«На той час, коли Гоголь увійшов до літератури, група колишніх царскосєльських ліцеїстів утвердила свій шкільний жаргон як норму російської літературної мови», – пише автор. Гірше того – це вже не в Померанцева, а в Еви Томпсон – один із цих ліцеїстів, найвідоміший, ставши свого роду королем російської літератури, надовго утвердив у ній жорсткий колоніальний дискурс. Завдяки таким безжальним до колонізованих народів письменникам, як Пушкін і Лермонтов, переважна більшість росіян і досі не вважає свою державу колишньою колоніальною імперією.  

«Дехто з карателів і досі на посадах у Службі безпеки»

Пане Ігоре, розкажіть, будь ласка, як народилася книга есеїв – про КҐБ та інші не менш болючі реалії минулого життя? Мій син – тепер йому 32 роки, він телевізійний режисер – виріс у Великій Британії, працює в Москві. Якось він спитав мене: а що почитати про 70-ті роки? Приходять старі київські друзі, ми багато згадуємо, вживаємо незрозумілі для нього слова – арешт, заслання, обшук, шмон – усе це цікаво, але де про це можна почитати російською мовою? Я замислився. У художній прозі, на мій погляд,  найкраще змалювати атмосферу 70-тих – так званого «застою» – вдалося Юрію Тихонову. Син прочитав, йому сподобалося – але нічого з того, про що розмовляємо я і мої друзі, він там не знайшов. От у німців, італійців, греків, аргентинців – сказав мені син – теми «кат і людина», «репресивні органи і особистість» розроблені добре. У державах, де репресивна система була реальністю, ці теми оголошені і опрацьовані, їх не оминають. Чому таких текстів немає російською і українською мовою? На мій погляд, логіка тут є. Багато тем нині відкриті: ҐУЛАҐ, Голодомор, Голокост. А 70-ті рр. – свого роду «чорна діра», яку оминають. Коли йдеться про злочини 1920-х років, про Другу світову війну, то мовиться про людей, яких уже немає – майже нікого не залишилося. Жертви загинули, карателі зістарились і померли. А 70-ті – це живі люди! Живі і жертви, і карателі – деякі навіть залишились на посадах у Службі безпеки.  

Ваш видавець, співавтор і перекладач Діана Клочко назвала вашу книгу «терапевтичною». Що ви про це думаєте?

Торкаючись такої делікатної теми, дослідник звичайно схиляється до звинувачень. Я подібного завдання перед собою не ставив. Моя книга – для сина, аби він хоч щось знав про своїх батьків. Мені думка пані Діани, звичайно, лестить, але терапевтичних, лікувальних завдань я перед собою не ставив. Виключно художні. Як і кожен поет, відчував кайф, працюючи зі словом.

У цієї книги – стереоскопічна драматургія. Її складають вірші, написані в 70-х – синхронні для свого часу, – і спогади, написані нещодавно. На мій погляд, поезії більше в давніших віршах. До книги увійшли також мої сімейні архіви – фотографії друзів, таємні протоколи судових процесів, листи, які я отримував від дисидентів із заслання. До речі, Іван Світличний, перебуваючи на засланні, наприкінці 70-х перекладав мої вірші. У Києві я спілкувався з Надією Світличною, через нею познайомився з Іваном. Є надані московською організацією «Меморіал» світлини тюрем, психіатричних лікарень. Для мене важливо, щоби читач, гортаючи книгу, відчував звичайне читацьке щастя, адже поезія – це відкриття слів, емоцій, психології. Тож якою б серйозною і депресивною не була б тема, я вірю, що в тексті перемагає художнє начало. І сподіваюся, мені вдалося в контурній карті історії накреслити про 70-ті роки щось нове.    

Як, на вашу думку, поставилися до книжки про КҐБ в самих спецслужбах?
Не знаю, треба в них запитати… З неофіційних джерел мені відомо, що на представників спецслужб книга справила негативне враження. Уявіть собі: в Росії прем’єр-міністр – колишній працівник КҐБ. Як думаєте, сподобається йому навіть не сама книга – сама ідея подібної книги? 

Важливо усвідомити: мій ліричний герой – слабак. Він не дисидент, охоплений пасіонарними ідеями: нація, незалежність. Чистий екзистенціалізм: людина віч-на-віч із репресивними органами. Працівники органів – ключовий елемент книжки. Коли мене питають про Путіна: позитивну чи негативну роль грає він в сучасній історії Росії? – я відповідаю дуже просто: він працював у КҐБ, дослужився до підполковника. Чим займається ця установа? Руйнацією. Нищенням. Це глибоко аморальна робота. Чим заповнений робочий день працівника КҐБ? Вербуванням агентів. У чому полягає така робота? Працівник копирсається у досьє, вишукує компромат, підкуповує, шантажує людей. Працівники КҐБ вигадують собі певну професійну етику, яка повністю суперечить християнській моралі. Вони плекають ілюзії щодо свого патріотизму. І щодня вдаються до аморальної праці. Тому людина, яка щодня порушує закони моралі, не може грати позитивну роль.  

«Людина Заходу зупиняється перед законом»

На мій погляд, у своїх віршах ви співчуваєте чекістам, намагаєтесь розгледіти в них душу. Я правий?

Моя книга – психологічна. Хотілося зрозуміти психологію як жертв, так і катів. Мені нецікаво працювати зі штампами. У Бернардо Бертолучі є прекрасний фільм «Конформіст», у головній ролі Жан-Луї Трентіньян. Стрічка про італійський фашизм. Про те, як вербують людину, як вона стає агентом, їде до Парижа, де бере участь у вбивстві професора-дисидента. Там показано психологію ката – слабкість, стосунки з жінками.

Я писав скоріше як письменник, який любить Марселя Пруста, а не як людина, що виросла на ідеологічній літературі соцреалізму. У передмові до книги Юрій Андрухович написав: «Марсель Пруст на допитах у КҐБ».

Як Ви вперше стикнулися з КҐБ? 

Я вступив до університету в Чернівцях 1965 року. У ті часи в кожному вузі був так званий «особий отдєл». Я був яскравим студентом – добре вчився, керував власним театриком, висловлював небанальні ідеї. Звичайно, я привернув їхню увагу. Наприкінці першого курсу мені запропонували працювати в туристичному кемпінгу. Там зупинялися іноземці. Я згодився. А потім мені відмовили і в приватній розмові пояснили: «особий отдєл» тебе брати не дозволив, бо ти в них маєш погану славу. Вважаю це компліментом. А навесні 1968 року мені до рук випадково потрапила русинська газета зі Словаччини з програмою Компартії на поточний рік – на той час документ дуже ліберальний. Я читав її всюди – на політінформаціях, у студентському клубі. А восени мене викликали до «особого отдєла» і сказали: «Нам відомо, які погляди ви поширюєте. Як ви ставитеся до братньої допомоги?» – «Мені гірко і соромно», – відповів я.     

Як Вам вдалося пройти через Залізну завісу і емігрувати?
Важко емігрувати було тим, хто цього дуже хотів, а тим, хто не хотів, було легко. На останньому допиті – за два місяці до еміграції – мені висунули офіційне звинувачення, показали свідчення і попередили: «Усе це буде на Вашому процесі. Наполегливо радимо виїхати». Навіть запропонували свою допомогу. Ми поспіхом поїхали за кордон. Моєму синові було тоді 10 місяців. 
Три дні ми просиділи у Відні, а потім за нами приїхали німецькі друзі. Перед тим вони обстежили кордон і знайшли зручне місце. Одна з них працювала вчителькою в гімназії – тобто була на державній службі. З ними ми перетнули нелегально кордон Німеччини – це був густий баварський ліс. Із три кілометри я ішов, притискаючи до себе дитину, було дуже страшно. Учителька сказала, що домовилася з Amnesty International, тож нам допоможуть, коли ми перетнемо кордон. Порадила заздалегідь написати прохання про політичний притулок – якби нас зупинили прикордонники, його треба було б їм показати. На щастя, прикордонники нам не трапилися. Коли ми перейшли ліс, уже на німецькій дорозі нас чекало авто друга учительки.  

Учителька гімназії – яка, на мою думку, зіграла вирішальну роль у моєму житті – ризикувала кар’єрою. За рік моя мати приїхала до Відня. І ця вчителька, взявши паспорт своєї матері, перевезла мою маму до Німеччини. Це був незаконний вчинок, а людина Заходу зупиняється перед законом. Але в будь-якій країні є люди, здатні на гуманні, моральні вчинки. Два роки тому ця вчителька – зараз вона живе у Франції – гостювала у нас в Празі.   

«Хай злидарі відчують себе щасливими! Ми ж демократи!»

Ким Ви себе більше відчуваєте – росіянином, українцем, англійцем, чехом, євреєм?
Ви – чоловік. Часто про це думаєте? А про те, що належите до білої раси? Одного разу я пожартував: я австро-угорський письменник, який пише російською. На мій погляд, людина, за спиною в якої – культурний досвід і мандрівки – потрапивши на берег Середземного моря, розуміє, що всі ми родом із Середземномор’я. Звідси пішли і французька, і англійська, і російська «землі». Ця спільність поширюється як на інтелектуальні набутки – скажімо, римське право, – так і на суто чуттєві – хліб, вино, сир. Середземномор’я – моя і наша patria, батьківщина.

Відчувається глобалізаторський підтекст. Як ви ставитеся до глобалізації? Скажімо, до того, що чи не в кожному великому місті світу є МакДоналдс.  
Глобалізація – цілком природне явище. У її витоків стояли грецькі й римські торговці. Глобалістами були Магеллан, Васко де Ґама, Колумб. У наш час це стало повсюдним. Звичайно, є плюси і мінуси. Скажімо, у винній культурі глобалізація зіграла позитивну роль – з’явилася конкуренція, виникли винні імпровізації і варіації. Хіба не користь для споживача?

Що стосується масової культури – то це повністю продукт ХХ ст., нової системи комунікацій. От Ви кажете: МакДоналдс. Для мільйонів бідарів у всьому світі МакДоналдс є предметом розкошу. Адже ми демократи – нехай злидарі відчують себе щасливими! Ми, звичайно, не підемо до МакДоналдсу – ну то й що? Ми ж не будемо обмежувати масову культуру! З іншого боку – в МакДоналдсі хоч якість продуктів контролюють, неможливо отруїтись.  

Але ж через масову культуру можна проштовхувати комусь вигідні хибні ідеї!
Було в Європі таке явище – Столітня війна. Вони вбивали одне одного протягом сотні років – і не потрібні були їм для цього ні масова культура, ні комунікації. Люди завжди знайдуть спосіб нашкодити одне одному. А особистість мусить опиратися. Не любиш масову культуру? Слухай класику або джаз, читай вірші. Приблизно 1% населення Землі – художньо чутливі люди. Себто 60 мільйонів. Причому зосереджені вони здебільшого в Європі, Америці і Японії. Чималенька цифра. 60 мільйонів здатних платити за серйозні книжки, артгаусне кіно, експериментальну музику. Головне, щоб ніхто не дискримінував ці 60 мільйонів! У світі, який ми називаємо «демократичним», одному відсоткові живеться досить непогано.  

А чому ви зі свого переліку виключили Латинську Америку і арабський світ?
Є країни, де людей з художнім смаком більше. Так само, як у деяких країнах більше університетів або філармоній, або видавництв. Не хочу нікого ображати, але справді є країни, де немасова культура поширена більше, ніж у інших країнах, регіонах і цивілізаціях.     

Ви сказали, що листувалися з Іваном Світличним. Кого ще з дисидентів ви знали особисто?
З дисидентами неможливо було познайомитися особисто – вони були або в таборах, або на засланні, або в слідчому ізоляторі. Я знав їхніх рідних, дружив з Ольгою Матусевич – до її арешту. Ольгу заштовхнули до венерологічного диспансеру, до повій. Знав я також Раїсу Мороз. Тобто здебільшого я був знайомий із дружинами дисидентів. Було ще кілька людей, які писали листи. Це не були листи протесту – лише прохання щодо конкретних в’язнів. Але сам акт написання подібного листа вважався злочином. Коли я ставив підпис під таким листом – це було одне, а коли Микола Горбаль – вирок і повторний арешт. Бо найгірше в цей час було бути українцем.

«Найгірше в 70-ті було бути українцем»

У 1991 році Україна стала суверенною державою. Рух зіграв у цьому процесі чи не вирішальну роль. Чому, на Ваш погляд, у подальшому Рух відійшов на другий план і майже повністю зник із політичного обрію України? Чому з дисидентів не вийшло політиків?
У різних державах Центральної і Східної Європи були різні опозиційні політичні групи. Спротив у Польщі був виключно політичний і багато в чому мотивувався католицизмом. Там уже існували традиції політичних партій. Польська еміграція була політичною – не правозахисною; вона була націлена передусім на можливість приходу до влади. У Росії ж дисидентами були переважно правозахисники, а не політичні діячі. Це інша психологія. Одна справа – бути героєм у драматичній ситуації, зовсім інша – практикувати політику як рутину. Політику ж практикують люди, для яких найголовніше – влада. В основі ж діяльності українських дисидентів було не прагнення влади, а створення національної держави. Були виключення – скажімо, фундатор Республіканської партії Левко Лук’яненко. Але, незважаючи на багатий табірний досвід, успішного політика з нього не вийшло. І, можливо, це не так вже й погано.  

Скажу чесно – мені особисто нині страшно жити в Україні. Як, на Вашу думку, поведе себе в теперішній ситуації українська інтелектуальна еліта?
Традицію страху в Україні укорінено. Це почуття не фантомне, а цілком реальне. Я не провидця і не знаю майбутнього. Як письменник, можу сказати таке: людині властиві прагнення життя і прагнення смерті. Якщо переважить прагнення смерті, Ваші побоювання виявляться обґрунтованими. Можна по-різному ставитися до шанування Сталіна, але для мене, як письменника, це ні що інше, як прямий вияв прагнення смерті. Це значить, що є багато людей, для яких смерть, убивство, жертвопринесення – глибокі, необоримо вабливі інстинкти. Уся надія на людей, у яких переважає прагнення життя.

Іван Рябчій