Головна\Події\Інтерв'ю

Події

09.06.2013|10:27|Ольга Квасниця

Степан Процюк: «Щастя не появляється за директивами диригента чи бригадира»

Розмова Ольги Квасниці із Степаном Процюком.

–   Чи можна пізнати людину і її душу?Степане, чи спроможна література порятувати людину? Повернути людині людське?

Степан Процюк:  Література  може  лише  підштовхнути до цього. Якщо у людині втрачене людське, то його не поверне навіть медицина….

Інша справа, Олю, коли те, за Ніцше, людське, занадто людське, прикрите комплексами і перевтомою. Культура загалом, а література, зокрема, таки допомагала людині не скотитися у калюжу скотинячої егоцентричної малочутливості.

 

–  Хто є героєм нашого часу? І хто насправді ним мав би бути? (про роман  «Жертвопринесення»)

С.П.: У моєму  романі «Жертвопринесення» змальована, в «анатомічних» подробицях, доля талановитого митця із маргінальними особливостями чи набутостями, якщо так можна висловитися. Він не може бути ні « героєм», ні антигероєм. Бо для цього треба впізнаваності у ЗМІ –такі вже особливості нашої доби із її власними формами духовного крамарства…

Всі чесні і непересічні люди(адже частіше трапляються непересічні циніки і навіть мерзотники) мали би бути-  і таки незримо є! - героями всіх часів і народів. Героями є ті, хто тією чи іншою мірою втілює людську потребу у ідеальній людині і  у її міфологізації, особливо після смерті..

 

–        Степане, що може відвернути людину від екзистенційної самотності?  Чи таки, за словами українського філософа Сергія Кримського, «людина, навіть коли стоїть обличчям до Бога, відчуває спиною холод небуття» і цього фатуму їй не здолати?

 С.П.:  Є екзистенційні заданості. Є архетипи і колективне тіло болю, яких не уникнути.

Є  в′янення, старість, агонія, смерть. Нещасливі збіги обставин.

Але є і хвилини закоханості, миттєвості злиття із вічним Універсумом. І ці хвилини і миттєвості не вибирають –ти жебрак чи магнат…

На ці теми написав книжку психоаналітик Ірвін Ялом –«Вдивляючись у Сонце». Там йдеться про солодку гіркоту  розчинення, проживання кожної секунди, наче вічності, щоб колись зробити із свого життя так зване «випалене поле»…

Коли ж у людини є, на відміну від Ялома, ще і релігійний світогляд, тоді отой «холод небуття» пом′якшується пучком незримого деміургійного  світла.

Рай і пекло  існують найперше у нашому мозку…

 

– В збірці есе «Тіні з’являються на світанку» ви говорите про «невроз безсенсовості», яким уражена сучасна людини, про відчитування сенсу життя. У чому для Вас сенс життя?

С.П.: На жаль, я знаю на власній шкірі, який зміст може причаїтися за словозлукою «невроз безсенсовості життя» -від невеличкої зміни настрою до, без перебільшення,  важкої депресії…

Це непросте запитання. Для одної людини сенсом життя може бути відтворення себе у дітях. Для іншої –самовіддане служіння певній ідеї, відчуття причетності до місії. Ще для когось –випалювання свого життя подорожами, оргіями чи стимуляторами. Словом, список може бути довгим.

Якщо йдеться про  мене, то, щоб довго не тарабанити, затемнюючи словами приховані сенси, хотілося би знайти золотий перетин між мрією та обов′язками. Написати щось вартісне. Навчитися ліпше відчувати світло і світлі сторони буття.

 

–  Ваші тексти – це, з одного боку, біль, страх, страждання, психічні травми і депресія, а з іншого – пошук душею божественого, пошук екзистенційної цілісності, це внутрішня чесність перед іншими і – найперше – перед собою. Чи дано людині бути щасливою?

С.П.:  Дякую за таке спостереження! Я справді намагаюся, попри зневіру і розпач багатьох своїх героїв, пройти поруч із ними  хоча би частинку, дантівських кіл пекла на землі, тобто шукати зцілення від неврозів безсенсовості життя, внутрішньої неприкаяності людини.

 Думаю, що людина повинна мати якщо не волю до щастя(бо щастя не появляється за директивами якогось диригента чи бригадира), то волю до спокою, до намагання не порпатися у своєму минулому чи жити фікціями свого майбутнього. Адже минулого –вже нема. А майбутнього –ще нема. Нам залишається лише вузький проміжок моменту, у якому ми живемо тут і зараз. Це  складна і захоплива тема.

 

–   В есе «Під знаком чорнозему і печалі», що вийшло цьогоріч  в антології «27 регіонів України», ви писали про Черкащину як певний психотип. Спробуйте окреслити психотип сучасної України й українця в цілому.

С.П.: Це би було невдячним заняттям, бо Україна і українці доволі різноманітні, навіть сповідують різні ментальні цінності. Отже, можна говорити про так звану ментальну клаптиковість.

Можна говорити про вроджений український демократизм і навіть анархічний індивідуалізм(все це яскраво відобразилося в Запорозькій Січі).

Можна міркувати про щасливі і нещасливі національні історії, про національні карми і національний садо-мазохізм. Але це буде форма мого квазіфілософствуванняJ.

    

–   У Вашому творчому доробку психодрама є одним із провідних жанрів. Плануєте продовжувати писати про письменників?

С. П.: Я не хочу ставати українським Андре Моруа. У нас чимало лінивих і нездарних людей полюбляють обсмоктувати кісточки письменників на всіляких літературних «кухнях», повчати, як треба писати. Одне, що можу сказати –такі повчання виглядають переважно кумедно, а подекуди –і жалюгідно.

Хто може –нехай зробить у цій царині більше. Я –хоч і не гімназист –але таки , чесно кажучи , розчарований певною байдужістю ЗМІ щодо виходу цієї  трилогії.

Нічого особистого і марнославного –я чомусь наївно  думав, що у будь-якій цивілізованій країні поява «біографій душі» викличе дискусії у всіх поважних виданнях, приверне знову увагу до творчості та долі Винниченка, Стефаника і Тесленка. Але… відгуки були… проте небагато…

Книжку про Винниченка деякі сайти(до прикладу, «Літакцент») спеціально замовчали. Чому? Не знаю і не розумію, Олю… …«Не так тії вороги, як добрії люде…», цитуючи Шевченка.

Є все-таки  друга сторона медалі – ці психологічні біографії розширили моє читацьке коло –і я вдячний усім своїм розумним і чутливим читачам.

 

Тоді ще одне  запитання. Що ви думаєте про національний літпроцес?

С.П: Все найпровокативніше – наостанок? (посміхається)

Чимало подій навкого сучасної літератури є гарними передвісниками нового.  Але… багато нарцисизму, вузького егоцентризму, кланово-тусівочного «обслуговування». Хто ж цього не знає?

Окрім того, я не вірю у ці зворушливі письменницькі братства 40-50-річних, коли вони не склеєні  матеріальними або честолюбними чинниками.

Також з′явилося багато відносно молодих літераторів із правильно-нудними, або епатажно-прорахованими  реакціями на все. Вони, звісно, роблять якусь кар′єру. Лише –як вони можуть написати щось дійсно цікаве? Про подібне явище ще говорив Гомбрович у своїх щоденниках…

А загалом – все, як завжди і всюди.



Додаткові матеріали

14.09.2012|20:43|Події
19-ий Форум Видавців. День третій. ФОТО
Степан Процюк: «Не хотів би ставати українським Моруа»
Степан Процюк: Мені не треба ставати «українським Фрейдом», бо я український Процюк
Степан Процюк: «Є безліч рівноцінних правд…»
Три драми Степана Процюка
Сміхотерапія
Степан Процюк. Сім ритуальних троянд
Степан Процюк: «Тих, хто не має власного стилю, письменниками не вважаю»
Степан Процюк про неврози і золотий перетин життя. Ч. 2
Степан Процюк про неврози і золотий перетин життя
Степан Процюк: Людям не треба правди чи брехні – людям треба щастя
Степан Процюк: «Власний досвід неврозу»
Степан Процюк про неврози і золотий перетин життя. Ч. 2
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери