«…Тепер ми маємо доступ до володінь обох царів матеріального світу, до дев’яти рядків їхніх законів. Лише десятий залишається прихованим [18]…»

Відверто кажучи досить важко стає на душі після прочитання нового роману Степана Процюка «Десятий рядок», адже написане вражає своєю відкритістю. Надвисла над головою хмара роздумів, які розумієш, що за день-два нікуди не розвіються. Як почув за цей роман на початку 2014-го року, у лютому, що він вийде, так і чекав до вересня, щоб нарешті його придбати. І нарешті, коли дочекався, дещо опозорився перед самим автором, оскільки не мав можливості придбати її так би мовити з рук самого Степана Васильовича, коли той на літературно-мистецькому фестивалі Квітки Цісик у селі Ліски, що на Коломийщині, повідомив, що вона вже є у наявності. Але наполегливість, яка чомусь саме в цьому у мені прокидалася, таки добилася свого.

Це уже 7-ма прочитана мною книга Степана Процюка, яка особисто мені стала своєрідною книгою роздумів про те, що досить мені близьке, рідне, яке закодовано у свідомості та житиме зі-мною вічно.

Оригінальність творчості Степана Процюка ні одним абзацом, ні однією рецензією охарактеризувати неможливо. Я так ніколи і не збагну звідки у цього письменника скільки сили та витривалості до цієї процедури – писати та дивувати. Університетські лекції у нього, які (не для похвали) я усі відвідав, інколи розкривали можливість краще зрозуміти Степана Васильовича, як письменника, як творця, як людину. Те, чого я відразу не розумів, з часом таки дало мені відповідь на всі запитання. І саме «Десятий рядок» ніби доповнив усі ці запитання кількома додатковими реченнями, які по-своєму інтерпретуються, але і цим є цікавими...

Хто цікавиться творчістю Степана Васильовича мабуть знає, що він із сім’ї справжніх українців, які були за життя переслідувані тодішньою радянською владою. Бачачи крах тієї радянської диктатури, автор від початку своєї творчості до тепер намагається не просто дати всі плюси та мінуси тодішньої системи, а весести чітку характеристику епохи, яка особисто автору нічого хорошого не дала. Ну і що, що автор на початку книги і далі згадує Сталіна та інших диктаторів? Все-одно у книзі відчувається своєрідна відмежованість від радянської системи. А як жити людині, батько і дід якої не могли змиритися із цією системою, адже розуміли, що кров із рук уже ніколи ця система не змиє. «…Як вивчати теорію біснуватих, коли вони звели мільйони в могилу? Як можна імітувати захоплення тим, що ненавидиш, батьку?...» - роздумуєголовний герой роману, адже серед сухого клаптику землі не знає куди варто здійснити свій рішучий крок, щоби бува не втопитися у брехні, лицемірстві, неспокої.

Оформленість книги «Десятий рядок» ніби уже приховує в собі деяку інформацію, яка буде в книзі, адже серп на малюнку розколюється на три частини, як розкололося покоління головних героїв у романі. Гра образів, розділів, слів, думок, обрамлення композиції у цьому романі досить незвичні, але цим і цікаві.

Своєрідний психоаналітично-філософсько-гуманно-інтернаціональний підхід до проблеми існування людини серед суцільного хаосу, примушує задуматися над багатьма речами. Справді, оті деталі із життя відомих людей, оті роздуми про вічне, навіть оті ліричні відступи чи інколи шокуючі сцени додають романам Степана Процюка більше символів, які не кожен зразу розшифрує. Проте не все треба буквально розуміти, уявляючи часом незрозумілі сцени. Треба зрозуміти перш за все глибину того символу. Автор не хоче бути простим переповідачем історії. У нього алегоричні символи навіть трансформуються та стають персонажами деяких сцен. Так, міг би Степан Васильович просто передати сум та відчай трьох поколінь, які побачили владу не крізь рожеві окуляри, але саме оті відступи, ведення то він першої, то від другої чи третьої особи розповідь, вирізняють автора на стежині сучасної літератури. Зараз письменника розуміють та визнають більшість літераторів, але ж колись ой як сильно критикували… Але нічого, автор не здався… Таки є у нього твори для кожної окремої аудиторії, яких нараховується кілька десятків!

Повертаючись до роману «Десятий рядок» можна побачити, що герой має проблеми із матеріальними речами, які йому навіть сняться, не даючи спокою у підсвідомому світі. Проте багатство для героя, немов той десятий рядок – недосяжне. І що робити?... Цей десятий рядок, водночас немов сенс життя, як водночас і двадцять п’ятий кадр.

Ота таблиця із недосяжним рядком для героя твору пригнічує свідомість та примушує сумувати, і персонаж ніби хоче перемінити той рядок, переставити його першим, але все-одно на відстані він ті букви не прочитає, хіба ближче підійде, так би мовити перехитрить систему. Але що це дасть?... Себе ж герой не перехитрить, тому й залишається у полоні гротескних думок та своєрідній психотравмі, яку інколи переосмислює, ніяк не маючи можливості із нею змиритися.

Майстерно поєднуються спогади із снами. Взагалі сни, які детально автор змальовує у своїх романах, вражають різним підтекстом та символами, які часто важко розшифрувати. Приходиться принагідно вишукувати значення або в Інтернеті, або уважно читати далі, щоб нічого не втратити, що було б своєрідним ключем. Завжди символи сну означають насправді зовсім інше значення. Якщо сняться гроші (що інколи відбувається із героєм), отже людина у реальності не розбагатіє, а навпаки – матиме неприємності. А оте залякування, яке мусив пережити герой… То на словах гадається, що це просто не приємно, а насправді це просто нестерпно усвідомлювати, що тебе прослуховують та стежать за кожним твоїм кроком. А такою була та система, де: «Нікуди поза межі СРСР не поїдеш… Щоб кудись вирватися, треба перед тим зробити кар’єру в комсомолі з його кар’єристками-дівками, фразерами-хлопцями, пияками й ліричними піснями про романтику безоплатної фізичної праці…» [180]. Що тут ще добавити?...

Проте і хибно вважати, що Степан Процюк не бачить світлого, змальовуючи лише біль та розчарування, які рояться в голові головного героя книги «Десятий рядок» та інших героїв книг автора. Знову ж таки треба уважно вишукувати оту голку, яка усе ж має на собі нитку щастя, кращої долі, якою зашиваються усі рани обтяженої та знесиленої душі. Та навіть скільки радості випромінює така думка: «Український рай все ж таки колись настане. На місці пролитої крові буде проростати трава, бліда субстанція, якась примара з мезозойської ери цього етносу, якийсь білковий фрагмент, рудиментарний викрутас минулого…[177]».