Перша думка – священослужитель. Увесь у чорному. Зі спокійним зосередженим темнооким поглядом. Виходить зі Стефаниківського вузу. Задуманий. Дивиться – ніби бачить тебе наскрізь. Звісно, що моє (з чистою пошаною й дитячо-наївною зачарованістю) «добрийдень» безнадійно загубилося в тому буденному семирічної давності дні. Тоді ще не знала, …хто він (чесно кажучи, не знаю й зараз…), тоді ще не було “Руйнування ляльки”, психобіографічної романної трилогії, есеїв “Аналіз крові” і “Тіні з’являються на світанку”, не було повістей “Бийся головою до стіни” і не було “Трикутника”. Але був він – син поезії інтелекту і прози психоаналізу, син (тоді ще живого…) подружжя Віри та Василя – письменник Степан Процюк.

         Мозаїку його творчого й людського характеру практично неможливо зібрати в енгармонійне ціле. І різнорідність чужих думок навколо текстів письменника – яскраве тому підтвердження. Прозова збірка “Трикутник” (роман “Інфекція”, есеї, інтерв’ю) – глибокі і прості, задумливі й кокетливі, прагматичні й містичні – вимовлені власним і начитаним досвідом слова у просторі волі і всевольності, які собі може дозволити література.

Його тексти наповнюють сучасну українську літературу первозданними алегоріями. (Спочатку – у романі “Руйнування ляльки”, а потім – “Троянда ритуального болю”, “Маски опадають повільно”, “Чорне яблуко”, у повістях “Бийся головою до стіни”, “Гілочка і Муркотасик”.) У “Трикутнику” алегорії виписані в есеї “Сім кроків конвоїра”. Вони вводять художній текст у первозданну хтонічну сферу страху, кровожерливості й чаду хворобливого спокою: “Здалеку людські тіла нагадували хаотичну масу, що рухалася, поволі звиваючись, як велетенський неповороткий черв’як. Який прекрасний білий мурашник, подумав добрезний князь Тиші й елегійно посміхнувся. Люди душилися. Їх затоптували. Крики й прокльони висіли над прекрасним небом. Найдобріший подумав, що білий колір робить миле споглядання одноманітним”.

Хтонічні алегорії, які з’являються у прозі Степана Процюка, накладаються на осмислення сторінок історії закатованих. Художній інтелект постає перед чорнотою трагіфарсу людського буття – екзистенційною готикою. У цих умовах можливість вижити моторошніша, ніж можливість вмерти: “На місце померлих до скописька докидали живих. Розчулений Князь Тиші сказав, що це непогані ліки від зазнайства. Нарешті мертвих стало більше, ніж живих”.

Хтонічні жахи супроводжують не тільки танатичні сцени, але й еротичні, вливаючи в сюжетні картини агресію на межі з садизмом: “Коні билися за самок. Навіть деякі кобилиці билися за самців. Оргія сексу й крові потрясала розпечене кочівницьке повітря. Літали шматки грив і копит. Реґент лагідно усміхнувся, недбало спостерігаючи за кінськими забавами,” – первинні архетипи мортідо й лібідо, між якими письменник уже вкотре не проводить демаркаційних ліній.

Автор “Трикутника”, певною мірою, ілюзіоніст. Він наполегливо сугестує рецепієнтові невидиму присутність вищих енергій, які супроводжують художній інтелект. “Фікція, імпресія, алегорія для мене завжди були і є важливішими за важку реалістичну приземленість” (есе “Під знаком чорнозему і печалі”). Так у текстах виникає сфера привидів метафізики. У ній – “цар Тиші”, “реґент”, “конвоїр”, “Той, хто тримає усі ниточки”, “Вона” та ін.. Письменник втілює їх у художню літературу алегоричним інструментарієм  символізму та експресіонізму.  Привиди Степана Процюка живуть за законами ірраціонального, непідвладного будь-якому контролю: “Хто може знати, що таке метафізика долі? Чому нас щось чи хтось вперто зводить з одними людьми й відштовхує від інших? Чому ми живемо саме там, де живемо? Із тим, з ким живемо? Чому маємо саме такий, а не інший життєвий сценарій?” (есе “Історія одного перетворення”).

В есе “Прощання” художній інтелект сугестує ілюзію вірності й чекання коханого, якого забрали на фронт, і який довго не повертається. Ілюзія надії на його повернення роками живить жінку.   Захисний механізм психіки, яка не може й не хоче змиритися зі смертю (?) Вроджений наївний душевний романтизм (?) Любовна прив’язаність, що не відпускає навіть мертвих (?) – “Є безліч рівноцінних правд,” – каже Степан Процюк у однойменній бесіді-інтерв’ю. Що ж… доведеться зупинитись і повірити, адже в усьому є свій сенс: “Я переконаний: усе, що відбувається, – має відбутися. А що не відбувається – того не має бути”.