Re: цензії

09.08.2020|Ірина Слободяник, поет, член НСЖУ
Світ різнобарвний, таємничий…
Гірке радянське молоко
09.08.2020|Володимир Самойленко, кандидат географічних наук
Світи Жаббура Дуейги
07.08.2020|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Причини й наслідки одної зради
27.07.2020|Сергій Дзюба, Чернігів
Вишукана іронія Фолькера Маасена
27.07.2020|Тетяна Сидоренко, член Національної спілки письменників
Про магію, містику й Заліщики
20.07.2020|Ігор Ольшевський
Есхатологія Ігоря Павлюка, або “Буг пам’ятає все”
18.07.2020|Богдан Вакуленко
Розмова розуму і сердець
Розгадати задум Творця
17.07.2020|Віктор Вербич
«Радості диво, таїнства проблиск», або «Нескінченний берег любові» Броніслави Волкової
Головна\Події\Інтерв'ю

Події

12.02.2009|10:31|Наталка Позняк

Сергій Грабар: «У малої прози – велике майбутнє»

Сергій Грабар в нашій культурі – явище надзвичайно цікаве. Хтось знає його як організатора і натхненника Міжнародного джазового фестивалю «Єдність», у якому мають за честь взяти участь провідні джазові виконавці, хтось позиціонує його як експерта «Книжки року», хтось наслуханий про презентації його нових книжок та театральних імпрез за їхніми мотивами.

Ми вклинилися в щільний графік пана Сергія, щоб з’ясувати, ким він є насправді.   

Ви – дуже цікава людина, у Вас поєдналися і талановитий менеджер, і чиновник, і організатор джазового фестивалю, і письменник, і бізнесмен…
-  Ну, бізнесмен – це трішки голосно сказано. Я б назвав себе «організатором наших перемог». На сьогоднішній день я – виконавчий директор Української Будівельної Асоціації. Це не фірма, це громадська організація, яка об’єднує найзначніших будівельників України. І мої функції в ній – організаторські. Хоча за фахом я не будівельник, а філолог, вчитель української мови і літератури.

Але все ж, Вас можна назвати людиною-оркестром, яка існує скрізь і всюди. А в якій із вищеназваних іпостасей Ви почуваєтеся найбільш органічно?
-  Звичайно, як письменник. Я цим хотів займатися протягом усього свого життя. Це була моя дитяча мрія. Мої батьки жодного відношення до літератури не мали, але мені це подобалося – це мій, якщо хочете, генетичний код.

Генетичний код Києва?
-  Можливо. Я народився у Києві, моє дитинство пройшло біля Софії Київської, біля Історичного музею, на Старокиївській гори, хто знає – це Рильський провулок. Але, щоб ніяких ілюзій не було, хочу сказати, що виростав я у російськомовному середовищі. Моя мама за паспортом була росіянкою – їх усім під’їздом «записали в росіяни». І вона й мені колись сказала: «Треба було й тебе росіянином записати – їм легше». Тому моє рішення вступати на українську філологію для багатьох було несподіванкою.

Писати мріяли з дитинства. А коли одважилися реалізувати цю мрію?
-  Десь у класі 8-9-му. Я тоді дуже зацікавився українською літературою. У нас був дуже гарний учитель, Москальов Ігор Данилович. У нас із того випуску троє пішли на українську філологію. Уже в школі ми почали писати, випускали свої збірники, підбурювали один одного. А перші такі серйозні мініатюри я почав писати уже в інституті.

І вирішили спрямувати енергію на творчість?
-  Ну чому – тоді вирішив? Я писав завжди. Просто ніколи не ставився до цього серйозно – все відкладав на потім. А перша публікація з’явилася в «Літературній Україні» десь, здається, у 1988-му.

Остання Ваша збірка, яка побачила світ у видавництві «Тіповіт», має досить претензійну назву – «Притчі». Це – заявка на певну філософічність, світоглядність. Хочете сказати, що Ви дійшли до такої межі, що пора в такій формі ділитися своїм життєвим досвідом і своєю філософією?
-   Ну, першим екзистинційними притчами мої твори назвав Степан Процюк. А щодо самих творів, то знань і досвіду справді є дуже багато – почнемо з того, що я 15 років у Лаврі пропрацював. Це була дуже гарна практика в тому плані, що ти сьогодні щось прочитав, а завтра уже це людям розповідаєш – була можливість перевірити усе на аудиторії. А церковна й історична література спонукає до серйозних роздумів.

Чи не через це Вас називають найкращим знавцем таємничих місць Києва?
-  Частково. Це свого часу в мене було два матеріали в пресі, які називалися «Благословенні місця Києва» і «Окаянні місця Києва». У тій же Лаврі є місця, у яких я за п’ять хвилин можу відновитися абсолютно – так звані енергетичні потоки. Я чітко знаю, в яких мощів є біополе, а в яких немає – я свого часу сам багатьох із їх укладав на своє місце. Із 120 мощів, які там зберігаються, 33 – повністю збережені мощі, іще з ХІ – ХІІІ століть. Ми колись із покійним Юрієм Джеджулою хотіли навіть карту зробити - окаянних і благословенних місць Києва, але щось завадило. А тоді це можна було б зробити – це був початок перебудови, почали все друкувати. Зараз жалкую про це.

А книжку про це написати не пробували?
-  Я збираюся писати книжку про таємничі місця Києва, але це має бути художній текст, а не сухий опис того чи іншого місця. Тут важливо передати внутрішнє відчуття. Напишу колись.

 Знову в мініатюрах?
-  Це теж, мабуть, десь було закладено в мені. Мене завжди цікавила саме коротка форма.

А теми звідки?
-  Теми різні. Є у мене біблійний цикл, історичний – це те, що пов’язане із «Повістю врем’яних літ». Це для мене дуже важлива книга, я її багато читав, при чому, саме старослов’янською, а не в інтерпретаціях, добре знаю – вона в мене завжди під рукою. А ще мені, наприклад, захотілося спробувати передати через почуття такі поняття, як «вітер», «гранат», «шовк», «кохання». Я не кажу, що я є істиною в останній інстанції, я малюю свої почуття, і кому це близьке, той відгукується.

Але твір саме тоді й починає хвилювати, коли ти знаходиш у ньому свій досвід. Чи часто таке трапляється із Вашими творами?
-  Буває по-різному. Коли вийшла книжка «Стан душі», я її подарував одній екзальтованій жінці, через два місяці зустрічаю її, а вона підбігає до мене: «Ви мене спасли!». «Як, - питаю, - чим я вас врятував». А вона розповіла, що хотіла накласти на себе руки, але почала читати книжку і побачила, що ситуації в ній дуже подібні на її життя. «І я зрозуміла, що якщо люди з цим живуть, то й мені не варто йти з життя», - сказала вона. А я їй кажу: «Правильно ви вирішили». Це ніби то і смішно, але ж це людська доля. Навіть заради цієї однієї фрази варто було братися за писання.

Тобто, зупинятися Ви не збираєтеся?
А воно саме не зупиняється. Оце бачите зелені листочки (киває на невеличку течку, що лежить на столі – авт.) – оце все нове. Правда, воно не так швидко пишеться, як би хотілося – я полічив, що за минулий рік я написав трішки більше двадцяти новел. А зараз готуються дві книжки: у серії «Інша література» та у тернопільській «Джурі».  Вийшли переклади моїх творів у Хорватії, в Азербайджані, в Ірані – на фарсі. Зараз у мене лежать гранки перекладу російською – це видавництво «Алетея» в Петербурзі, у березні буде німецьке видання.

І це все  – теж мініатюри?
-  Так. Я не хочу втрачати цієї форми, у неї велике майбутнє. Зараз час такий – швидкий, день розписаний по хвилинах, товсті романи читати важко. Майбутнє за малою прозою.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

- фільми в кінотеатрах України

Партнери