За останні 12 років, відколи Степан Процюк звернувся за написання романів, побачили світ 8 його творів. Впадає у вічі інтенсифікація письменницького інтересу до цього жанру: якщо перші чотири книги виходили протягом першого десятиліття ХХІ віку з інтервалом у 2-3 роки (2002 – «Інфекція», 2005 – «Тотем», 2007 – «Жертвопринесення», 2010 – «Руйнування ляльки», критики умовно назвали їх «психоаналітичною тетралогією»), то в другому десятилітті письменник щороку видає «на-гора» новий текст: 2010 – «Троянду ритуального болю», 2011 – «Маски опадають повільно», 2012 – «Чорне яблуко» (формально книга побачила світ у січні 2013, завершивши «психобіографічну трилогію» про видатних митців ХХ віку). Взявши невеликий тайм-аут, Степан Процюк цього року потішив шанувальників своєї творчості новим романом з метафоричною назвою «Десятий рядок».

Символіка заголовку зорієнтована на вдумливого читача, який не зупинятиметься на першому – «елементарному» – варіанті його інтерпретації, пов’язаному з долею одного з головних героїв – Максима Іванчишина. Маючи вроджену ваду зору, він у дитинстві понад усе мріяв бачити десятий рядок на таблиці для перевірки гостроти зору. Чи багато потрібно дитині для щастя? Всього лише не носити окуляри й не ставати об’єктом насмішок однолітків. Але це лише перший пласт розуміння. «Десятий рядок» неодноразово зринає в романі як fata morgana, символ чогось таємного, прихованого від людей, недосяжного. Чого саме? В одному випадку – особистісної зреалізованості, у другому – чоловічої повноцінності, у третьому – щастя… Думаю, не варто намагатися повніше окреслити параметри цього образу, адже для кожного читача зринатимуть свої варіанти розуміння.

Романна фабула зосереджується навколо доль Гната, Марка й Максима Іванчишиних. «Патріарх» родини Гнат – колишній «в’язень сумління», який пройшов усіма колами табірного пекла, але не здався, не зважаючи на потужний тиск тоталітарної репресивної машини. У творчості С. Процюка це один із повторюваних, «лейтмотивних» образів, прототипом якого був батько письменника Василь Процюк. При тому автор щоразу додає до його характеристики нові деталі, пропонує нові варіанти розуміння. Найпоказовіше вони презентовані у романі «Інфекція», повісті «Бийся головою до стіни» й найновішому «Десятому рядку». Еволюція образу батька-репресованого доволі промовиста. В «Інфекції» він постає як чоловік, заражений смертельним страхом перед тоталітарною машиною, здатною перемолоти найсильніших, зламати найстійкіших, адже кожен має власну «ахілесову п’яту», а радянські слідчі – неперевершені «майстри» її віднаходити: «Батько Іванки, Микола Васильович Лоб’юк (…) галичанин із Тернопілля, який після приваб совєцької тюрми і одиночок-карцерів, брому і нейролептиків повернувся додому не мужнім лицарем, котрого загартувала етична і фізична отрута, не принцом-суперменом, аура якого випромінювала світло антирадянщини. Ви бачили коли-небудь післяаварійного пса із перебитим хребтом, котрий не йде, а сунеться, не хлебче їжу, а терпить тортури від болісності навіть будь-якої спроби трохи різкішого руху? Таким розчавленим псом був і Микола Васильович Лоб’юк…» Йому так і не вдалося перебороти свій страх, позбутися звички зриватися вночі з ліжка від найменшого шурхоту, бачити в кожному перехожому сексота, не довіряти навіть найближчим. Цей вірус він передав і доньці Іванці, позбавивши її можливості вести нормальне життя й тішитися простими житейськими радощами.

У повісті «Бийся головою до стіни» образ батька набуває нових вимірів – він утілюється, з одного боку, як життєво достовірний типаж домашнього тирана, котрий мучить дружину й сина, виміщуючи на них власну життєву нереалізованість, по-друге, як алегоричний образ Сфінкса. Це «диктатор, який карає – Вмістилище, звідки невблаганно витікає лють – Чудовисько – Трьохголовий Цербер, одну з голів якого син віддано любить, а дві інших ненавидить...» Протягом розгортання повістевої фабули Свирид бунтує проти батька-тирана й лише наприкінці твору приходить до розуміння головних мотивів його поведінки й примирення з ним і з собою.

            У «Десятому рядку» маємо третю варіацію образу батька-репресованого. Порівняно з попередніми вона більш абстрагована й ідеалізована. Гнат позбавлений виразніших біографічних деталей (які би пов’язували його з прототипом), не має суттєвих психічних девіацій чи рис домашнього тирана, залишається тільки дещо схематичний образ стоїка, якому вдалося вижити в нелюдських умовах заслання, заплативши за душевною черствістю, холодністю до рідних, зневагою до оточуючих: «Марко сам до кінця не розумів, як він ставиться до свого батька. З одного боку, батько викликав захоплення своєю гідністю і волею. Хлопець навіть колись подумав, що має батька,  подібного до самурая. З іншої сторони, від батька не віяло теплом. Для тепла була мама. Якщо за самурайство треба заплатити теплотою, а, може, і здатністю любити, то чи воно потрібне? Батько був однаковим майже з усіма людьми. “Кожного жаль”, – сказав він якось. Але чи насправді йому жаль кожного, коли так презирливо викривилися тоді його губи? Навряд чи батько міг проконтролювати цю гримасу зверхнього співчуття…  Втім… він такий, що все може контролювати, бо чудово володіє власними емоціями. Він бачив таке, що людям бачити заборонено. Зрештою, Марко майже нічого не знав про батьків досвід. «Для чого це тобі? Концтаборів поки що нема», – саркастично посміхався Гнат на несміливі розпити. Батько не хвалився, не тужив. Він не надто переймався своєю роботою шкільного завгоспа. Він її виконував. До нього було неможливо вчепитися. Але душа його була не в роботі. Марко був упевнений, що душею батько (якось неможливо сказати «тато») не був і вдома».

Якщо спробувати визначити ключові концепти «Десятого рядка», котрі найвиразніше репрезентують його змістовий рівень, то виявиться, що одним із них є страх. Із трьох головних героїв роману Гнат інфікований ним найменше, хоча саме на його долю випали найстрашніші випробування – табір, смерть товариша, самотність, боротьба за виживання, а після звільнення – постійне очікування арешту, переслідувань, репресій. Утім, Гнатові вдалося перемогти свій страх, єдине, що робило його вразливим перед системою, – турбота про дружину й сина.

Фабульна лінія Гната насичена експресивними картинами, виписаними на поєднані натуралістичних прикмет із властиво експресіоністськими. Перед читачем розгортається оповідь про арешт, допити й тортури, табірний побут, боротьбу за виживання, в якій більшість ламалася, перетворювалася на живі трупи, життєвий сценарій яких обмежувався підставовими інстинктами – пошуками їжі, сексом з такими ж упослідженими й знедоленими жінками, а понад усе – намаганням уникнути болю й страждання. Пунктирно окреслені історії Ганни, Мухіта, Алєксея, згадки про кримінальників і табірне начальство увиразнюють «табірну» фабулу роману. Зважаючи на це може виникнути природне бажання розглядати «Десятий рядок» у контексті т.зв. «табірно-в’язничної» антитоталітарної прози І. Багряного, Б. Антоненка-Давидовича чи О.Солженіцина. Однак цього робити не варто. Роман С. Процюка зовсім не подібний ні на «Сибірські новели», ні на «Архіпелаг “Гулаг”», ні на жоден інший твір, автор якого спізнав табірне життя на власному досвіді. Наївно було б очікувати від сучасного письменника точного, абсолютно достовірного зображення подібних реалій.

В українському письменстві останніх років (тут принципово йдеться саме про белетристику, а не про літературу non fiction) накреслилися дві тенденції у відображенні «табірного» побуту: пригодницька й «абсурдистсько»-експресіоністична. Перша може бути презентована на прикладі роману Андрія Кокотюхи «Червоний». Прагнення автора зробити роман більш читабельним, привабливим для масової аудиторії привело до того, що трагіка табірного існування поступилася місцем героїці й пригодам, пов’язаним із повстанням, яке очолив головний герой – упівський ватажок, «лицар без страху й догани» Данило Червоний. Степан Процюк вочевидь ставив перед собою інші художні завдання, тож обрав другий шлях. У його тексті немає місяця для пригод, карколомних поворотів сюжету, є лише моторош від споглядання за деградацією людини, яка зрідка розвіюється епізодами, де виявляється людська гідність і готовність допомогти ближньому. Думаю, не варто однозначно говорити про єдиноправильність котрогось із цих шляхів, їх принципова відмінність у тому, що вони зорієнтовані на абсолютно різні читацькі аудиторії.

Другий головний герой роману – Гнатів син Марко – репрезентує тип українського інтелігента, який чинить внутрішній опір системі. Утікаючи в історію стародавнього світу, він намагається абстрагуватися від тоталітарного абсурду доносів і політінформацій, партзборів і показної боротьби з космополітизмом, за лаштунками якої похована та ж традиційна війна з «українськими буржуазними націоналістами». На відміну від батька Гната, Марко – талановитий лектор, але не лицар; мислитель, а не воїн. Його «стихія» – робочий кабінет, тиша бібліотек, порохнява архівів, наукові дискусії, конференції. Однак і цей персонаж залишається по-своєму принциповим у протистоянні тоталітаризму – відмовляється від кар’єри «придворного історика», на своїх лекціях не раз вдається до цікавих і дуже провокативних (як на радянську добу) історичних паралелей, що вияскравлюють сутність тоталітарних режимів (Нерон – Гітлер – Сталін). У романі раз-по-раз наводяться фрагменти цих виступів. Їх читацьке сприйняття може бути різним. З одного боку, вони містять цікавий фактаж, розширюють проблематику роману, спонукають замислитися над психологічною природою тоталітаризму, який від часів Нерона не надто змінився. З другого боку, подібні науково-популярні вставки у художній тканині роману виглядають як щось чужорідне. Утім, це не новий елемент у прозі С.Процюка. Назагал, стилістично «Десятий рядок» подібний до його дотеперішньої прози, тут виявляються усі традиційні прикмети авторського ідіостилю, як-то: любов до химерних метафор, натуралістичної деталізації й гротеску, підкреслена експресивність, значна питома вага різнотипних авторських відступів (історіософських паралелей і психоаналітичних коментарів). Можна лише сконстатувати, що вставні конструкції у новому романі стали ще більшими за обсягом, а метафоричні картини – ще красномовнішими й жаскішими.

В історії Марка вплив страху стає все більш відчутним. Він намагається боротися з ним, часто не без успіху, але ущеплений у підсвідомість комплекс жаху перед тоталітаризмом  (можливим арештом, переслідуванням членів його родини) не дає чоловікові жити спокійно й повнокровно. Водночас і самі реалії «брежнєвського застою» не сприяють цьому. Психологічно достовірно й виразно виписані в романі картини, коли Марко очікує виклику до «сірого будинку» (КДБ) й партійних зборів, на яких мало відбуватися викриття перекручень партійного курсу в діяльності вузівських викладачів і студентів. Марко не може не боятися, але цей страх не перетворюється для нього на непереборну перешкоду.

Найбільше уваги в романі приділено представнику третього покоління родини Іванчишиних – Максимові. Цей образ репрезентує невтішний діагноз-психограму сучасного українця, який страждає на некроз волі. Якщо дід був борцем, а батько (попри всі реальні небезпеки) не здався на поталу й не став прислужником режиму, обравши тактику пасивного спротиву, то в особі Макса бачимо виродження героїчного волелюбного дідівського первня. Попри те, що радянські реалії лише частково зачепили дитинство Максима, він виявився найвразливішою жертвою системи. «Ген страху», виплеканий у тоталітарному пеклі, спричинився до серйозних руйнувань у його психіці. Він не здатний до боротьби й опору, любові й повноцінного життя.

В образі Максима маємо приклад «зайвої людини» пострадянської доби: стара система «цінностей» девальвувала, а нова, очолювана «царями» Доларом та Інтернетом, є для нього внутрішньо чужою. Колишній випускник інституту мистецтв зрадив Музам, і, намагаючись «вписатися» у сучасну кон’юнктуру ринку, де, як здавалося, навіть немовлята вміють заробляти гроші, влаштувався страховим агентом. Лінія діда-«самурая» (байдужого до земних благ, готового як до повторної відсидки, так і до вирішального бою за Україну), батька-інтелектуала (талановитого історика, чий талант був зруйнований тоталітаризмом) завершилася онуком, котрий обрав торгівлю ілюзіями. Максим не може реалізувати своє життєве покликання, не здатний досягти щастя (причина цього – не лише вроджена міопія), на довершення всього з’ясовується, що він неповносправний і як чоловік (не здатний до запліднення), тобто на ньому рід Іванчишиних обривається (доволі характерна деталь з апокаліптичним присмаком).

У психіці Максима химерно переплітаються різноманітні неврози й неврозики, які (традиційно для прози С. Процюка, характерний приклад – роман «Тотем») коментує спеціальний персонаж-психоаналітик пойменований то як Ескулап Антиневрозович, то як Ескулап Психоаналітикович, то як Діонісій Адольфович. Наприкінці навіть встановлений діагноз: важка форма еротоманії, обтяжена зоровими й слуховими галюцинаціями. Назагал «лінія» Максима в романі найоб’ємніша і найбільш психологічно насичена. Його філіпіки на адресу «царя Долара», роздуми про «офісну людину», пошуки щастя й банальних десяти тисяч доларів, аби віддати борг, спогади про діда й батька, нарікання на власну безпорадність і відкритість до чужих історій, що зневолюють його, відбирають життєву снагу займають більшу частину текстового простору…

Якби ми на цьому зупинилися, обмежившись лише розповіддю про історію трьох поколінь роду Іванчишиних, то могли б дезорієнтувати читача, який би підійшов до книги з рамцями традиційного суспільно-політичного чи соціально-психологічного роману. Однак цей підхід був би хибним. У «Десятому рядку» і справді є прикмети антитоталітарного й «психоаналітичного» тексту. Ба більше – у романі можна знайти пояснення того химерного стану, в якому опинилося українське суспільство на 23-му році незалежності (на щастя, Процюкові діагнози не є остаточними: поруч із «Максимами» в сучасній Україні живуть ті, хто готовий покласти своє життя на Майдані, хто добровольцем пішов на АТО…) Однак усе це – лише вершина айсберга. Поруч із «реальними» персонажами у тексті співіснують богиня Астарта (Аштар), мойри і музи, Купідон і Молох… Якщо у раніших текстах С.Процюка домінували християнські образи й ремінісценції, то в «Десятому рядку» маємо химерний сплав міфологій – давньогрецької, асиро-вавилонської, фінікійської…

Роман не варто сприймати прямолінійно-раціоцентрично, вимагаючи від автора абсолютної точності дефініцій і деталей (у протилежному випадку читання принесе не задоволення, а роздратування). Художнє мислення Степана Процюка –метафоричне, нелінійне, а в цьому романі – показово «одивнене», химерне. Поруч із «життєподібними» розгортаються алегоричні епізоди. Характерний приклад – перший розділ, який умовно можна було б назвати «Мойри: вибір долі для героїв». Такий композиційний хід видається продуманим і доречним: прозаїк одразу налаштовує читачів на специфічний регістр сприймання.

Роман С.Процюка принагідно порівнювали з різними текстами. Не зупиняючись докладніше на доречності подібних паралелей, зауважу, що для мене найбільш очевидною є лише одна асоціація – із «Темою для медитації» Леоніда Кононовича, однією з найпотужніших книг сучасної української літератури. У цих романах є чимало спільного: їх ключові персонажі перебувають одночасно у двох світах – реальному й ірреальному, у композиції творів велике значення відіграють авторські коментарі й вставні епізоди, велика роль відведена міфології (давньослов’янській у Кононовича, антично-східній у Процюка), обидва романи мають виразний «антирадянський» пафос… Щоправда, й відмінного у цих текстах чимало.

«Десятий рядок» – книга, зорієнтована на специфічну читацьку аудиторію. Для тих, хто чекає від літератури не розваги, а одкровення, не пригод, а медитацій. Для тих, хто є прихильником екзистенційно-експресіоністсько-метафорично-«психоаналітичного» письма. Поєднання фабульних ліній трьох поколінь родини Іванчишиних, що репрезентують українську історію останніх 50-ти років, з психоаналітичними уступами, міфологічними й алегоричними картинами, історико-компаративними коментарями творить неповторний художній світ С.Процюка, даруючи ілюзію наближення до «десятого рядка». Але… тільки ілюзію. У кожного з нас –  власний «десятий рядок», тому кожному доводиться самотужки відгадувати його таємницю.