Re:цензії

04.11.2009|10:23|Євген Баран

Отой «мандрівний маніяк» Померанцев…

Ігор Померанцев. КҐБ та інші… – К.: Грані-Т, 2009. – 240 с.

Кожний має свою історію знайомства з книгою та автором. Ігор Померанцев, російський письменник–дисидент і радіожурналіст, що 1978 року емігрував із СРСР, а останні роки проживає і працює у Празі на радіо «Свобода», на початку жовтня 2009-го приїхав у Івано-Франківськ презентувати свою книгу віршів та есеїв, які вийшли в перекладі українською мовою. Вірші перекладали Іван Андрусяк та Діана Клочко (окремі вірші подані в перекладі Мойсея Фішбейна та Марка Бєлорусца), есеї переклала здебільшого  Діана Клочко. Книгу супроводили передмова Юрія Андруховича і післяслово Діани Клочко.

Не скажу, що презентація була довгоочікувана і яскрава (бо що таким сьогодні може бути, хіба світовий апокаліпсис?!), але сам Автор виглядав європейським денді, високоінтелектуальним і мудрим, що знає ціну самому собі. Це було видно по тому, як Ігор Померанцев читав свої вірші та есеї, як слухав переклади у виконанні Діани Клочко, як відповідав на запитання, – спокійно, напівіронічно, інтеліґентно. Тільки декілька моїх запитань дещо вибили його з колії: що для нього означає національне? іронізуючи над минулим, сучасним і майбутнім, чи легко іронізувати над могилами предків? назвавши себе у виступі квазіросійським письменником, це як і куди?

Склалося так, що Ігор Померанцев добру частину свого життя прожив у Чернівцях (з п’ятирічного віку і до закінчення університету), а потім були Київ, Лондон, Мюнхен, Прага. Можливо тому Ігор Померанцев на моє запитання: «Своєю батьківщиною Ви називаєте Середземноморря, жили у Чернівцях, цьому глибинному осередку жидівської культури на радянському просторі, зараз розриваєтеся між Лондоном і Прагою, то де Ваш питомий простір, у якому чуєтеся своїм?», відповів: «Отут, книга, література є моїм простором»…

Померанцева важко сприйняти і зрозуміти без періоду радянської дисидентщини і жидівської культури Чернівців. У всьому, що він говорить і про що пише, є легке відчуття снобізму інтелєктуала і втомливої вищості європейця. Померанцев свідомий того, що це наслідки європейського життя і виховання: «Не батьківщина, а чужина допомогла мені стати тямущою людиною. Дякую, вітчизно! З твоїх рук я отримав винарну легкість, і нею готовий поділитися з тобою» («Червоні  й білі», с.224).

Все, що Померанцев говорить про Україну, є справедливим і об’єктивним. Напевне, він є одним із найукраїнськіших сучасних європейських інтелєктуалів, по-своєму закоханих ув українську історію, культуру і мову: «На терезах вічності фрикативне «г» переважить усі носові французької» («News», с.147); «Україна в російському сприйнятті уявляється чимось позачасовим, безісторичним. На рівні побуту, мови, матеріальної культури, врешті, фольклору – Україна в російській свідомості існує. На рівні історії – відсутня» («Фантастичне у ранній прозі Гоголя», с.151); «‹…› ця майже рідна мова не давалась мені. Вона була живою. Значно пізніше я зрозумів, як можна її опанувати: любов’ю» («Спомин літа», с.175); «Україна – tabula rasa. У тому і перевага, і слабкість. ‹…› Недомовленість, недоробленість, незавершеність у всьому. ‹…› Я сподіваюся, що жоден український поет ніколи вже не напише рядка «на нашій, не своїй землі». Та якщо не скористаються, – звинувачувати нікого, окрім самих себе » («Птаха над Дніпром», с.226,227); чого вартує коментар про Стефаника до статті про Гоголя: «Найкращий український прозаїк Василь Стефаник не бароковий і не орнаментальний – тому й найкращий» (с.174)…

Його розвідка про Гоголя («Фантастичне у ранній прозі Гоголя») за глибиною проникнення у внутрішній світ цього письменника, є однією з найкращих. Її можна поставити у ряді з міркуваннями Васілія Розанова, цього антипода і вічного опозиціонера Гоголя. А есеїстична рецензія на «Словник вітрів» Леоніда Проха ще й підкреслює надзвичайне відчуття мови у Ігоря Померанцева. Недаремно на форзаці книги винесено цитату Петра Войля, з якої я наведу останній фрагмент: «В империи русского языка подданый трех империй Игорь Померанцев чувствует себя уверенней всего». Мабуть, у контексті цього пояснення треба сприймати і розуміти міркування письменника про перспективи пізнання російського письменника в Україні: «Можливо, й нинішні українські діти будуть погано розуміти російську. Особисто мені так думати боляче. Бо я прагматичний, я письменник, і прагну, аби мене читали якомога більше. Що ж, нехай прочитають бодай у перекладі. Я не ворог тим гуцульським дітям, котрих у Карпатах учив англійської та російської чверть століття тому» («Спомин літа», с.176).

Особливе захоплення у Померанцева до Чернівців, «міста-дисидента» в радянському культурному та ідеологічному просторі («Czernowitz. Спогади потопельника»), з його брендовими іменами європейської культури Паулем Целяном і Розою Ауслендер; містом – «допотопним австрійським євреєм », на диво не позбавленого українського культурного елєменту: «Ми з батьком часто гуляли містом, і він мені нишком показував талановитих українських письменників: Володимира Бабляка, Романа Андріяшика. ‹…› Лише потім, у 1972 році, коли я переїхав у Київ, заморожений страхом, Київ після українських зачищень, я зрозумів, які гирі носили Бабляк та Андріяшик, і чому вони рано вмерли» («Czernowitz. Спогади потопельника», с. 182). Навіть Прага, місто, в якому останні п´ятнадцять років живе Померанцев, не викликає у нього таких сентиментів («Прага очима російського поета з Чернівців», с.196-203; переклад О.Бойченка).

Наскрізне відчуття книги (віршів та есеїв), – зовнішньої та внутрішньої свободи! Сам Померанцев, яко людина практична, віддає перевагу не якійсь там ефемерній свободі, а реальній, яку можна помацати, яку можна вдихати: «У ці хвилини я зрозумів, що нічого прекраснішого за свободу – у найпрямішому, поверхневому, зовнішньому значенні – немає, і що міркування римського вільновідпущеника Епітекта про внутрішню свободу – лише гра розуму, гра слів. Мені захотілося торкнутися свободи рукою» («Із сімейного альбому», с.138-139).

Автобіографічний контекст книги (віршів та есеїв) додає не лише інтимности, а достовірности оповіді. І Автор є не тільки героєм цих оповідок, а й персонажем, у чому теж віддає собі відлік: «Я не письменник, а персонаж. Персонаж книги про Прагу. Так мені й треба. Я – автор, що вигадав масу персонажів. Я був зарозумілим щодо них, і ось тепер мушу поплатитися за це: я сам став персонажем у Празі» («Прага очима російського поета з Чернівців», с.203).

Що стосується віршів Ігоря Померанцева, то я цієї верлібрової традиції (американської) не сприймаю. Хоча сама фактура вірша Померанцева сливе досконала. Мене, яко громадянина і читача, влаштовує його громадянський чин і зміст. Бо Померанцев є тим автором, який розширює твій культурний простір. Чи як з подібного приводу сам автор писав: «Книгами чіткого задуму насолоджуєшся лише тоді, коли справді розумієш їх» («Фантастичне у ранній прозі Гоголя», с. 152). Іронічний підтекст, моментами сарказм, надзвичайне чуття мови, чітка громадянська позиція, без надмірного і показового геройства («Вілєн Павловіч сказав мені відверто: // – Ви ж не є неврастеніком, як Плющ. // Вам навіть експертизи не треба. // Ви – нормальна інтеліґентна людина. // Нічого, крім табору в Мордовії, вам не світить. – //  Мені аж від серця відлягло »), – а ще наскрізний часовий діалог із самим собою, – частина віршів написані 1978-го, інші – 2008-го… Своєрідні теза і антитеза, де синтезом є читацьке сприйняття… Хоча треба відзначити, що публікація самих віршів без есеїв не тільки би програла в ідейному сенсі, а взагалі була би мало зрозуміла. Бо це контекст історичний, що, власне, доповнює спогадово-ностальгійний контекст есеїв Ігоря Померанцева.

І насамкінець, попри патетично-захопливу передмову Юрія Андруховича і до всього ще й дещо запобігливе післяслово Діани Клочко, я погоджуюся і сприймаю висновок обидвох «покликаних» спопуляризувати доробок Ігоря Померанцева на українському просторі, – цей жидівсько-європейський простір з його вільним летом думки  і естетичною вишуканістю мови потрібен українцям не тільки через наскрізну симпатію до українства, а ще й тому, що цей досвід, –перефразовуючи самого Померанцева з його есею про Гонту: «Гонту скоріше забудуть українці, ніж євреї. Останнім він потрібніший»Вулиця Гонти», переклад Івана Андрусяка; с. 193), – потрібний найбільше  українцям. І в цьому розумінні Ігор Померанцев – перший український письменник, який відкриває нам світ єврейства крізь призму української історії, у якій обидва народи об’єднує не тільки доля «переміщених», але й перспектива тих народів, які спільно можуть змінити хід світової історії.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

21.08.2019|11:04
Український ПЕН та Києво-Могилянська Бізнес-Школа запрошують на церемонію нагородження лауреата Премії ім. В. Стуса
20.08.2019|18:08
У видавництві «Абабагаламага» побачила світ книга поезій Василя Голобородька «Яблуко добрих вістей»
20.08.2019|18:05
«Еспресо. Вибір читачів 2019» назвала фіналістів премії
20.08.2019|14:57
«Химерні паралелі»: концерт камерної музики у Чернівцях
20.08.2019|14:51
У Вінниці оштрафовано підприємицю, яка без дозвільних документів продавала книжки країни-агресора
19.08.2019|15:48
Організатори оприлюднили програму ювілейного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ
19.08.2019|11:32
На Чернігівщині втретє пройде масштабний літературний фестиваль «Lуtavrу»
16.08.2019|16:30
Обама розказав про найцікавіші книжки, які прочитав цього літа
16.08.2019|16:28
«Видавництво Старого Лева» на 26 Book Forum. Програма подій
16.08.2019|15:24
«Дім Химер» презентує на Форумі видавців книжку Алевтини Шавлач «Знак Єви»


Партнери