Протягом двох днів буковинці мали змогу насолоджуватись спілкуванням із видатним літератором, а також смакувати різними сортами вин, без яких розуміння згаданої книги колишнього чернівчанина є неможливим. Про особливості винної культури та перспективи розвитку українського радіо Ігор Померанцев ділився за келихом вина.

− «Винарні»– це книга, яка містить прозу, поезію, рецензії, репродукції картин та фотографії. Як Вам вдалось поєднати все це під однією обкладинкою?

− У моєму випадку «Винарні» писалися протягом усього життя. Книга розповідає про вино і його значення. Особисто для мене існує декілька істотних матерій – повітря, грунт, волога. Так, коли астрономи намагаються знайти зразки життя на інших планетах, вони, у першу чергу, шукають сліди вологи. Людину зачинають у волозі, народжується вона також у волозі. Книга,про яку ми говоримо, містить епіграф з Хосе-Ортеги-і-Гасета, в якому сказано, що вино – це космічна проблема. Через нього ми пов’язані зі Всесвітом. Для мене вино першочергово асоціюється із сонцем, а сонце – це життя. Книга народжувалась паралельно з моїми побаченнями з винами. Оскільки я вже більше тридцяти років живу в Західній Європі, то мої винні горизонти дуже широкі. Вони не обмежені Бургундією чи провінцією Бордо, а є планетарними й ведуть в Австралію, Нову Зеландію тощо. І ці зустрічі у мене, як письменника, викликають натхнення. Побачення з вином – це коли ніколи не знаєш, напишеш вірші, прозу чи есе.

− З метою популяризації «Винарень» було створено спеціальний буктрейлер. Для України – це безпрецедентна подія, хоча за кордоном подібне вже давно практикується. Хто є автором ідеї та режисером відео?

− Автор ідеї – видавець і редактор Діана Клочко, дизайнером є її син Антон Клочко. Це справді незвичайний для України проект,та й для мене також. Але нічого дивного в цьому немає: мене надихає вино, а книга – видавця і дизайнера.

− Тираж «Винарень» досить обмежений – всього 450 примірників. З чим це пов’язано?

− На все є певні містичні причини. Цінні вина номерні, а їхня кількість суттєво обмежена. Щось подібне і з цією книгою. Спочатку вона мала вийти українською, але в мене не склалися стосунки із видавцем. Тому «Винарні» побачили світ російською. На разі опубліковано 450 екземплярів, в майбутньому плануємо випустити ще. Моя книга не належить до масової культури. Якщо ми продамо тисячу примірників (тираж, зазначений у «Винарнях» – авт.), тоді зможемо видати й український переклад. У що я вірю.

− Цікаво,що попередня Ваша книга «КГБ та інші» спочатку побачила світ українською і лише згодом мовою оригіналу – російською…

− Так, зазначу, що в Україні її відразу помітили. У Росії книга вийшла, але я не бачив жодних рецензій і мене нікуди не запрошували її презентувати. Хоча уже сама назва інтригує. «КГБ та інші» надзвичайно актуальна для Росії, бо персонажі, описані тут, сьогодні знаходяться при владі. Можливо, тому вона пройшла непоміченою? Мій товариш, провідний літературний критик пояснює це тим,що «КГБ та інші» порушує найбільш болючі для Росії питання – України і тотального конформізму 70-х.

− Презентації «Винарень» відбувались у Києві та Чернівцях. Чому саме в цих містах?

− Цілком логічно, що приїжджаю до  Чернівців, адже це моє рідне місто. Колись на вулиці Червоноармійській був підвальчик Вайсмана, де продавали свіжі бочкові вина. Саме тут свого часу стався мій винний дебют. Аналогічні стосунки і з Києвом, де я прожив шість років. Це місто, де вперше з’явились прихильники моєї літературної творчості. Я люблю приїжджати в рідні міста. Уже навесні з презентацією «Винарень» планую відвідати Одесу, звідки родом мій батько.

− Вино – напій благородний і далеко не всі можуть собі дозволити споживати його якісні сорти. Чи існує, на Вашу думку, зв’язок між достатком і культурою?

− У певні історичні періоди вино справді було елітарним напоєм. Але є ж так зване столове вино, яке має завжди бути на столі. У стародавній Греції та Римі рабам також давали вино, щоправда, низької якості. Вони випивали біля літра на день. За своєю суттю згаданий напій схожий на людину. Існують вина благородні та нервові. Культура вина подібна до нашого суспільства. Тут є своя знать і демократичні прошарки. Це складна культура, в якій присутні етична, національна складові. Є вина патріоти, є вина космополіти.Цей напій має стосунки з релігіями, які його утискають або обожнюють. Згадаймо, стародавніх греків та їхній культ бога Діоніса. Водночас, будь-яка культура повинна бути складною, адже в перекладі це слово означає «обробка».

− Для своїх радіопередач Ви колекціонуєте багато різних голосів. А які стосунки із власним голосом?

− Радіо-кар’єру починав на BBC, коли мій голос не був зіпсований дикторською роботою. Тому вдалося зберегти приватну інтонацію. Особисто я не дуже люблю свій голос (сміється – авт.). Але через службові обов’язки часто «звучу» в ефірі. Зізнаюсь,що навіть власний голос може набриднути. Тому я звільняю місце персонажам своїх передач. Мені імпонує радійна поліфонія, але сам люблю залишатись у акустичній тіні.

− Ви працюєте з голосами як діячів культури і мистецтва, так і звичайних прибиральників та бездомних. А чи доводилось коли-небудь записувати божевільних?

− Це дуже делікатна тема – робота з хворими людьми. Так, у моїх передачах звучали голоси душевнохворих, але тільки в присутності із дозволу їхніх родичів та лікарів.

− Чи траплялись випадки непорозуміння зі слухачами?

− Мене рятує студія. Вона герметична і ти сидиш там, як у космічному кораблі. Важко здогадатися, якою є реакція слухачів. Але, якщо робота подобається тобі, то вона сподобається й іншим. Почуваю себе інтровертом в ролі екстраверта. Сидячи в студії, мені вдається залишатись інтровертом, а потім, коли голос виривається в космос, я автоматично стаю екстравертом. Усе життя пропрацював на двох серйозних радіо (ВВС та радіо «Свобода» – авт.), які не потакають масовій культурі. Це дозволило мені залишитись самим собою.

− Наскільки змінилось українське радіо, починаючи із останніх десятиліть минулого століття?

− Найбільшим досягненням України є «свобода горла». У 70-х рр. людей, які розмовляли українською, підозрювали у націоналізмі. Я пам’ятаю свого товариша Володимира Романця, якому влаштували провокацію і засудили на 15 діб. Під час розгляду справи, товариш розмовляв українською, на що суддя йому закинув: «Ви що націоналіст?». Сьогодні ви маєте «свободу горла» і це, як на мене, найбільше досягнення. З іншого боку, комерційні радіо думають про те, як заробити і зекономити водночас. Український ефір зведений до монологів ведучих. Ніхто не робить тематичних програм, бо це потребує значних зусиль і коштів.

− Кого із українських колег Ви б відзначили?

− У моїх передачах часто звучить українська тема. Нещодавно у мене на радіо дебютувала чернівецька письменниця Мар’яна Гончарова, яка розповідала про свої улюблені платівки. Зараз її активно друкують в Росії. Щиро радий,що в ефірі про наше рідне місто говорив не я.

− Чи не хотіли б Ви назавжди повернутися до України?

− Основна мотивація західної людини, якою я є – це, безперечно, робота. Тепер Україна є вільною державою. Це не Іран чи Куба, куди я б ніколи не поїхав жити. У мене алергія на репресивні режими. Якби сьогодні були реальні пропозиції з українського боку, я б розглядав їх серйозно. Але поки так не сталося, залишаюсь вірним своєму радіо, а воно – мені. Я живу в Празі, працюю тут, а кожні три місяці прилітаю додому. А мій дім – Лондон.

Лілія Шутяк

Фото Мілени Фіндайс