспільства. Це категорія, в якій фокусується динамічний аспект соціального простору і часу. Принаймні, так каже Вікіпедія. Але поет мислить інакше.

Тримаючи в руках його книгу (Павлюк Ігор Зиновійович. Інтимне дихання епохи: статті, інтерв’ю (2018–2021). Тернопіль : Золота ПЕКТОРАЛЬ, 2022. Т. 4. 628 с.) починаєш по іншому мислити і ти. А якщо взяти до уваги, що це вже четвертий том «Інтимного дихання…»,

то як тут не дихати в унісон із автором?

Усі історичні події, усі суспільні зміни, усі формації та деформації простору і часу, усі вибухи на фронті та мирні ночі в тилу залишають свій слід на нашому серці, відбиток на душі. От і дихають наші душі димом із передової та криками ненароджених і вбитих кацапами наших людей. От і дихаємо ми тим, що називатиметься епохою. Епохою боротьби світла і темряви, цивілізації та дикої орди, епохою краху москальської імперії, імперії брехні та зла.

До четвертого тому увійшли наукові та науково-популярні статті Ігоря Павлюка і його інтерв’ю, які він давав українським та зарубіжним журналістам, за період із 2018 по 2021 роки. Перші шістдесят сторінок тексту упорядник віддав розмові Дмитра Слапчука із поетом.

Треба сказати, що такі ґрунтовні розмови дають уявлення не просто про ситуацію в літературі на сьогоднішній день, не просто формують думку читача про погляди письменника на ту чи іншу проблему. Такі бесіди повністю характеризують Павлюка і як Поета, і як Науковця, і як Людину. Деякі фрагменти інтерв’ю хочеться перечитувати по кілька разів, бо збагнути усю глибину думки з першого разу не вдається. Тут є і притчі, тут є і поезія, тут і філософія та цитати із великих мислителів, тут і обґрунтована позиція сучасного мислителя, що достойний бути записаним у когорту великих.

«Загалом же людство, як і всі біологічні види, – конечне у Всесвіті, як і сам Всесвіт, але безсмертна душа – кажу це Вам як колишній добрий фізик, який знає два закони термодинаміки, і як поет – який все відчуває...»

Мушу зізнатися, що із другою частиною книги, а це наукові статті, я знайомився дуже довго. Бо цікаво, бо хочеться прочитати все, але кількість посилань та назв праць інших авторів мене втомлюють і відволікають. Бо я теж поет – який все відчуває.

Стаття «Сучасна українська публіцистика: теоретичні та практичні аспекти» відкрила для мене багато нового. Адже доктор наук із соціальних комунікацій, провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка, письменник Ігор Павлюк має ґрунтовні знання і прагне ними поділитися, що виходить у нього чудово.

«Тобто якщо художня література – це історія емоцій окремих індивідів, то публіцистика (дієве мистецтво факту, яке може бути виражене в різних формах: словесній (письмовій та усній), графічно образотворчій (плакат, карикатура), фото- і кінематографічній (документальне кіно, телебачення), театрально-драматичній, словесно-музичній тощо, або ж у їх синтезі) – це вербально-реальне управління емоціями суспільних груп, яка вибірково і цілеспрямовано імплантує науково-практичні знання цих груп у масову свідомість для прийняття іншими соціальними групами, нав’язує чи захищає свої ідеологію, культуру, етику, естетику, релігію, ідентичність із моделями поведінки та способами розвитку».

Погодьтеся, шановний читачу, що дочитавши цей абзац до кінця ваш погляд незалежно від вас повернувся до його початку. Бо концентрація поданої тут інформації, погодьтеся, велика.

Усі попередні дослідники публіцистики, як, до речі, і літературознавці, дуже мало уваги приділяли та приділяють поетичній публіцистиці. Я би сказав – віршованій. А у наш буремний час війни із Московією переважна кількість римованих творів, що публікуються у мережі, це чистої води публіцистика. Не втримаюся тут від однієї розлогої цитати:

«Варто сказати про ще один виразний диференційний тип публіцистики: віршовану публіцистику, тобто формою вірша можуть бути написані/подані всі вищеназвані публіцистичні та художньо-публіцистичні жанри текстів.

Ось характерний приклад віршованої публіцистики пропагандистсько-пасквільного кшталту:

ДМИТРО ПАВЛИЧКО –

НІНІ МАТВІЄНКО,

яка віддала сина

в московський монастир

 

Не вчи мене любити Україну,

Якщо ти свого сина віддала

Московській церкві, золоту дитину

Перевернула в темного хахла.

 

Не чує він тепер твоєї мови,

Ненавидить свого дитинства сни,

Не молиться до Божої Покрови

За Україну, що встає з труни.

 

Ти сина в монастир чужий сховала,

Закрила мудро від страшних загроз;

Душа твоя від страху приневпала,

Але не бійсь! Він – славний малорос.

 

Він молиться до імперського бога,

Цілує руку п’яного попа,

Ховається од світла, як стонога,

Його душа – безпам’ятна й сліпа.

 

Він дивиться в царів жорстокі лиця,

Та бачить янголів, а не катюг;

Він – не слуга Господній, він – мокриця,

Диявола пахолок, рабський дух!

 

...А твій синок до твого серця й дому

Не вернеться із підкремлівських зір,

Він на землі Гоморри і Содому

Відновлює кривавий «русский мір»!»

 

Автор докладно та детально аналізує публіцистику як жанр та вносить новизну в розуміння цього виду творчості у сучасній епосі. Адже тепер переважна кількість публіцистики – це публікації блогів та постів у мережі. Отже, саме ця публіцистика має найбільший вплив на свідомість громадян, саме ця публіцистика має бути під пильним оком дослідників. «Українська сучасна публіцистика виступає консолідуючим інформативно-пропагандистським ферментом, активним співтворцем ідеологічних матриць із врахуванням збереження національної ідентичності та особливостей сучасної світової медіакультури: її мультимедійності, інтерактивності, реалізації в електронних мас медіа, що істотно збільшує можливості впливу публіциста на вибір та розвиток реальним та потенційним реципієнтом певної моделі соціально-політичної реальності». Це лише один із висновків, які робить Ігор Павлюк.

Автор досліджує з таким самим знанням справи і стан сучасної освіти в Україні, і міфотворчість та міфоруйнацію в нашому інформаційному просторі тощо.

Зізнаюся, що з найбільшим інтересом я читав два останні розділи: «Науково-популярні статті» та «Інтерв’ю». Думаю, що якби наукові статті автор видав окремим томом, то книга «Інтимне дихання епохи» мала би шанс здобути набагато більше прихильників. Бо чиста наука відлякує лінивих читачів. А ми всі схильні до лінощів.

Третій розділ сповнений феєричних поетичних відкриттів та знахідок Ігоря у творчості своїх колег та улюблених письменників минулого. Тут є і блискучий виступ поета у Пакистані, і виступ про Китай та творчість Мо Яня, і цікавий погляд на творчість Чернігівської письменницької організації, і есей про незабутнього Петра Сороку… З приємністю я перечитав «Трейлер до байоліка «Кузан»»… Та і ще багато чого цікавого.

Четвертий розділ складають 15 інтерв’ю поета Ігоря Павлюка українським та зарубіжним журналістам і письменникам. Тут є розмови і про Лесю Українку, і про зрадників і боягузів на війні, і про боротьбу із бісами, і про муз…

Одним словом – рекомендую! 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери